Ейпріл Хаггет приїхала у Україну з Канади в грудні 2022 року, бо не могла просто дивитися на війну по телевізору. Після деокупації Бучі вона зрозуміла, що таке "російське звільнення". І усвідомила, що навіть в Канаді її діти не в безпеці через загрозу, яку становить російський диктатор Володимир Путін.

Спочатку жінка їхала лише на 18 днів в Україну, але у висновку залишилася волонтерити. Пізніше долучилася до Сил оборони. Сьогодні Ейпріл Хаггет із позивним "Бабця" – бойова медикиня батальйону "Алькатрас" 93 бригади "Холодний Яр". В інтерв'ю 24 Каналу Ейпріл Хаггет розповіла про те, як стала бойовою медикинею без медичної освіти та пригадала найважчі моменти зі служби.

Цікаво "Росіяни брехали, що я мертвий": інтерв'ю морпіха зі США, який воює в ЗСУ з 2018 року

Ейпріл, ким ви були в Канаді? Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?

Google Читайте більше перевірених новин Додайте 24 Канал у вибрані джерела в Google Додати

Не надто цікавим. Я жила в горах, мені подобалося ходити на гаражні розпродажі, збирати антикваріат, а потім продавати його. Більшу частину часу я присвячувала вихованню дітей. Я була звичайною людиною, любила рибалити та бувати на природі. Мені подобалося моє життя. До початку повномасштабного вторгнення я навіть не думала про Україну чи про щось за межами мого власного життя.

Коли настав переломний момент і ви вирішили, що поїдете сюди, а не просто будете дивитися на цю війну по телевізору?

Переломний момент настав після звільнення Бучі. Це сталося трохи більше ніж через місяць після початку війни. Там була одна жінка, Ірина Фількіна, і її історія облетіла весь світ. Я досі зберігаю пам'ять про неї у своєму серці, і мені було дуже важко. Тож це сталося, коли я вперше почала усвідомлювати, як виглядатиме ситуація у всіх районах після звільнення і що насправді означало "звільнення" для Росії, а це, по суті, геноцид.

У той момент я поступово почала діяти. Я відкладала 50% прибутку зі свого інтернет-магазину й почала купувати квитки до Миколаївського зоопарку, орендувала квартири, в яких ніколи не жила, і намагалася просто надсилати пожертви різним фондам та ініціативам, про які знала, що вони працюють в Україні. Але я хотіла збирати гроші, тому в серпні 2022 року я створила фонд. Бо в Канаді, щоб збирати гроші, потрібен фонд.

Десь протягом наступних 30 днів я вирішила, що не хочу просто збирати гроші. Адже було багато розмов про те, що невідомо, куди вони йдуть. І все в такому дусі. Я справді не знала, тому вирішила контролювати процес. Я збирала речі у своїй спільноті, ми їх відправляли. Тоді я вирішила, що приїду до Києва і покажу людям усе як звичайна людина, яка ніколи раніше не подорожувала. Я вперше перетнула океан, щоб приїхати в Україну 3 грудня 2022 року.

Що ви сказали своїм дітям у той момент?

Я мала поїхати всього на 18 днів. Усе зводилося до того, щоб сказати: "Я повернуся до Різдва". Але на Різдво була сильна сніжна буря, тому я залишилася ще на місяць. Я поїхала додому на 18 днів, а потім сказала їм: "Мама має бути там". Багато хто ставив мені запитання про моїх дітей, але я вважаю, що Путін загрожував усім нам. Це не тільки про Україну.

Як мати, що живе в спокійному місці, я постійно відчувала, що десь на іншому кінці світу є людина, яка буквально може натиснути кнопку, розпочати ядерну війну, і на цьому все. І я мушу просто вдавати, що це мене не стосується і що я нічого не можу вдіяти.

Якщо Росія переможе, все зміниться. І ми бачимо стільки наслідків після 4 років війни з Росією, коли ми не запровадили всі санкції, які могли б запровадити. Особливо коли при владі така людина як Трамп. Ми це бачимо, і я вірю, що це наслідки всього, що сталося, тому що є люди, які дивляться і перевіряють, що їм може зійти з рук. Інші диктатори з Північної Кореї та Китаю спостерігатимуть.

