Впливові іноземні ЗМІ наперебій посилаються на неназваних чиновників та пишуть про тупиковий паритет між Києвом і Москвою. Мовляв, якщо війна зайшла у глухий кут, не буде ніякого сенсу підтримувати її в активній фазі. Значно дешевше змусити Україну сісти за стіл переговорів з Росією, аби нарешті "розписати нічию". Прихильників подібних пропозицій ставатиме дедалі все більше, адже вони є корисними ідіотами у руках Кремля. Однак на Заході багато хто усвідомлює, що доля українського наступу ще геть не вирішена, а навіть у випадку не виходу на Токмак до кінця року захисникам України ніщо не заважатиме продовжити просування у 2024-му. Про все це в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповів старший аналітик фонду "Повернись живим" та аналітик Національного інституту стратегічних досліджень Микола Бєлєсков.

До теми: Хто відповідальний за швидкість контрнаступу ЗСУ

Чи здатна, на вашу думку, Росія до так званої війни у довгу, і чи є у Кремля можливість так чи інакше наростити свій військовий потенціал, аби впроваджувати у життя стратегічні операції, щоб захоплювати міста-мільйонники, охоплювати великі угруповання величезними клешнями?

Перш за все, варто розділяти стратегічні операції, оскільки вони бувають двох типів: наступальні та оборонні. Для наступальних стратегічних операцій Росії насправді треба відновлювати свій потенціал. Оцінки того, скільки цей процес може зайняти, я бачив різні. Хтось стверджує, що 10+ років, хтось – до 10. Точних даних, зрозуміло, ніхто надати не може, однак для поновлення можливостей до великих просувань вперед Москві дійсно потрібен час. Росіяни втратили, здається, понад 4 тисячі танків. Навіть, якщо вони в рік вироблятимуть по 400 одиниць, за умови припинення бойових дій, їм треба якраз 10 років для відновлення. Хоча і виготовлення такої кількості бойових машин на рік – то неабиякий виклик для рашистів, оскільки наразі вони випускають по 200 на рік. Та й боєзіткнення наразі не зупиняться, що цілком зрозуміло. Тому для стратегічних наступальних операцій Кремлю потрібно багато умов.

Для того, щоб Росія наважилася на те, що ми побачили 24 лютого 2022, вона йшла 12 років. Загарбники здійснювали модернізацію своєї армії, займалися переозброєнням, але перебували у набагато кращих умовах, ніж зараз.


Росіяни дуже не скоро зможуть відновити той потенціал техніки, який був у них до 24 лютого / Фото Defence Express

Зовсім інша проблема полягає у тому, що для стратегічних оборонних операцій треба значно менше потенціалу. Саме зараз пріоритетними для Росії є стратегічні оборонні операції. Десь їх здійснюють із переходом у глуху оборону, як на Мелітопольському та Бердянському напрямках. Десь це відбувається більш проактивно, як у районі Куп'янська чи Авдіївки. Але в будь-якому випадку безпосередні політичні цілі росіян наразі полягають у збереженні контролю за окупованими територіями та зриві нашого наступу. Вони хочуть посилити свої переговорні позиції, переконати світ у тому, що треба зупинити допомогу Києву, а українці мають відмовитися від власних земель.

То ж, на жаль, основна проблема наразі й полягає у тому, що, на відміну від 2022-го, цьогоріч Росії для досягнення своїх політичних цілей достатньо просто вести ефективну оборону, це є головним викликом як для нас, так і для наших партнерів.

Крім вгризання у захоплені території ми бачимо, як росіяни ледве не щодня інформаційно атакують країни Заходу наративами про те, що "Україна не здатна досягнути успіхів", мовляв, треба зупинитися, перевести конфлікт у площину перемовин. Наскільки ці заклики є небезпечними і чи вони дійсно загрожують зміною риторики наших партнерів?

Всім тим, що зараз відбувається на фронті, особливо на Півдні, Росія намагатиметься скористатися для власної вигоди. Хоча у нашому наступі, на мою думку, крапка ще геть не поставлена, попри на певний песимізм з боку окремих експертів країн Заходу.

Москва вже давно це робить, і, безсумнівно, буде продовжувати закидати в інформаційний простір цивілізованих країн розповіді про поганий темп наступу наших захисників та захисниць. І так, це є дуже серйозним викликом для України, бо у таких умовах нам важливо утримати ту допомогу, яка нам надається, зберегти цю коаліцію ad hoc, до якої входять близько 50 країн. Крім того, нам треба ще й утримати підтримку партнерів на рівні як правлячих, так і опозиційних партій.

