Я борюсь із злом та мрію про будинок в Криму, – щире інтерв'ю добровольця "Ківі" з Нової Зеландії
Кейсон Вокер із Нової Зеландії вперше дізнався про повномасштабне вторгнення Росії в Україну, коли йому було лише 17. Тоді він не мав ані військового досвіду, ані чіткого плану на майбутнє, але вже тоді почав шукати способи допомогти – від донатів до інформаційної підтримки.
З часом це переросло у свідоме рішення приїхати в Україну і стати до лав захисників. Сьогодні боєць із позивним "Ківі" воює пліч-о-пліч з українськими військовими, а після перемоги мріє залишитися тут, відбудовувати країну. В інтерв’ю для 24 Каналу він розповів про свій шлях від школяра з Нової Зеландії до добровольця на війні, про побратимів, втрати, мотивацію і віру в Україну.
Чому вирішив боронити Україну та історія позивного "Ківі"
Кейсон, Нова Зеландія, мабуть, одне з наймирніших і найкрасивіших місць на Землі. Яким був той конкретний момент чи подія, після яких ви зрозуміли, що не можете залишатися осторонь і ухвалили рішення вирушити в далекий шлях до України?
По суті, це сталося одразу після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді був ще зовсім молодим, щойно закінчив школу.
Вам 21 рік, так?
Так. Але тоді я ще був підлітком і просто не міг повірити, що в наш час така масштабна війна взагалі можлива.
Лише за кілька місяців до цього я сидів у школі на уроках історії й вивчав, як у Європі в 1939 році почалася світова війна, розв’язана нацистською Німеччиною, зокрема через провальну політику умиротворення. Тому я не міг повірити, що в наш час таке можливе.
Я досі пам’ятаю, як дивився новини про те, що почалася війна, що бомби падають на будинки невинних людей. Тоді я зрозумів, що хочу хоча б спробувати щось зробити.
Але мені було 17 років, у мене не було військового досвіду, тому я мало що міг зробити. Я намагався донатити на українські збори, допомагати таким чином.
А вже у 2024 році мій друг, який був в Україні, сказав, що зараз людей без військового досвіду навчатимуть і готуватимуть до бою, щоб вони могли воювати пліч-о-пліч з українцями. Я це почув і одразу зрозумів, що маю їхати.
Відверте інтерв'ю з Кейсоном Вокером: дивитись відео
Це неймовірно. Дякуємо вам за це. Коли ви сказали своїй родині й друзям, що їдете в Україну, у зону бойових дій, якою була їхня реакція? Чи зрозуміли вони ваш вибір?
Мені дуже пощастило. Мої друзі повністю зрозуміли моє рішення. Щобільше, вони не просто мене зрозуміли, вони були поруч. Вони допомагали зі зборами, поширювали посилання на донати.
Тож навіть перебуваючи на іншому кінці світу, багато з них у Новій Зеландії щиро вірять у нашу справу. Вони дуже підтримують нашу боротьбу.
Це доводить, що людина може бути на іншому кінці світу, але все одно розуміти, що Україна воює на правильному боці.
Перед тим як ви перетнули український кордон, яким було ваше уявлення про цю війну і як швидко воно змінилося, коли ви вже опинилися тут?
Я мав загальне уявлення про ситуацію. Звісно, в епоху інтернету відео й інформація швидко поширюються. Якщо людина хоче хоча б трохи побачити, як це виглядає, вона може це зробити.
Але я розумів, що бачити це онлайн – зовсім не те саме, що пережити самому. Я усвідомлював, що ця війна – це небезпечно.
І щойно я вперше приїхав до Тернополя, почалася повітряна тривога. Тоді я подумав: тепер я справді в українській реальності. Це не стало для мене великим шоком, бо я ніби був до цього готовий.
Ви приєдналися до 23-ї окремої механізованої бригади. Як українські військові спочатку відреагували на молодого хлопця з іншого кінця світу?
Багатьом із них було цікаво, що хтось приїхав із іншого кінця світу, щоб воювати поруч із ними.
Але коли я пояснив свою мотивацію – що дуже переживаю за країну, яка бореться за своє виживання і фактично воює на боці добра проти зла, яким є росіяни, вони мене дуже підтримали.