Зараз відбувається багато речей, які безпосередньо вплинуть на моїх дітей. Тож для тих, хто думає, що це не має значення, бо це десь там в Україні, – ні. Це впливає на всіх нас, і ми бачимо це в канадській економіці. Це жахливо, але може бути гірше, і тому я хочу зробити щось для своїх дітей.

Ви – молодший сержант і бойова медикиня. Розкажіть про свій батальйон.

Так, я старший бойовий медик 93 бригади "Холодний Яр", батальйон "Алькатрас". Мій батальйон складається з колишніх ув'язнених, які уклали контракт на один рік із ЗСУ. Вони – неймовірні. Вони не військові, а звичайні люди, які більшу частину війни провели у в'язниці, хоча не всі. Але багато хто з них приходить, маючи небагато часу до кінця своїх термінів, іноді 6 місяців.

Багато з них приходять, бо вони родом з Донецька, Мелітополя та інших окупованих місць або з тих районів, у яких їхні домівки зараз під загрозою. І багато з них приходить без ресурсів, але з великим серцем. Ці чоловіки вже навчилися виживати протягом усього життя, і вони одні з найкращих військових, яких я коли-небудь бачила.

Навчити військової справи легко, але якщо в людини немає такого мислення, все значно складніше. Ці чоловіки дійсно приголомшливі. Я дуже вражена і відчуваю, що перебуваю саме там, де маю бути.

Ви єдина іноземка у вашому батальйоні?

Так. Я єдина іноземка.

Як ви даєте собі раду? Адже ви єдина, хто розмовляє англійською, а решта – українською або частково російською. Ви – жінка. Чи не занадто це для вас?

На початку було занадто. По-перше, у мене на картці з одного боку було написано українське слово, а з іншого – англійський переклад. Спочатку я вивчила медичні терміни, але погано говорила. На полігоні хлопці багато працюють, там чимало ситуацій, пов'язаних з аналізами крові, підвищеним тиском. Тому я прислухалася до цих слів, намагалася розібратися. Жести чудово допомагають.

І зараз я дуже добре справляюся зі своєю роботою. Я знаю багато слів, які мені потрібні. Я трохи краще розумію розмовну українську, але щодня дізнаюся щось нове. Але все набагато складніше, бо багато людей розмовляють суржиком.

Я вивчаю російську та українську, і намагаюся в цьому розібратися. Тож треба якось давати собі раду. І є Google-перекладач, але ми ним не дуже часто користуємося. Він не завжди доступний. Згодом до цього звикаєш. На передовій дуже рідко є можливість розмовляти англійською, тому я навіть починаю забувати слова. Іноді я намагаюся згадати, як називається якесь слово. Тож насправді я відчуваю, що говорю на рівні п'ятирічної дитини.

Я читала про твій позивний, і він досить незвичний. Чому "Бабця"?

Усе почалося з жарту, бо я часто казала, що дуже втомилася. Мені казали: "Ти звучиш як бабця". Але це насправді зворушливо. Я піклуюся про хлопців. Коли я прийшла в армію, до того ж я – іноземка, ставилася до всього інакше. Я не підлаштовувалася, як усі інші. Якщо я вважала, що моїм бійцям потрібні кращі умови, мені доводилося виступати проти людей, вищих за мене за званням.

Я запровадила протоколи щодо ВІЛ, тестування на наркотики. Усе це я робила за власні кошти, і я подбала, щоб у хлопців були особисті справи та інше. Це дуже важливо. Вони дзвонили мені: "Я знайшов собаку. У тебе є молоко чи щось для маленького цуценяти?" Або: "Бабця, у мене кліщ на спині, можеш допомогти?" А на годиннику – перша година ночі.

Або іноді вони кажуть: "Ми виїжджаємо, а магазини зачинені, що у тебе є?" Будинок забитий речами для них. Це не мій будинок. Це просто база для допомоги. У мене є лише маленьке місце для сну. Тож я піклуюся про них цілодобово. Це те, чим я займаюся кожну хвилину свого дня. І я справді почуваюся як бабця. У багатьох із них є матері, але я завжди поруч, щоб переконатися, що з ними все гаразд.

Наскільки далеко ви зазвичай від нуля?