Нам треба визнати, що це буде жорстока інформаційна боротьба, і Росія буде користатися будь-яким шансом, представляючи наш наступ і його результати у відповідному світлі. На жаль, деякі експерти на Заході писатимуть про мир в обмін на території чи про необхідність заморозки конфлікту. Ці люди не приховують своїх імен, вони ще минулого року просували такі наративи.

З іншого боку, показовим є останній номер журналу The Economist, одного із дуже впливових західних видань, де чітко пишуть про те, що треба готуватись до війни у довгу, ніяких домовленостей із Росією не має бути, тому що вони будуть короткочасними, та гратимуть на руку Москві. Тому, незважаючи на те, що ворог активізує свої інформаційні атаки, і буде використовувати корисних ідіотів на Заході, у нас є непогані шанси відбитися. Такі впливові видання, як The Economist, чітко зайняли таку редакційну позицію. Я думаю, це ж підтримають The Wall Street Journal і багато авторитетних експертів по обидва боки Атлантики.

То ж наші позиції достатньо непогані, аби вибудувати консенсус на довгу війну, виграти час на мобілізацію західного оборонно-промислового комплексу. Бо саме ОПК партнерів потрібен час для нарощення виробництва боєприпасів різних типів.

Якщо порівнювати ситуацію з 24 лютого 2022 року, коли українську проблематику сприймали інакше, у нас все геть не так погано.

Чому ми досі зіштовхуємося із затримками у передачі певних видів озброєння? Здається, всім було зрозуміло, що F-16 у нас будуть, що ATACMS та Taurus рано чи пізно все одно доведеться нам передати. Однак між обговоренням потреб та прийняттям політичних рішень існує подекуди величезний люфт, який, наприклад, призвів до того, що росіяни змогли вибудувати серйозну лінію оборони. З чим пов'язані ці затримки?

Не є секретом, що адміністрація Байдена, яка вибудовує свою політику, має два завдання, між якими постійно балансує. З одного боку у Білому домі хочуть надавати допомогу Україні, а з іншого – управляти ескалацією. Тому що наша війна є унікальною. З таким відвертим агресором – ядерною супердержавою, такими масштабами, викликом до світової спільноти. У США не було готових рецептів, як діяти в такому випадку, щоб перекласти відповідальність за можливу неконвенційну ескалацію саме на Росію. Тому адміністрація Байдена балансувала між двома позиціями, і, на жаль, дуже часто робила це саме у бік управління ескалацією. Ми бачили багато прикладів, коли, якщо зброя навіть передавалася, процес схвалення цього розтягувався у часі, або ж нам давали не одразу усі 20 пускових HIMARS, а по певній кількості відповідно.


Україна отримувала HIMARS поступово та в обмежених кількостях / Фото Генштаб ЗСУ

Дійсно, на жаль, це мало негативні наслідки, тому що той шанс, який в нас був якраз рік тому, коли Росія була на піковому періоді слабкості, коли можна було б завдати набагато більших втрат на Півдні, і, можливо, провести класичну наступальну операцію з оточенням і розгромом як мінімум більшої частини російського угруповання, ми не змогли цього зробити. Тому що побоювалися ескалації, шукали цей оптимум між допомогою і тим, щоб не дати Росії справедливих обґрунтувань порушити ядерне табу.

Як наслідок, маємо таку ситуацію, коли рано чи пізно рішення приходить, але втрачаються час, та можливості. І дійсно, якби ми у 2022-му атакували Мелітополь силами двох корпусів, як це робимо зараз, це було б переломним моментом. Наразі ж обстановка дещо інша, то ж ми повільно прогризаємо російську лінію фронту. Така неоднозначна ситуація… 24 лютого у Вашингтона не було якихось готових рішень, як поводитись у подібній ситуації, тому що у холодну війну нічого подібного не було. Так, траплялись якісь інтервенції, але умовні вторгнення Радянського Союзу у Чехословаччину, в Афганістан, не ставили за мету знищення держави як такої. Відбувалися повалення режимів, нав'язування іншим державам підконтрольних чи дружніх Москві правителів, але після 1945 року навіть Радянський Союз не наважувався кидати настільки серйозні виклики статуту ООН.

В американців не було готового рішення, як реагувати на проблему, тому очікувано, що вони обрали більш обережний варіант замість агресивного.