Цікаво, коли я казав, що я з Нової Зеландії, багато хто відповідав, що теж колись хоче поїхати до Нової Зеландії. А я казав, що після війни ми обов’язково зробимо все можливе, щоб це сталося.
Усі мої друзі зустрінуть їх із задоволенням. У певному сенсі це майже культурний обмін.
Я дуже хотів більше дізнатися про Україну, її культуру та людей, а їм було цікаво дізнатися про Нову Зеландію, і це стало для мене приємним сюрпризом.
Ваш позивний – "Ківі". У Новій Зеландії це важлива частина національної ідентичності. Але тут, в Україні, люди часто спочатку думають про екзотичний зелений фрукт. Як ви отримали цей позивний?
Я обрав його сам, бо це, як ви сказали, частинка дому, яку я взяв із собою. Дехто спочатку думає про фрукт, але я пояснюю, що ківі – це наш національний птах, так само як для України, наприклад, лелека.
Один із моїх побратимів іноді говорить телефоном зі своєю родиною, з дітьми, і каже мені: "Ківі, підійди, привітайся". В одного з них є син, йому не більше восьми чи дев’яти років. Через мене він дуже зацікавився маленькими птахами ківі.
А одного разу я отримав посилку, де була маленька плюшева іграшка Ківі. Я віддав її своєму побратимові й попросив передати синові як подарунок від усіх новозеландців.
Його син дуже зрадів. Потім він надіслав мені фото, де хлопчик тримає цю іграшку, це дуже мило.
Тому для мене цей позивний – це частинка дому, яку я ношу з собою, де б я не був, і ще це символ новозеландського бойового духу, як я люблю думати.
Про реалії служби в ЗСУ і роботу оператора дронів
Військові накази потрібно виконувати за секунди. Як ви долаєте мовний бар'єр у стресових ситуаціях або під обстрілом?
Цікаво, що ви про це сказали. Один із моїх побратимів якось назвав це поєднання мов "укралійською". Смішна назва.
Я доклав багато зусиль, щоб вивчити українську. Це не найлегша мова, але були моменти, коли я сидів в окопі, зовні нічого особливого не відбувалося, і ми мали трохи часу перепочити.
Я проходив уроки Duolingo на телефоні, а потім поруч прилітала бомба, і я думав: досить цікаве місце для вивчення мови. Але я стараюся її вивчити.
На полі бою ситуація напружена, але з часом комунікація стала майже інстинктивною.
Є короткі команди, які легко запам’ятати, особливо коли проводиш багато часу на фронті й постійно їх чуєш. Спочатку було трохи складно, але з часом це стало інстинктом.
Оператори дронів постійно є мішенню для ворожої артилерії та дронів. Чи можете ви розповісти про найнебезпечніший момент?
Таких випадків було багато. Перший, що спадає на думку, стався під час операції з FPV-дроном Vampire. Нам потрібно було перенести дрон, перезарядити його і повернути назад.
Одного разу ми винесли дрон, встановили його й ненадовго зупинилися. І мій побратим сказав: "Тихо, слухайте". Ми почули ледь помітний шум і побігли до бліндажа.
Я забіг останнім, і коли стрибав у бліндаж, FPV-дрон влучив у дерево поруч. Кілька уламків потрапили мені в лоб. Я був дуже радий, що вижив.
На якому напрямку це було?
Здається, це був південно-донецький напрямок. Це було досить давно.
А зараз на якому напрямку ви працюєте?
Зараз ми на Півдні України. Воюємо там. І це дуже цікаво, бо коли думаєш про Південь України, там багато широких відкритих полів.
Це те, що об’єднує Україну та Нову Зеландію.
Ми – аграрні країни. Тут багато красивих пейзажів, і водночас помітний сильний контраст. Ти розумієш, як на ці красиві краєвиди впливає війна.
Коли я запускаю розвідувальний дрон над цими, здавалося б, прекрасними полями з соняшниками і бачу розкидані уламки артилерії, мені здається, що я бачу, як війна поранила цей пейзаж.