Зараз я в основному працюю в Краматорську. Я їжджу на позиції. У нас з'явився волонтер, який стане офіційно військовим. Потрібна людина, яка матиме більше свободи пересування. Але хтось повинен робити мою роботу. Зараз у мене щось на зразок паузи. Я скоро знову поїду на позицію, бо він майже готовий мене замінити.

Офіційно я – старший бойовий медик. Однак у нас мало людей і ресурсів, і я займаюся маркетингом, соціальними мережами, збором коштів, документами. У мене є фонди. Я виконую всю цю роботу, яку зазвичай повинні робити окремі люди. Я роблю все це, і мені потрібен хтось, хто допоможе мені в цьому.

Ви раніше багато знали про медицину?

Нічого. 2024 рік був для мене дуже важким. Я постійно жила в Донецькій області й працювала в Сіверську. Я спостерігала за цим понад 8 місяців. Ситуація різко змінилася, і багато людей, яких я знала, загинули через обстріли, мінометні та дронові атаки, і я була виснажена.

Я приїхала до Києва. Щоб потрапити в армію, я пройшла медичну підготовку. І раніше я вже багато працювала з військовими. Особливо з 93 бригадою. Я попросила свого нинішнього командира батальйону дозволити мені стати медиком і запитала, чи можу я приєднатися до батальйону з колишніх ув'язнених. Він сказав: "Так, пройди підготовку і приїжджай". 9 грудня 2024 року я підписала контракт.

Ви пам'ятаєте перший складний випадок, коли бійці були важко поранені, і вам довелося їм допомагати?

З одного боку, мені пощастило, а з іншого – не дуже. Мені дуже пощастило, що серед моїх військових я бачила не так багато поранених. Були деякі дрібні рани, але ми одразу накладали жгут або пов'язку. Однак загиблих було більше, і це було дуже важко.

І найважчий випадок, з яким мені довелося справлятися самостійно, стався на дорозі зі Слов'янська до Ізюма. Транспортний засіб був уражений FPV-дроном. І був військовий, якого я намагалася врятувати. Я знала, що він не виживе, але це було жахливо, бо навколо нікого не було. Рухатися не можна було.

Тож мені загалом дуже пощастило, і я постукаю по дереву, бо навіть дорога на позицію і з неї – це дуже небезпечно. Я йду на позицію разом з операторами дронів. Я вже не молода. Мені 37 – це солідний вік, щоб проходити 20 кілометрів і воювати. Я дуже пишаюся своїми хлопцями. Я все одно виїжджаю на позиції, у бліндажі та подібні місця, але найнебезпечніша частина для мене – це дорога туди й назад.

Ви втрачали друзів на передовій?

Так, дуже багато.

Я читала в одній зі статей, і мене вразило, як ви сказали, що у вас немає часу на горювання...

Немає часу на горе. Спочатку хотілося, щоб він був. Я була волонтером 2 роки, і вже тоді втратила багато людей. Однак це зовсім інше – дружити з кимось, хто просто пов'язаний з військовою сферою або іноді їздить на фронт, і бути поруч із бойовими товаришами. Ми разом там весь час. Ми бачимо одне одного безперервно.

Ви знаєте все, навіть іноді про інтимні частини їхнього тіла, особливо як медик. Тож ви багато знаєте і починаєте занурюватися в їхні історії. Перший боєць, якого я втратила, був моїм товаришем. Зараз у мене його собака, і тоді мене це зламало. Я 3 тижні сумувала і не могла це прийняти. Але потім загинуло ще більше людей, і це велика трагедія.

Один офіцер сказав мені тоді, що ми не можемо нічого зробити для них. Вони вже загинули, але ми можемо спробувати врятувати інших. Після війни буде дуже важко. Але зараз мені потрібно присвячувати себе роботі. Мені потрібно зосередитися і продовжувати рухатися вперед.

Нещодавно я втратила друга і бачила його смерть на відео й це було важко. Не буду прикидатися, що не думатиму про це все життя. Але я почала думати, що у нього не було, наприклад, зброї проти дронів. Тому я зібрала гроші, бо моїм хлопцям потрібна зброя проти дронів. І я не можу врятувати його, але можу спробувати врятувати інших.