А чи могла на цю ситуацію вплинути Європа? І чи зараз формується в Штатах план щодо протидії Москві?

Знову ж таки, у чому зараз основна проблема? Ми вже розблокували доступ до більшості спроможностей, які нас цікавили, наближаємося до отримання оперативно-тактичних ракетних комплексів. Однак наразі глобальною задачею є саме систематичне постачання боєприпасів. Осколково-фугасних до артилерії, ракет до систем HIMARS, корегованих снарядів. Тобто, на противагу 2022 року, коли у нас стояло завдання отримати ті чи інші спроможності, проблема полягає у кількості БК. А без нарощування виробництва відповідних категорій озброєння країнами Заходу, це неможливо. Цього не уникнеш. Так було і в Першу світову війну, і в Другу світову війну, тому іншого варіанту просто не існує.

З іншого боку, попри те, що по спроможностям ми подолали всі червоні лінії, є категорична відмова щодо надання членства України у НАТО тут і зараз. Знову ж таки, через небажання Байдена навіть технічно перебувати у стані війни з іншою ядерною державою. Тобто тут питання навіть не про безпосередню участь у бойових діях. Як наслідок, американці шукають альтернативні моделі середньострокового підсилення України. Як ми побачили за лаштунками Вільнюського саміту, російські ядерні погрози, може, вже й не працюють як стримання від передачі нам озброєння, але досі впливають на прийняття політичних рішень.

Щодо Європи, то давайте будемо відверті. Довгий час континентальна Європа слідувала за тим, що робили американці і британці, вона не проявляла лідерства.

Зараз ситуація дещо змінилася. Найкраще це показує постачання крилатих ракет авіаційного базування Storm Shadow та Scalp, але навіть у такому випадку, ми бачимо, що Німеччина не хоче діяти більш рішуче.

Крім того, зараз тривають дискусії, чи вистачить Європі потенціалу у випадку, якщо Штати не захочуть продовжувати нашу підтримку на такому рівні, який існує наразі. Поки що є сумніви щодо довгострокової підтримки і самостійної здатності Європи тягнути цю лямку. Однак зрозуміло, що спроможності постачати ті ж самі крилаті ракети авіаційного базування є обмеженими, і тому питання американської залученості все одно залишається. Незважаючи на те, що зараз сумарно Європа пообіцяла чи вже передала кількісно більше озброєння, ніж США. І це доволі показово. Тому тут теж така неоднозначна, скажімо так, картинка, хоча окремі експерти говорять про те, що Європі, можливо, прийдеться більшою мірою тягнути підтримку України на собі. Тому потрібно інвестувати у розвиток виробничих спроможностей ОПК. Дуже важливо, що були оці домовленості про передачу мільйону снарядів протягом року, і початок масштабного виробництва осколково-фугасних боєприпасів калібру 155 міліметрів.

Росія шантажує світ не лише безпосереднім використанням ядерного озброєння, але й можливістю спровокувати аварію на найбільшій АЕС Європи. Що з цим робити?

Український план простий: ми проводимо наступальні дії, перерізаємо комунікації до ЗАЕС, не йдемо штурмувати її у лобову, а лише підводимо до того, що ті, хто там залишиться з боку Росії, будуть вимушені втекти. Або ж їм доведеться передати нам атомну станцію під відповідні гарантії безпеки. Скажу чесно, не знаю, що ще можна вчинити дієвого.

Чи може оголошення чергової хвилі масової мобілізації у Росії затягнути процес деокупації наших міст та селищ?

Питання мобілізації у ворога є дуже складним. Я думаю, минулого року ми вже побачили максимум, на який вони одномоментно здатні. Звісно, можна оголосити, мовляв, набираємо мільйонний контингент, однак Москва банально не здатна опрацювати таку кількість осіб. Кожен солдат – це окрема особова справа, його треба хоч якось навчити, вдягнути, прогодувати. То ж набрати до війська більше, ніж вони зробили восени минулого року, навряд можливо. Така моя суб'єктивна думка.

Крім того, ми обговорюємо можливість офіційно оголошеної нової хвилі мобілізації в Росії з січня 2023-го. Наразі кінець вересня, але досі не бачимо цього процесу. При тому, що продовжується частково прихована мобілізація. Наскільки розумію, російське військово-політичне керівництво може вважати, що таких зусіль достатньо для виконання поточних завдань. Аби стримувати нас на фронті та навіть намагатися десь точково перейти до активних локальних наступальних дій, як ми це побачили навколо Куп'янська в другу половину липня-серпні цього року. Можливо, через це вони й не оголошують про додаткові набори у військо.