На жаль, так. Ми спостерігаємо своєрідну гру за першість на передовій у сфері радіоелектронної боротьби та дронів. Наскільки швидко вам доводиться адаптувати дрони, змінювати частоти або модифікувати програмне забезпечення, щоб обходити російське глушіння?
Ця війна значною мірою є технологічною гонкою. Деякі західні армії, можливо, не адаптувалися так швидко. А в Україні ми просто змушені це робити.
Зверніть увагу НРК до осені мають замінити 30% людей на фронті: Жорін розповів про роботизацію війська
На фронті іноді потрібно змінити програмне забезпечення буквально за 30 хвилин, тому що росіяни глушать певну частоту, і тобі потрібно змінити свою, щоб цьому протидіяти.
Сфера РЕБ – одна з найшвидше змінних на війні. Ми повинні адаптуватися і встигати за цим темпом.
Я думаю, ми адаптуємося швидше, ніж росіяни. І наша технологічна перевага – це те, що дозволяє нам бути попереду і перемогти в майбутньому.
Яка операція дронів вразила вас найбільше?
З професійної, технічної і навіть історичної точки зору – це удари по нафтопереробних заводах.
Найкращий спосіб послабити російську військову машину – це зруйнувати її економіку, яка значною мірою тримається на експорті нафти.
Додамо, що Україна з початку повномасштабної війни завдала близько 158 ударів по російських нафтопереробних заводах, уразивши понад 24 із 33 великих НПЗ, а також тимчасово виводячи з ладу до чверті всієї нафтопереробної інфраструктури Росії. У пікові періоди це призводило до того, що приблизно до 30% виробництва бензину і близько 25% дизельного пального в РФ опинялися під перебоями або втрачалися через зупинки заводів і ремонтні роботи.
Це дуже нагадує кампанію союзників із бомбардування нацистської Німеччини. Нацисти не розвалилися за один день – це була тривала кампанія ударів по їхній економіці та військовій машині.
Тому якщо ми бачимо масштабні удари – це дуже добре. Наприклад, усі бачили масований удар по Туапсе, де горів нафтопереробний завод.
Важливо бити по них знову і знову – так ви поступово виснажуєте їх, поки вони не дійдуть до точки неповернення. Тому саме системні удари по НПЗ здаються мені найбільш показовими, і я думаю, що вони дуже допомагають.
Ви активно займаєтеся збором і пошуком обладнання, компонентів для дронів, автомобілів для 23-ї бригади. З вашого досвіду, чого найбільше постійно бракує, наприклад, у західних пакетах державної допомоги, і що можуть забезпечити лише волонтери та донати цивільних?
Для нас важливі автомобілі, щоб доставляти хлопців на фронт і назад. Кілька місяців тому російський ударний FPV-дрон уразив наш автомобіль під час виїзду на позицію.
На щастя, усі наші хлопці вижили. Але втратити такий автомобіль – це доволі серйозний удар. Без авто складніше возити людей на передову і повертати їх назад.
І я подумав, що я можу зробити. Я поговорив зі своїм командиром, і ми вирішили зібрати гроші на новий пікап. Ми зайшли на кілька сайтів і поширили посилання на збір.
Відгук був дуже великий, особливо від людей з-за кордону – з Нової Зеландії, а також з Європи, Австралії та США. Люди зібрали нам майже 5000 доларів на новий автомобіль.
Потім ми сфотографувалися з ним, і люди були дуже раді бачити, що завдяки їхнім донатам наші хлопці можуть безпечніше пересуватися. Це дуже важлива частина допомоги. Навіть якщо вони самі не на передовій, люди за кордоном відіграють велику роль, допомагаючи нам своїми донатами, і ми дуже їм за це вдячні.
Заради чого воює Кейсон?
Кейсон, український клімат може бути дуже суворим: від промерзлих окопів, повних бруду взимку, до пилу та спеки влітку. Як така погода впливає на батареї дронів та електроніку, і наскільки складною була фізична адаптація для вас? Адже Нова Зеландія та Україна – дуже різні країни.
Коли я жив у Новій Зеландії, я думав, що знаю, що таке холод. Але після переїзду сюди я зрозумів, що ні. Коли я приїхав до Дніпра, то вперше з дитинства побачив сніг у такому великому місті.
