Над Євросоюзом нависла загроза серйозної стратегічної помилки

Логіка розширення ЄС повинна змінитися

Нещодавня стаття в Politico під назвою Weapons not wealth: How the EU's lure for new members switched focus Зої Шефталович лише підсвітила те, що давно визрівало: такі держави, як Норвегія та Ісландія, починають серйозно переосмислювати свою позицію. І роблять це не через економіку. Роблять це через безпеку. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми Зеленський закликав Європу встановити чіткі строки вступу України в ЄС: що каже Каллас

Причина лежить на поверхні. Світ після другого пришестя Дональда Трампа на владний Олімп у США вже зовсім не виглядає настільки передбачуваним для Європи. Питання більше не в тому, наскільки вигідний європейський ринок. Питання в тому, наскільки стабільною є архітектура безпеки. 

І в цій новій реальності статус "інтегрований, але не повноцінний член родини" раптом перестає бути перевагою – він стає ризиком.

І ось тут відкривається дуже незручна правда для самого ЄС. Десятиліттями Союз допускав існування моделей, у яких держави отримують майже всі вигоди інтеграції: внутрішній ринок, Шенген, доступ до програм та фондів, але не беруть на себе повного обсягу політичних і фінансових зобов'язань. Це виглядало як прагматичний компроміс. Але тепер ця модель починає тріщати, бо виявляється: вигоди без участі в ухваленні рішень – це не тільки комфорт, це ще й уразливість.

На цьому фоні Україна виглядає як дзеркально протилежний кейс. Країна, яка критично важлива для безпеки Європи, яка фактично вже є частиною європейського політичного простору, але при цьому залишається за межами навіть часткових вигод інтеграції. І, що ще важливіше, її вступ розглядається через стару оптику: довго, складно, дорого.

Чи не є це головною стратегічною помилкою?

Бо якщо ЄС сьогодні дійсно переосмислює себе не лише як економічний гігант, але і як вихід із парадигми "політичний карлик і військовий хробак", то логіка розширення має змінитися. І тут, як на мене, виникає принципово інша ідея, яка поки що не стала мейнстримом, але має всі шанси ним стати.

Якщо існують країни, які набувають вигід без повного членства, то чому не запровадити зворотну модель, коли країна набуває вигід поступово, в обмін на реформи?

Не "спочатку все виконати, а потім вступити", а "рухатись у членство через поступове відкриття доступу до ЄС". Це те, що вже називається "зворотним членством".

Тут важливий момент: для цього не потрібно ламати ЄС і переписувати його установчі договори. Уся потрібна гнучкість уже існує в праві ЄС – у самому Договорі про приєднання. Саме через нього ЄС завжди вибудовував перехідні режими, асиметричні зобов'язання, поступову інтеграцію. Просто ніколи не використовував цей інструмент як повноцінну модель.

А тепер, можливо, час настав.

Альтернативна євроінтеграція

Якщо ЄС піде іншим шляхом, умовно кажучи, швидко інтегрує зручних кандидатів на кшталт Норвегії чи Ісландії, він ризикує потрапити у пастку самозаспокоєння. Це буде красивий політичний жест: розширення відбулося, нові члени приєдналися, система працює. Але стратегічно це може виявитися помилкою.

Тому що це розширення не вирішує головного питання: як інтегрувати ті країни, від яких залежить безпека Європи.

Ба більше, такий крок може створити небезпечний сигнал: ЄС розширюється там, де це легко, а не там, де це потрібно. І в цій логіці Україна ризикує знову опинитися в сірій зоні – уже не через власну неготовність, а через обмеженість самого підходу ЄС.

Сьогодні Норвегія та Ісландія – це не просто приклади альтернативної інтеграції. Це приклади її меж. Вони імплементують більшість норм внутрішнього ринку ЄС, фактично живуть у правовому полі Союзу, але залишаються поза його політичним ядром. У європейській аналітиці це вже давно отримало чітку формулу: integration without representation (інтеграція без представлення в інституціях). Або ще жорсткіше – rule-takers without rule-makers (зобов'язання без впливу на їх ухвалення).

І якщо раніше це виглядало як раціональний компроміс, то сьогодні дедалі більше сприймається як проблема. Демократична, політична і навіть безпекова. Бо в умовах нової геополітичної реальності питання стоїть не лише про доступ до ринку, а й про участь в ухваленні рішень, які визначають безпеку континенту.

Парадоксально, але саме ці країни сьогодні демонструють: модель "майже членства" більше не працює як довгострокова стратегія. Вона або веде до повного членства, або до втрати впливу.

Саме тому питання сьогодні стоїть не лише про те, чи стане Україна членом ЄС. Питання в іншому: чи готовий ЄС змінити свою модель, щоб це стало можливим?

Тут Україна має шанс зіграти не пасивну, а формувальну роль. Не просто адаптуватися до правил, а запропонувати нову логіку. Логіку, в якій інтеграція – це не фінальна нагорода після десятиліть очікування, а процес взаємних кроків. Де кожна реформа відкриває доступ до нових інструментів ЄС. Де членство не відкладається на потім, а фактично починається вже тепер, просто в різних формах і на різних рівнях.

Якщо Європейський Союз дійсно входить у фазу, де безпека стає ключовою цінністю, то така модель не альтернатива. Це необхідність. Бо врешті-решт питання не в тому, чи готова Україна до ЄС. Питання в тому, чи готовий ЄС до України та до нової логіки власного майбутнього.