Прихована мобілізація, наскільки її оцінюють у ГУР МО, дає рашистам не набагато менше, ніж та кількість, яку вони можуть зібрати у рамках офіційного призову на війну. Ймовірно, це їх і стримує.

Звісно, якщо росіяни понесуть якісь критичні втрати, вони можуть оголосити про якусь меншу мобілізацію, – на 100, на 200 тисяч осіб. І будуть знову погрожувати ядерною зброєю, щоб виграти час до появи цих осіб на фронті.

Важливий і той фактор, що угруповання у 500 тисяч осіб, задіяних у війні проти України, легше контролювати, ніж мільйонне. Все ж таки у Росії геть не демократичний режим, і Путін добре пам'ятає урок Першої світової війни, коли армія, яка несе втрати, сидить в обороні, а в один прекрасний момент може повернути зброю проти свого керівництва. І тут значно безпечним може бути менше угруповання. Те ж саме стосується хоча б базового забезпечення військ та їх підготовки. Тому мені здається, що Росія якщо й буде проводити якусь офіційну мобілізацію, то робитиме це радше для підтримання вже діючих сил, а не для створення якоїсь великої переваги та спроби переходу до масштабних наступів.

З іншого боку, виключати нічого не можна, адже зараз я мислю раціонально, а якими можуть бути думки російського керівництва, передбачити неможливо. Ймовірно вони будуть вважати, що наступ України вже подоланий, то ж ідея спробувати погратися у наступ видаватиметься їм логічною. Виключати цього я не можу. У випадку з бункерним фюрером, будь-які успіхи призводять до втрати здатності об'єктивно оцінювати ситуацію. Росіяни навпаки переходять до більш непродуманих дій.

Але чи можна вважати те, що відбувається на фронті, успіхом Росії? Адже так чи інакше, наші війська просуваються вперед, а чітко стверджувати, що спроби перерізання сухопутного коридору до Криму провалилися, аж ніяк не можна?

Треба розуміти, що Путіну доповідають те, що він хоче почути. У його уяві вони вже знищили все наше угруповання, яке веде наступальні дії. Я також схиляюся до думки, що крапка у наступі ще не поставлена, але давайте будемо виходити з гіршого. Наприклад, ми не вийдемо до Токмака до кінця цього року. От не посипляться росіяни, не пройдуть ту кумулятивну точку сукупних втрат, що призведе до провалу фронту. Виключати такий сценарій не можна. Однак нічого нам не заважає, наприклад, цього року укріпити вклинення у ворожі позиції, не дати ворогу перегрупуватися, наносити постійні враження. Артилерія ж може працювати, не зважаючи на погоду. Тобто, звичайно, є такі дні, коли богам війни важко виконувати свою роботу через погодні умови, але це не весь осінньо-зимовий період. Ми й далі зможемо проводити успішну контрбатарейну боротьбу та ослабляти рашистів.


Українські артилеристи роблять чималі успіхи у контрбатарейній боротьбі / Фото "Мілітарний"

Я не виключаю того, що Сили Оборони зупиняться на певному рубежі та будуть бити по ствольній реактивній артилерії, по ППО, по РЕБ, по ударним гелікоптерам. Якщо отримаємо ATAСMS вже хоч якоїсь модифікації, зможемо боротися з російською авіацією у пунктах її постійної дислокації. А далі, вже навесні, спробуємо знову просуватися вперед. Але ж все вищеописане – то наш сценарій, а от яке сприйняття у Путіна, точно знати неможливо. Судячи з його останніх заяв, у нього у голові розгроми наших військ.

Чого ж тоді не намагаються рушати на Київ, якщо вважають, що виграють?

Не мають потенціалу. Та й наразі дійсно основне завдання, яке вони поставили перед собою, – відбиття нашого наступу. Аби потім виходити назовні та говорити про заморозку війни.

На жаль, багато хто у нашому суспільстві робить помилку, коли вважає, що, якщо ворог не здатен щось зробити, то це одначає, що ми можемо, і навпаки. Між цими двома станами – велика прірва. Ймовірно, вони думають, що ЗСУ вже не здатні до прориву, але самі не готові повторювати спроби захопити нашу столицю.