У Новій Зеландії в містах майже немає снігу. Для мене це був унікальний досвід. І на полі бою це має вплив.
Через холод на гвинтах наших дронів утворюється лід. Це впливає на час роботи батареї. У сильний мороз керувати ними дуже важко. Також складно проводити інші операції. Наприклад, цієї зими я одного разу вийшов із бліндажа, і за 30 секунд мої черевики повністю замерзли. Було мінус 20. Потрібно вдягати багато одягу.
Це впливає на наші операції, але ми все одно продовжуємо працювати, попри бруд і сніг. І ніщо нас не зупинить.
Війна повністю змінює цінності людини. Коли ви дивитеся в дзеркало сьогодні, чим Кейсон-військовий і оператор дрона відрізняється від Кейсона, який лише збирався їхати?
Війна на мене вплинула. Є речі, які я зрозумію пізніше, і є речі, які я вже бачу. У чомусь вона робить мене сильнішим, а в чомусь впливає інакше.
Але я радий сказати, що, воюючи разом з українцями, я точно навчився більше цінувати життя.
Війна показала мені, наскільки життя цінне і крихке. І це надихає мене воювати разом із моїми українськими побратимами, бачити, як вони постійно йдуть уперед. Вони мене дуже надихають. Тож так, війна вплинула на мене, але так зазвичай і буває.
Так. Коли моральний стан низький, коли ви виснажені, мокрі, замерзлі й під обстрілами, яка головна думка, образ або спогад допомагає вам не здаватися? Що зупиняє вас від того, щоб просто зібрати речі, поїхати в сусідню країну і сісти на рейс додому?
Є багато людей, заради яких я воюю. Я зберігаю у своєму гаманці маленькі фото нас із друзями з дому. Я дивлюся на них, коли мені важко.
Друзі з Нової Зеландії?
Так, і, звісно, у мене є друзі в Америці та Європі. Перед тим, як приїхати в Україну, я роздрукував ці фото. Якщо мені важко, я ніби можу їх трохи "обійняти" і продовжувати справу.
Але є й дещо більше. Як я вже казав, я бачив у новинах ще у 2022 році, як росіяни завдавали ударів по невинних цивільних. І боротися за них – це також дуже важлива частина всього цього.
Українці витримують це вже понад чотири роки, і якщо вони можуть витримати, то і я зможу. Особливо українські діти – деякі з них усе життя прожили під російським терором, під їхніми атаками. І якщо вони можуть бути сміливими, то і я зможу.
Дома багатьох моїх побратимів були дуже близько до місць, де ми служили. У деяких зараз дім на окупованій території. І я знаю, що для них втрата дому – це дуже важке випробування.
Мені пощастило, що Нова Зеландія так далеко і їй нічого не загрожує. Але я співчуваю своїм побратимам, які з цим зіткнулися. Саме заради них я продовжую боротьбу.
Я люблю повторювати собі, що воюю не лише тому, що ненавиджу окупантів перед собою, а тому, що люблю українців позаду себе, які мене підтримують, і люблю своїх побратимів, разом із якими воюю.
Велике дякую, Кейсон. Наскільки я розумію, в Новій Зеландії багато хто стежить за вами, підтримує ваші збори на дрони та рівняється на вас. Це дуже важливо. Ви згадували російських окупантів. Перед тим як ви приїхали сюди, ви бачили багато відео, читали новини про російську армію. Тепер ви щодня бачите їх через камери дронів. Що вас найбільше здивувало або шокувало в тому, як працює російська армія і як вони ставляться до своїх солдатів?
Я бачив це на власні очі. Наведу один приклад. Мій друг якось сказав мені: у російській армії, мабуть, справи дуже погані, якщо вони навіть передають нам виконання страт. І я відповів "так", бо іноді вони прив'язують своїх солдатів до дерева і чекають, поки один із наших дронів по них вдарить.
Вони залишають своїх солдатів без їжі та води. На полі бою вони женуть людей через мінні поля фактично на вірну смерть. Вони знають, що наші дрони їх побачать, і все одно це роблять.