Ми всі підписуємо контракти. Я – доброволець, і всі вони теж. Ми приходимо сюди, розуміючи, що є велика ймовірність не вижити. Але ми їх пам'ятаємо.

Що потрібно для виживання? Чого вам не вистачає? Я знаю, що ви докладаєте багато зусиль для збору коштів, щоб допомогти своїм бійцям, але що вам потрібно зараз і в майбутньому?

Так, дуже багато. Держава забезпечує наші базові потреби. Якби нам потрібні були лише боєприпаси, вибухівка та подібне для наших танків і бронетехніки, ми б отримували це від армії. Усе дуже дорого. У середньому на позицію потрібно приблизно 35 FPV-дронів на день. Кожен із них може коштувати понад 2,5 тисячі доларів.

FPV не надто дорогі, але вибухівка – так. Уявіть собі тисячі FPV-позицій уздовж усього фронту. Це дуже дорого. Але я зосереджуюся на допоміжному обладнанні: планшети, військові додатки. Там можна переглянути розташування позицій. У реальному часі через Starlink можуть передавати координати противника, і це відразу стає ціллю для наступного удару.

Потрібні зарядні станції. Узимку ми використовували дизельні обігрівачі, утеплення та подібне. Ми облаштовуємо наші бліндажі. Часто нам привозять матеріали на кшталт деревини, бо на передовій їх непросто дістати. Адже там немає дерев. Це те, що надає держава, але далі це потрібно перетворити на щось на зразок житла, утеплити, облаштувати. Є дрони, пульти управління, окуляри, я б сказала, що як мінімум 90% наших дронів від волонтерів або зібрані мною через фонд.

Як можна зв'язатися з вами у соцмережах, щоб надіслати фінансову підтримку або, можливо, щось інше?

У мене немає особистих акаунтів у соціальних мережах. Є сторінка Ейпріл Хаггет в Інстаграмі, але це лише для моїх хлопців. Усі мої дописи – для того, щоб підтримувати зацікавленість людей. Я пишу навіть тоді, коли втомилася.

У нас є 3 способи збору коштів. Я публікую матеріали від свого фонду. Ми витрачаємо ці гроші на батальйон. Усе проходить через командира. У нас є зустрічі, де ми вирішуємо, що нам потрібно на позиції. Це дуже велика структура, майже як бізнес. Усі запитують, як ми це робимо.

У нас є організація в США, і ми дуже вдячні за це партнерство, тому що воно дозволяє видавати податкові квитанції для донорів, або навіть якщо канадці отримують будь-який дохід у США, вони можуть пожертвувати стільки, скільки заробили, і можуть списати це з податків наприкінці року.

А ще у мене є український фонд, у нього є QR-код. І я розміщувала їх по всій країні та просила людей розвішувати їх. Я надсилала їх до ресторанів для розміщення на пакетах для їжі на винос, бо це дозволяє нам купувати зброю. Я можу купувати зброю через мій український фонд, чого я не можу робити більше ніде. І я можу миттєво надсилати гроші українській компанії та отримати наземний дрон, що набагато простіше.

Такі речі мають бути в країні. Але що стосується всього, чим я займаюся, – це 3 фонди, тобто у мене є 2, а ще один у США, – все це робиться разом із моїми командирами. Про деякі речі ми не можемо говорити, наприклад, ми придбали один розвідувальний пристрій. Але наприкінці війни ми розповімо людям, що зробили. Це для прийняття рішень на полі бою в реальному часі. І це те, що я завжди хотіла робити, бо це приголомшливо.

Без волонтерів ми б не змогли зробити й половини. Але як батальйон на передовій, коли все змінюється, ми можемо одразу сказати: у нас є гроші на це. Ми змінюємо життя. Ми змінюємо поле бою. Ми захищаємося тут і зараз. Якщо у нас на позиції один EcoFlow, і він ламається, тоді нам потрібно просити донорів про новий. Потрібно завжди думати наперед.

Чи є у вас рахунок, на який люди із Заходу можуть надіслати гроші?

Так, у нас є канадський та американський фонди, але в українському фонді також є рахунки у шведських кронах, доларах США та британських фунтах. Є різні варіанти.