Та й, знову ж таки, ми не можемо достеменно знати, яка у Росії стратегія. Вони могли обрати підхід повільного виснаження України. Тобто, окупувати частину території, а на решті – не давати змогу нормально жити. Відлякувати інвесторів, заважати біженцям повертатися, і дивитися, що станеться з такою державою через 5 – 7 – 10 років.

Не хочу бути песимістом, але у нас є певна асиметрія. Бойові дії йдуть на нашій території. Оскільки ми воюємо з ядерною державою, отримати зелене світло від партнерів на проведення операцій у Росії, неможливо. Звісно, ми самостійно розвиваємо певні спроможності, але чи буде цього достатньо, аби змусити Москву відмовитися від агресії, я не знаю. Тому виходить така ситуація, що у рашистів є можливість створювати нам проблеми навіть без активних бойових дій, навіть без проведення стратегічних наступальних операцій, реалізовувати стратегію повільного перетворення України на failed state, на жаль. Через отаку асиметрію, через те, що наші партнери бояться ядерної ескалації, бояться надати озброєння, дати згоду на удари по Росії, поки вона наносить удари.


Росіяни здатні обстрілювати будь-яку точку України / Фото 24 Каналу з місця обстрілу Львова 6 липня 2023 року

Так чи інакше, всередині країни-агресорки життя триває так, ніби нічого не сталося. Вони мають змогу без остраху перегруповувати війська відносно неподалік від кордонів, можуть нарощувати свої угруповання, виробляти озброєння. У цьому є велика проблема. Росія здатна працювати на всю глибину нашої країни, хоча й із обмеженою ефективністю. Але ж асиметрія присутня, і цю карту Кремль буде розігрувати надалі.

Які наслідки для ворога мають регулярні удари по Криму? Як ви сказали, росіяни живуть на тій території, яку вважають своєю, буцімто у мирний час, для них норма не розосереджувати своє військове керівництво, а просто сидіти у повному складі у штабі Чорноморського флоту. Ці прильоти більше підривають спроможності росіян, чи лише їх морально-бойовий дух?

Мешканці прикордонних областей Росії, як і тимчасово окупованого Криму, відчувають на собі те, що українські спроможності постійно зростають. Також є й партнери, що готові схвалювати наші удари по півострову та власне рашистських землях, і не вбачають у цьому проблем. Тобто, ми, звичайно, переносимо бойові дії на чужу територію, тому що виграти, коли війна триває лише на твоїй території, неможливо. Це так не працює. І ізраїльська модель, яку нам пропонують, передбачає перенесення бойових дій на територію противника фактично відразу. Про це також треба нагадувати нашим партнерам, бо у них у голові присутні ідеї захисту України за принципом Єрусалиму, але з урахуванням певних особливостей.

Натомість цьогоріч ми бачимо завдання різноманітних ударів по ворожій воєнній інфраструктурі. Потрібно завжди наголошувати на тому, що Україна не б'є по цивільним об'єктам, а лише по мостах, складах, системах управління та протиповітряної оборони. Що ж стосується Криму, то по ньому бити вкрай важливо, адже весь півострів – це тиловий район південного угруповання військ. Будь-які удари, які ослабляють контингент росіян у Запорізькій та Херсонській областях, важливі як за своєю прямою, так і опосередкованою дією.

Наприклад, ураження системи забезпечення, коли в липні, наскільки я пам'ятаю, неодноразово прилітало по тим чи іншим складам із боєприпасами на території тимчасово окупованого Криму. І по системі управління, і по вибиванню таких важливих елементів бойової побудови, як системи ППО. Те, що ми бачимо в останні два тижні, показує, що в ППО Криму є серйозна дірка, яку Україна використовує.

Це змушує росіян не лише нести втрати, але й ставить їх керівництво перед дилемою. Їм треба прикривати міжвидове угруповання на материковій частині України, окремо убезпечувати від ударів Крим, і паралельно нарощувати протиповітряні спроможності власне у Росії. Попри те, що у нас здебільшого помічають прильоти по Москва-Сіті, насправді проходить систематична кампанія по вибиванню НПЗ та баз зберігання нафтопродуктів, по руйнуванню логістичного плеча, ураженню ППО, об'єктів ОПК. Тобто росіянам доводиться обирати як розподілити ті ресурси наземних систем ППО, які в них є. Як бачимо, їм зараз треба терміново закривати дірку в Криму, але якщо зробити це, для нас відкриються інші можливості.

