Документ перекроював Османську імперію та закріплював новий порядок на Близькому Сході, та разом із тим став символом приниження, спротиву й великого політичного провалу. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

За лаштунками Сан-Ремо: хто і чому ділив Османську спадщину?

У 1919 – 1920 роках Паризька мирна конференція поступово оформила розпад старих імперій, а для Османської держави це означало не просто поразку, а фактичне розшматування політичного тіла на окремі зони впливу, мандати, окупації та "тимчасові" кордони. Відтак 10 серпня 1920 року у Севрі під Парижем союзники підписали договір з турками, і зовні все скидалося на класичну післявоєнну "архітектуру миру".

Насправді ж це була архітектура на піску під вітром. Річ у тім, що Британія, Франція, Італія, Греція та інші союзники намагалися одночасно задовольнити взаємно суперечливі інтереси – унеможливити турецький реванш, закріпити контроль над стратегічними шляхами, розподілити арабські провінції й не дати жодному супернику здобути забагато. Саме тому замість чіткого рішення вийшла мозаїка.

Тут варто зауважити, що перш ніж дійти до Севра, союзники вже встигли домовитися у Сан-Ремо навесні 1920 року про ключові принципи поділу османської спадщини. Саме там визріла логіка, яка потім ляже в основу договору – Франції давали мандат на Сирію та Ліван, Британії на Месопотамію, а також на Палестину. Порахували кожен клаптик землі з нафтою, портами й залізницями.

Формально це подавали як перехідну, цивілізаційну і нібито тимчасову форму опіки. Але на практиці мандати стали новою мовою старого імперського контролю. Для місцевого населення це означало не омріяну незалежність, а заміну османської адміністрації на європейську опіку іншого кольору.

На додачу до цього договір закріплював інтернаціоналізацію ключових для регіону проток – Босфор і Дарданелли мали вийти з-під повного суверенного контролю Стамбула. Для Османської держави це було приниження подвійного масштабу – вона зберігала формальну столицю, але стратегічна артерія, що з'єднувала Чорне й Середземне моря, переходила під міжнародний нагляд.

Найцікавіше про Свеврський договір 1920 року: дивіться відео historywithmunazza

Примітно й те, що Севрський договір був особливо щедрим до Греції. Східна Фракія та район Ізміра відходили під грецький контроль, а це означало, що карта Егейського узбережжя мала змінитися на очах. Для Афін це був момент національного піднесення, для турків – сигнал тривоги. Водночас Італії діставалася сфера впливу навколо Анталії та сусідніх територій, тобто південне узбережжя Анатолії ставало зоною чужих амбіцій.

На сході ж союзники погодили створення Вірменської республіки у Східній Анатолії. Однак навіть сучасні міжнародні джерела підкреслюють очевидне – жодна з великих держав не мала достатньої сили або політичної волі, щоб реально захистити цей проєкт від наступу турецьких військ. Тож це погодження лишилося на папері, а папір у 1920 році для Анатолії був дуже слабкою бронею.

Головний злам в Анатолії: що пішло не так зі Свевром?

Севр на диво швидко втратив моральну легітимність – надто багато народів побачили у ньому не мир, а перерозподіл здобичі після великої війни. Провал договору почався майже одразу після його підписання, бо в самій Османській державі вже народжувався інший центр сили – турецький національний рух на чолі з Мустафою Кемалем. І турецькі націоналісти сказали своє гучне та жорстке "ні".

Договір прийняв султан Мехмед VI, але його відкинули кемалісти, які воювали за незалежність, і це змінило все. Анкара, де зміцнювався національний рух, не збиралася миритися з тим, що зовнішні сили креслять нові кордони. Ба й на місцях союзницький план стикався з воєнною дійсністю – це грецька експансія у Малій Азії, загострення на сході, падіння авторитету султанського уряду та посилення турецької мобілізації.

У результаті Севр виявився не фінішем, а прологом до нової війни за Туреччину. І ця історія завершується вже аж у Лозанні – саме там 24 липня 1923 року союзники та нова Туреччина уклали угоду, яка замінила провальний проєкт 1920 року. Це була вже інша політична реальність – не імперія, яку ділять зовнішні сили, а держава, яка змогла відстояти більшу частину своїх ключових позицій у війні та переговорах.

А Севрський договір і сьогодні лишається символом того, як дипломатія може намалювати карту, але не може змусити її працювати. Історія любить такі уроки – папір може бути підписаний, скріплений печатками й урочистими промовами, але якщо він іде всупереч силі на землі, то дуже швидко перетворюється на політичний привид.