Ти біжиш – вони бачать: як боєць ССО "Пікачу" готується до першого марафону Незламності після поранення

Для бійця Сил спеціальних операцій із позивним "Пікачу" біг давно перестав бути спортом. Це не про секундомір чи медалі, а про витривалість, яка рятує життя в реальному бою.

Цьогоріч Київський марафон Незламності з міркувань безпеки змінив локацію і відбудеться 24 – 25 жовтня у Хмельницькому. Проте мета залишилася незмінною: "Пікачу" долатиме свої перші 42 кілометри, щоб зібрати кошти на тепловізори для підрозділу.

Його власна дистанція почалася значно раніше: у футбольній академії, на виснажливому відборі до ССО, в Авдіївці та на бойових виходах, де доводилося носити одразу два рюкзаки й витягувати поранених. Історію "Пікачу" розповідає 24 Канал.

Від дитячих мрій до війни

Свій позивний він отримав під час військової підготовки. На тренуваннях, де треба було швидко рухатися та стріляти в русі, боєць настільки оперативно перебирав ногами, що побратими порівняли його з відомим персонажем мультфільму про покемонів. Так і з'явився "Пікачу".

Фото – особистий архів "Пікачу"

До повномасштабного вторгнення чоловік мріяв про професійний футбол. З 13 років навчався в академії, де його головною перевагою була швидкість.

Я не бачив нічого, крім футболу. Це була моя дитяча мрія. На коротких дистанціях у мене були дуже хороші результати. За рахунок швидкості я добре розривав фланги, тому мав реально хороші шанси, – згадує боєць ССО.

На жаль, спортивну кар'єру зупинила травма. Згодом були навчання, робота й зовсім інші плани. Але 24 лютого 2022 року вони закінчилися. Рішення йти до війська "Пікачу" називає не героїзмом, а наслідком виховання:

Це пов'язано з національною свідомістю та усвідомленням себе в цьому суспільстві. Я з дев'яти років у "Пласті". Там тебе вчать не тільки ходити в гори чи розпалювати вогонь, там тебе вчать розуміти свою країну й відповідати за неї. Я знав, що маю йти воювати. Для мене навіть не стояло питання, чи робити щось інше.

До ССО "Пікачу" потрапив не одразу. Після початку повномасштабної війни він кілька місяців готувався до відборів: бігав перед роботою, плавав, вивчав підрозділи й шукав місце, де буде найкориснішим. Були невдалі співбесіди, відмови та розчарування. Але він продовжував тренуватися і зрештою пройшов один із найскладніших відборів.

До підрозділу він їхав із думкою стати сапером. Проте після навчання відбулася коротка розмова з майбутнім командиром із позивним "Сміт":

Кажу йому: хочу бути інженером. А він подивився на мене й каже: "Ми можемо це розглянути, але я по твоїх очах бачу, що ти медик. Навіть розбиратися не треба". Я не сперечався. Подумав: якщо командир бачить у мені медика, йому видніше.

"Пікачу" пройшов медичну підготовку, навчався за кордоном і опинився в групі спеціального призначення як бойовий медик.

Бойовий медик у ССО – це не людина, яка сидить позаду й чекає поранених. Ти йдеш разом із групою, зачищаєш позиції, виконуєш такі ж завдання, як усі. Просто якщо щось стається – стаєш медиком. У мене був штурмовий рюкзак, медичний рюкзак і ноші. По суті, я носив на собі два рюкзаки одразу, – розповідає "Пікачу".

Спорт був у житті "Пікачу" з дитинства. Але війна повністю змінила його уявлення про фізичну підготовку. Коли за плечима зброя, два рюкзаки та відповідальність за життя побратимів, витривалість перестає бути перевагою, вона стає умовою виживання.

Я бачив на війні "качків", "амбалів", які брали такий самий рюкзак, як я, і навіть не могли пройти третини потрібної дистанції. А коли треба бігти по відкритій місцевості, між посадками, а над головою літають дрони, то треба реально бігти. В тебе бронік, рюкзак, зброя. Треба швидко бігти. Бо це твоє життя, – розповідає "Пікачу".

"Я народився вдруге"

Першою великою ротацією для "Пікачу" стала Авдіївка.

Ми заїхали туди, коли місто вже було фактично в напівоточенні. Інтенсивність вогню була шалена. Це мої перші бойові виходи, і я тоді просто дякував Богу, що взагалі звідти вийшов, – згадує боєць ССО.

Один епізод із тих днів він пам'ятає особливо чітко. Група зайшла в будинок, розвантажилася й почала облаштовувати позицію. За кілька хвилин ворог їх виявив:

У хату залетів дрон, зачепився через вікно і впав прямо під ноги. Це було реально моторошно... Впав і не здетонував, йому просто не вистачило сили удару об землю. Якби він підірвався, ні нас, ні хати вже б не було. Оці кадри, коли він лежить перед тобою... Тоді я зрозумів, що народився вдруге.

Авдіївка була лише початком. Попереду чекали нові ротації, десятки бойових виходів і поступове дорослішання на війні. З часом бойовий медик "Пікачу" став заступником командира групи, а разом із посадою зросла й відповідальність. 