Той факт, що на другий рік великої війни їм доводиться обирати, що захистити, є великим досягненням, яке матиме опосередковані наслідки на результати бойових дій. Чим більше дірок, тим більше дилем, і більше можливістей для нас застосовувати різноманітні українські розробки.

Ви сказали про те, що нам пропонують чи натякають на модель оборони Ізраїля, але вона полягає у тому, що ця країна із застосуванням авіації та сухопутної компоненти проводить блискавичні операції на суші. Наскільки важливо нам переносити війну не на окуповані території України, а діяти саме в Росії. І чи можливі в майбутньому, на вашу думку, більш серйозні операції, ніж захід РДК у прикордонні регіони? Що робити із заводами ОПК, розташованими за Уралом?

Кожна війна унікальна, і головна наша проблема полягає в тому, що противник в очах партнерів – це ядерна супердержава. Країни Заходу ніколи не схвалять якісь масштабні наземні наступальні дії. Та й уявимо таку цікаву ситуацію: ми захопили Бєлгородську область. Що це змінить? Нічого. На жаль, більші сухопутні операції, ніж якісь заходи ДРГ, не є можливими. Та й наші партнери на це не підпишуться, не будуть у цьому допомагати.

Однак американська позиція полягає у тому, що вони не схвалюють та не надають спроможностей, але нічого не можуть подіяти з тим, що війна переноситься на російську територію. Вони змирилися з тим, що війну не можна стримати, як їм бачилось на початку. Що виставити якісь межі поширення бойових дій просто неможливо. Україна показала, що це так не працює. Це абсурд, це суперечить логіці війни. Якщо, наприклад, хусити переносили бойові дії на територію ОАЕ, та Саудівської Аравії, то Київ і поготів це зможе робити.

Війна майже завжди поширюється в обидва боки, тому ми безсумнівно будемо розвивати свої спроможності. Особливо із урахуванням того, що ситуація з ППО для Росії точно не ставатиме кращою. Вони можуть покладатися на доволі технологічні дорогі ракети до різних комплексів ППО, але легше виробити той чи інший безпілотник, ніж засоби ураження. Рано чи пізно ми перенавантажимо їх протиповітряну оборону настільки, що в них будуть не якісь одиничні дірки, а величезні прогалини. А далі, як казав не лише Скібіцький, а, власне, ще й Буданов, у нас є чіткий перелік підприємств ОПК та законних цілей, які ми знищували і будемо знищувати.


У Росії стається все більше "бавовни" / Фото рашистських псевдоЗМІ

То ж партнерам не залишається нічого, крім як погоджуватись із нашими діями. Державний секретар США Блінкен в одному зі своїх інтерв'ю відверто сказав, що Україна веде оборону. Ось і все.

Якщо ми не будемо атакувати територію Росії, то асиметрія продовжуватиметься. Буде й далі така ситуація, що лінія фронту проходить через наші території, які повністю прострілюються, економічне життя під питанням повернення людей під питанням, інвестиції під питанням. Тобто ми будемо намагатися цю асиметрію нівелювати, і вибудувати максимально аналогічну ситуацію для росіян, аби покращити нашу переговорну позицію.

Із підприємствами, які виготовляють зброю, все дуже складно, особливо з тими, які працюють на Далекому Сході. Як їх знищувати, питання відкрите. Я сподіваюся, що у тих заводів, які виготовляють кінцеву продукцію на Далекому Сході, в Улан-Уде, Іркутську, в Комсомольську-на-Амурі, у них є, суміжні підприємства, що розташовані у європейській частині Росії.

Чи ми достатньо просунулися у створенні спроможностей щодо впливу на російський тил?

Мені сподобався жарт одного британського журналіста. Коли він був в Україні на початку червня 2023-го, ледь не кожен його співрозмовник пропонував участь у якомусь проєкту розвитку ударних спроможностей. На жаль, наша увага здебільшого прикута до ситуації на суші, до наступу. Як наслідок, ми втрачаємо загальну картинку, яка також цікава, і показує, що на фронті, можливо, обом сторонам важче долати позиційність, але можна проводити боротьбу в повітрі, на морі, переносити війну на територію противника, наносити удари. Можна знекровлювати противника, підводити його до думки, що треба підписувати ті домовленості, які будуть вигідні нам.