Ви говорили про наземні дрони, і дедалі частіше я читаю, що сучасне обладнання рятує життя військовослужбовців. Ви завжди на передовій. Як ці дрони допомагають рятувати життя та повернути пораненого військовослужбовця на безпечніші позиції?

Я хочу сказати, що все набагато простіше. Уявіть, що ви штурмовик. На позиції ми йдемо пішки, і можемо взяти лише те, що несемо на спині. І потрібні запаси, адже ви будете там щонайменше 10 днів. Якщо вам потрібні запаси, хто їх доставить? Інші військові. Довелося б йти до точки передачі в небезпечне місце, а потім нести все назад.

Тепер у нас є можливість за допомогою наземних дронів доставляти воду, їжу, ліки, додаткові дрони, вибухівку та все необхідне. Дрон сам прилітає на позицію, буквально скидає вантаж, і потім може відлетіти. Ми можемо переконатися, що все безпечно, та вийти забрати речі. Якщо щось піде не так, ми поруч з укриттям. Раніше бійці могли перебувати на відкритій місцевості, тож мати щось подібне – це неймовірно. Це надзвичайно важливо. Це допомагає людям вижити. Це зміна ролі та способу використання піхоти.

У нас був один боєць, який дорогою на позицію підірвав собі половину стопи. Інший військовий врятував його та привів на позицію. Він прочекав понад 120 днів на позиції, поки його змогли евакуювати. Щоб його евакуювати, знадобилися три наземні дрони, які підірвалися дорогою. Якби це були люди, середня команда евакуації – мінімум двоє. Люди – це найдорожче. Тож, хоча дрони дорогі, вони рятують життя. Життя – неоціненне.

Читайте також "Тиха смерть": наземні роботи змушують росіян відступати та рятують життя українцям

У нас є велика проблема з особовим складом для ротації, адже у всіх є сім'ї. Тож ці наземні дрони просто неймовірні. Це як клітка, куди ви кладете все, а якщо хтось поранений, ми можемо просто відкрити фіксатор, вона розкладається, і тоді людина може там лежати. І водночас ми можемо привозити припаси та вивозити поранених. Тож вони просто неймовірні. Це справді так. Вони рятують життя щодня.

Але яка найбільша проблема? Ви говорили про міни та наземні дрони, а як щодо FPV та інших видів дронів?

Так, все залежить від типу дрона, але FPV – це проблема. І міни теж. Коли ми говоримо про перешкоди на лінії оборони, піхотинець проходить через лінію оборони. Там дрон не зможе впоратися. Іноді доводиться йти 40 кілометрів пішки, щоб дістатися саме туди, куди потрібно, бо іншим способом туди вже не дістатися.

Наземний дрон може дійти тільки до певної межі. Одні йдуть на гусеницях, інші на шинах. Ті, що на шинах, складніше маневрують у піщаних і болотистих місцях. Гусениці в цьому плані набагато кращі. Але якщо гусениці підривають, то це проблема. Тобто, тут багато різних факторів. Звичайно, їх набагато легше використовувати, скажімо, в міських умовах, але навіть дороги дуже легко підриваються. Це непросто. Для цього потрібне хороше планування.

Чи вірите ви, що в майбутньому такі роботизовані системи зі штучним інтелектом допоможуть нашій армії рятувати життя?

У нас уже з'явилися перші роботи, наземні дрони, які захищають передову. Вони розчищають окопи. Звісно, вони врятують життя. Головне – гроші. Я сподіваюся, що колись зможу дістати таке й для своїх хлопців, бо ми – піхота. Росіяни цього дуже бояться. Але уявіть, якби наземні дрони захищали наш фронт. Їх важче знищити, вони рятують наших хлопців, і військові можуть з безпечного місця керувати ними.

На жаль, нам дуже потрібна піхота, але це найнебезпечніша посада в армії, і я радію думці про те, що це зможуть робити дрони. Це відбувається поступово, але вже відбувається. Це дуже дорого. Але я вже знаю про інші технологічні компанії, які починають створювати такі пристрої. І я можу уявити, що найближчі 2 роки вони з'являться у набагато більшому масштабі. Тож я в захваті.

Повне інтерв'ю з бойовою медикинею з Канади – дивіться на ютубі 24 Каналу!