У серпні цього року, під час одного з запеклих боїв, ворог кинув гранату просто в бік групи:

Відчув тільки, що різко запекло. Одразу сказав: "Я трьохсотий". Командир наказав оцінити свій стан. Я перевірив руки, подивився на поранення, побачив кров, але нічого критичного. Зачекав хвилину, перевірив ще раз: кровотеча не посилювалася, тому просто продовжив працювати далі.

"Пікачу" дістав поранення в руки та сідницю. Попри це, група повністю виконала завдання й успішно евакуювалася. Кілька дрібних уламків досі залишаються в його тілі, але він говорить про поранення стримано, без зайвого драматизму:

Мені насправді дуже пощастило. За три роки війни отримати лише кілька дрібних уламків  – це велике везіння. Вже за тиждень після лікарні я зробив першу пробіжку, а зараз практично повернувся до тієї фізичної форми, яка була до поранення.

На війні "Пікачу" остаточно переконався: біг починається там, де закінчується комфорт. Це давно не про естетику чи спорт, а про базову навичку виживання. Тіло й мозок мають запам'ятати це навантаження ще до того, як опиняться в критичній ситуації.

Фото – особистий архів "Пікачу"

"Бігай, щоб вижити": чому витривалість потрібна не лише на фронті

 Для чого бігати? Щоб мозок мав пам'ять цього виснаження. Ти пробіг півмарафон, а потім стикаєшся з тим, що тобі треба пробігти 400 метрів у броні, з рюкзаком і зброєю. І в цей момент ти дякуєш собі, що тренувався, – розповідає "Пікачу".

Фото – особистий архів "Пікачу"

Саме тому боєць переконаний: біг потрібен усім, а не лише військовим:

Навіть суто з практичного боку люди мають бігати постійно. Треба бути готовим до того, що життя може різко змінитися. Ніхто не знає, що буде завтра. Але коли твоє тіло й голова вже проходили через такі виклики, адаптуватися до будь-яких обставин значно легше.

Втім, біг дає не лише фізичну витривалість. На довгих дистанціях "Пікачу" знаходить час для думок, на які в щоденній рутині просто не залишається ресурсу:

Коли ти біжиш, маєш змогу проаналізувати проблеми або, навпаки, дистанціюватися від них. Немає сенсу виснажувати себе думками про те, чого ти не можеш змінити. Ти не зможеш врятувати всіх і все. Треба щось віддавати цьому життю, а не лише забирати.

За плечима у бійця вже два півмарафони, а попереду – найдовша бігова дистанція. 

Я хочу довести собі, що можу це зробити. Це перевірка здоров'я, характеру й власної межі. Стільки кілометрів поспіль я ще не бігав, тому для мене це справжній виклик, – каже боєць.

Перші 42 кілометри стануть для нього особистим іспитом. Але цього разу він виходить на старт не лише заради власної мети: його дистанція має перетворитися на реальну допомогу тим, хто продовжує свій марафон на лінії фронту.

"Це твої очі в темряві": навіщо спецпризначенцям тепловізори

Для "Пікачу" не має значення, чи бігти самостійно, чи серед тисяч людей... Боєць добре знає, чому така техніка – це межа між життям і смертельною помилкою:

Це твої очі вночі. Твої очі в сутінках і в густому тумані. Навіть якщо противник замаскований, лежить у посадці чи не рухається, ти бачиш його тепловий силует. Для нас це величезна перевага: ми бачимо ворога раніше, ніж він бачить нас.

Для спецпризначенців тепловізор такий самий базовий інструмент, як зброя, зв’язок чи медичний рюкзак. Особливо під час дій уночі чи в щільному лісі, де людський зір безсилий.

Фото – особистий архів "Пікачу"

Якщо видимість лише 10 – 20 метрів, тепловізор дає змогу помітити те, що заховане від очей. А отже, з'являється шанс виявити загрозу першим і повернутися з завдання живим, – розповідає ветеран.

"Пікачу" пригадує перші відчуття, коли помічаєш ворога через оптику:

Я б збрехав, якби сказав, що нічого не відчуваю. Коли бачиш противника в прицілі, серце починає битися значно швидше. Ти бачиш його, але не знаєш, чи бачить він тебе. У цей момент головне –  втримати голову холодною. Нагадуєш собі, що тренувався саме заради цього, і просто робиш свою роботу.

"Ми всі проходимо цю дистанцію разом"

"Пікачу" переконаний: сьогодні українцям як ніколи важливо тримати зв'язок один з одним і не втрачати відчуття спільності:

Ми всі зараз в одному човні. Нехай цей марафон нагадає, що ми єдині. Як би не хотілося розділити суспільство на цивільних, військових чи ветеранів, ми все одно долаємо одну довгу дистанцію разом.

Кожна реєстрація, кожен стартовий номер і кожен подоланий кілометр можуть перетворитися на допомогу тим, хто щодня виходить на бойові завдання. Не має значення, де саме ти біжиш: вулицями рідного міста, на стадіоні чи під час онлайн-забігу. Біжи заради себе. За здоров'я, силу, власні виклики. І заради тих, хто зараз долає зовсім інші кілометри, у нічному лісі, під обстрілами та під час бойових завдань. Бо… 

Ти біжиш – вони бачать.