Знову ж таки, Перша світова війна закінчилася тим, що жоден солдат Антанти не був на території Другого рейху, і навпаки, Німеччина контролювала чималі території союзників. Для відтворення подібного нам треба мати відповідну стратегію. Як мінімум, ми розробляємо певні спроможності, то ж тепер питання лише за тим, чи підтримають наші партнери подібні заходи впливу.

Взяття під контроль "вишок Бойка", деокупація Зміїного. Наскільки ми бачимо, Росія гучно вийшла з зернової угоди, але торгівельні кораблі продовжують ходити. Це є певною мірою приниженням Москви. Вона вже не здатна контролювати море?

Ситуація у нашій акваторії є важкою, але вона динамічно розвивається у наш бік. Мабуть, не так швидко, як хотілося б, але зараз жодна зі сторін не контролює Чорне море. Росія давно втратила свої можливості, а Україна певною мірою не здобула, але при цьому наносить удари силам Чорноморського флоту.

Приклад, коли кораблі вивозять зерно без згоди на те з боку Москви, є прямим відображенням наших успішних дій. Це й зачистки "вишок Бойка", і рейдові дії у Криму, і атаки надводними безпілотниками. Справжніми ознаками успіху буде те, що по зерновому коридору проходитимуть не кілька суден, а в принципі торгівля вестиметься повноцінним шляхом. Наразі ж є поки одиничні випадки.

Пряму загрозу з боку флоту ми мінімізували, росіяни вимушені триматися у районі Севастополя та не виходити з бухти, але бажано витісняти їх надводні кораблі до Новоросійська. З іншого ж боку, Росія може створювати нам проблеми, наносячи удари по інфраструктурі, яка потрібна для перевалки зерна. Ми втратили понад 200 тисяч тонн зерна, але питання ще й у знищених елеваторах, які використовують для його зберігання та перевантаження.


Рашисти зосередилися на знищенні портів та відповідної інфраструктури / Фото Одеської міської ради

Звісно, Україна бореться із вибиванням таких спроможностей ворога, ми перехоплюємо багато шахедів, крилатих ракет, але рівень перехоплення все ще недостатній виключно з технічних причин. Але так, Росія має набагато менше можливостей нам заважати, ніж, навіть, їм уявлялося, коли вони виходили з зернової угоди. Вони, напевно, думали, що не зможуть підійти ближче за 170 кілометрів до українського берега через ракети "Гарпун", але будуть перехоплювати кораблі ближче до Туреччини, у відкритому морі, поза межами територіальних вод. Проте успішні дії надводних безпілотників по кораблям проєкту 22160 нівелювали такі ризики. Рашисти вже не наважуються навіть виходити у бік коридорів, тому все більше кораблів заходить у порти Одеської області. Проте боротьба ще триває.

Як має реагувати світ на партнерство Росії, Ірану, Північної Кореї, Китаю? Ця вісь зла загрожує не лише Україні.

Зрозуміло, що всі цивілізовані країни засуджують співпрацю, яку ми бачимо, намагаються якось вплинути на неї. Мабуть, треба по-чесному сказати, що у сучасному світі існують межі впливу. Звісно, в ідеалі нам би хотілося, аби ті самі шахеди знищувалися не в небі десь над Україною, а в процесі виробництва, або взагалі не виробляли через брак комплектуючих. Але поки ми бачимо, що це так не працює. Та й, знову ж, питання нанесення ударів. Чи наважаться наші партнери на це? Скоріш за все, ні. Тому поки що реалістично шукати якісь дешеві засоби боротьби з такими безпілотниками. Якщо говоримо про ударні дрони, то ми вже досягли значного успіху. А далі у нас будуть доволі дешеві масові платформи, завдяки норвежцям, та австралійцям, які дозволятимуть ще краще прикривати населені пункти України, інфраструктуру від цієї загрози, і робити це дешево. Адже наразі питання саме в тому, щоб не відстрілювати дорогі керовані зенітні ракети.

Щодо співпраці Росії із Північною Кореєю, тут ситуація важча, бо вона і так держава-парія, і ми не бачимо якихось інструментів для впливу на неї.


Цивілізований світ не може звести нанівець союз Росії та КНДР / Фото рашистських псевдоЗМІ

Заходу вкрай важко нав'язати свою модель вирішення протиріч, тому варто об'єктивно виходити з того, що якось ідеального рішення, на яке багато хто очікує, просто не може бути. Треба просто розробляти асиметричні засоби відповіді на постачання росіянам зброї. Як із цими ж шахедами. Є бойові модулі, що включають кулемети та оптику для виявлення, супроводу та знищення цілі, і можуть робити це дешево та доволі масово. Тому навіть якщо Росія вироблятиме по 6 тисяч цих БпЛА, особливого ефекту вони не дадуть.