Це виглядає як поле для знищення російських солдатів. Але вони не змінюють тактику.
Для нас в Україні люди – це критично важливий ресурс. А в Росії це зовсім не так.
Мені здаються дивними ті умови, в які вони постійно себе ставлять. Я бачив багато божевільних речей на власні очі, і це абсурд.
Найстрашніша історія з фронту
Чи можете ви розповісти про одну…
…із таких ситуацій. Сподіваюся, це не буде надто шокуюче. Наприклад, одного разу ми шукали наш розвідувальний дрон Mavic, бо планували штурм. Ми збирали розвіддані на одній з їхніх позицій. І по маленькій ґрунтовій дорозі йшла група російських солдатів.
Поки ми спостерігали за ними, український FPV-дрон влучив у них і знищив двох. І був ще один, який замість того, щоб допомогти пораненому товаришу, прикурив сигарету від тіла свого побратима, яке горіло. Я б не повірив, якби не побачив це власними очима.
Я дивився і просто не міг підібрати слів. Якщо російський командир не дбає про своїх солдатів – це очікувано. Але ці двоє, наскільки я розумію, служили разом. І те, як відреагував один із них – це просто неймовірно.
Вони демони з пекла.
Саме так. Саме так я б їх і назвав.
Звернення до Заходу і майбутнє в Україні
Так. Багато на Заході говорять про втому від України. Як людина, яка щодня ризикує життям на фронті, яке ваше пряме послання західним політикам і громадянам, які вважають, що ця війна занадто далеко і не має для них значення?
Якщо ми сьогодні не зупинимо агресора в Україні, і якщо їм дозволять перемогти або отримати вигідне для них "врегулювання", то сьогодні це Україна, а завтра може бути інша країна НАТО.
Ми бачили, як вони атакували Румунію дроном, поранили двох цивільних. І відповідь була: не чіпати, не провокувати російського ведмедя.
Якщо ведмідь спить – це нормально. Але коли ведмідь убиває людей – ви повинні його зупинити.
Щодо втоми на Заході, нехай не ображаються, але я цього не дуже розумію. Якщо хтось і має бути втомленим, то це українці, які живуть під постійними атаками вже понад чотири роки.
І іноді ми втомлюємося, але продовжуємо боротьбу, бо вибору немає. Якщо Росія складе зброю – війни більше не буде. Якщо складемо зброю ми – України не буде.
Тобто ви вважаєте, що війна між Російською Федерацією та країнами НАТО можлива?
Вони самі про це говорять відкрито, про бажання розширювати свій "рускій мір", про прагнення захопити країни Балтії. Ми вже чули таку риторику. Це не ново.
Ми бачили, що робила нацистська Німеччина: вони говорили про захоплення всіх земель, які вважали своїми. Вони захопили Австрію, Чехословаччину, а західні союзники серйозно відреагували лише після вторгнення в Польщу.
Питання: скільки ще територій має захопити Росія, перш ніж Захід зрозуміє, що потрібно діяти?
Так. З боку наших західних партнерів ми бачимо дуже слабку реакцію. І це справді прикро. І останнє питання, Кейсон. Коли Україна переможе у цій війні і настане мир, що б ви хотіли зробити в першу чергу? Залишитися тут і допомагати відбудові України чи повернутися до Нової Зеландії?
Ні, я хочу жити в Україні після війни.
Найбільшою честю для мене буде навіть не нагорода, а український паспорт, щоб мати можливість називати себе справжнім українцем.
Однією з найбільших честей, які я вже отримав, було те, що після бойового завдання один із моїх побратимів назвав мене "нашим козаком". Це майже довело мене до сліз.
Тому я хотів би жити в Україні і допомагати її відбудовувати. Було б непогано купити невеликий будинок у Криму, десь біля моря – це нагадувало б мені мій рідний Веллінгтон у Новій Зеландії. А потім створити тут сім’ю, побудувати щось мирне і сподіватися, що мої діти та онуки не знатимуть такої війни, яку знаю я.
Кейсон, велике дякую за вашу відвертість, мужність і за цю неймовірну історію. Дякуємо за вашу підтримку українського народу. Бережіть себе!