В одному з інтерв'ю ви казали, що ризики повторення війни збільшуються. Як цьому можна запобігти, і що залежить саме від України? Що ми маємо зробити для того, щоб у росіян не було бажання повторювати 24 лютого?

На жаль, один зі сценаріїв, який ми маємо враховувати, це рецидив великої війни. Хоча є деякі західні колеги вважають, що етап веймарського синдрому і нового Гітлера ми вже зараз проходимо. То ж якщо зараз розгромити Росію, у них почнеться те, що було там після 1945-го року в Німеччині, хоча будь-які історичні аналогії – це дуже мінлива тема.

Тобто є різні сценарії, різні способи подивитися на те, що відбувається. Можна вважати, що, на жаль, якщо не буде такої рішучої української перемоги військовим шляхом, а бойові дії закінчаться миром на нашу користь, у росіян виникнуть ресентимент та реваншизм. Під розповіді про "нас зрадили всередині, встромили ножа в спину", або "якщо ми підготуємося краще, розробимо якийсь більш ефективний метод війни, цього разу вийде". Може й виявитися так, що Росія вже проходить свій версальський чи постверсальський період із Гітлером. Як би цю аналогію не висміювали після подій 2014 року, однак Путін дійсно копіює поведінку Адольфа Гітлера.

Надійного способу зрозуміти, в якому історичному періоді у цьому контексті ми перебуваємо, не існує. Та й, знову ж таки, на жаль, Німеччині знадобилося дві світових війни з глобальною поразкою та окупацією, аби навчитися бути цивілізованою країною. Чи буде такий сценарій у випадку з Росією, коли наші партнери вкрай обережно поводяться, не знаю.

Звичайно, краще б це була рішуча перемога з оточенням і розгромом російських сил, але ми стикаємося з тим, що наші партнери побоювалися цього як мінімум у 2022-му році, тому не допомагали нам з точки зору здобуття перемоги.

Дуже важко спекулювати, що і як буде. Дивіться, якщо змоделювати ситуацію так, що ми виходимо з війни на найбільш зручних для України умовах, розвиваємося, будуємо Збройні Сили, але відсутність рецидиву все одно ніхто не зможе гарантувати. Ефект стримування досягається сукупністю трьох речей: потенціалом воювати, здатністю застосовувати сили, а також щоб інша сторона розуміла ваші спроможності. Як ми побачили на прикладі Росії, її керівництва та режиму, там не здатні до об'єктивної оцінки України. Тому навіть якщо за умов неймовірно озброєних, навчених та численних Сил Оборони, повного ефекту стримування вони не гарантують.

Але давайте не забувати, що всі ці роздуми є схематичними. Від того, де ми будемо на Півдні до кінця року, або, що навіть більш важливо, як протрактують це на Заході, залежить те, що відбуватиметься у 2024 році у плані підтримки. Далі будуть вибори у США, і ми також не знаємо, як вони пройдуть. Чесно кажучи, добре, якщо зараз є горизонт планування хоча б на пів року. Та й цю війну треба якось пережити, а ніхто не знає, чим вона закінчиться.

Чому Україна переможе?

Я все ж таки розраховую на те, що ми будемо робити менше помилок, а противник і далі робитиме більше. І що ми цим користуватимемось. Якщо всередині українського суспільства, політичної влади, збережеться єдність, у Заходу не буде іншого варіанту, крім як нам допомагати. Ніхто не змусить нас йти на домовленості з Росією, ми й далі зможемо втримувати коаліцію на підтримку України, виграти час до запуску оборонно-промислового комплексу цивілізованих держав.

А далі вже почнеться магія великих чисел, оскільки зараз оці порівняння маленького ВВП Росії, великого ВВП країн формату "Рамштайн", – це все про можливості, які будуть. Економічний потенціал треба перетворити в оборонний. Тому що ми усі ці 18 місяців трималися спочатку на власних можливостях, а далі – на тих накопичених Заходом запасах. Вони значною мірою вичерпались, і потрібен час для відновлення та виходу на той рівень, який надасть силам добра перевагу. Якщо ми будемо триматися, не посипемося зсередини, нас ніхто ні на що не примусить з боку країн Заходу. Відкрито, я маю на увазі.