Яковенки загинули в Ізюмі на Харківщині під завалами будинку на Першотравневій, 2. Пара Гостєвих підірвалася на протитанковій міні у Тростянці на Сумщині. Світлані та Юрію було 48 та 47 років відповідно, а Софії та Віктору – 61 та 67. До Дня святого Валентина розповідаємо історії кохання подружжів.
Читайте також Ада Роговцева вшанувала пам'ять українського воїна: останнє фото з Валерієм Гудзем
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для 24 Каналу. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Знайомство
Світлана та Юрій Яковенки жили в Ізюмі в сусідніх будинках, а познайомилися 1997 року в січні – на свято Маланки. Обох запросили на вечірку.
Тоді Світлані було 23 роки, а Юрі – 22 (між ними різниця у декілька місяців). Дівчина працювала бухгалтеркою, а хлопець – водієм.
Наступного дня після вечірки Юрій прийшов до Світлани з квітами. Не велися розмови про те, що з цього моменту вони зустрічаються. Це було зрозуміло без слів.
"Тато розповідав, що задивлявся на маму ще до знайомства. Вона йому відразу сподобалась. Тато запам'ятав, що вона мала довге волосся та носила білу сорочку й довгу червону спідницю", – розповідає донька Альона Яковенко.
Світлана теж закохалась в Юру з першого погляду. Він вразив її турботливістю. Обоє мали спільну рису – були дуже добрими.
Світлана та Юрій Яковенки / Фото з архіву сім'ї
Софія Гостєва народилась у Білорусі, а Віктор Гостєв – в Україні. Зустрілися в Казахстані в 1979 році. Там якийсь час жили їхні родини.
19-річна Софія за освітою була продавчинею, працювала на елеваторі в сільськогосподарському підприємстві. 25-річний Віктор мав фах інженера-будівельника, а працював там само заступником директора. Одного дня він прийшов оформити документи на зерно – тоді й познайомився з Софією. Вони одразу сподобались одне одному.
"Мама розповідала, що тато був дуже гарним. Вона звернула увагу на його чорне кучеряве волосся та піджак малинового кольору, це було особливе поєднання, – пригадує донька Олена Гостєва. – Цікаво, що за все життя я ніколи не бачила тата ні в піджаку, ні бодай з краваткою".
Софія Гостєва, 2018 рік / Фото з архіву родини
Віктор Гостєв / Фото з архіву родини
Весілля
Світлана Яковенко сама виховувала дворічного сина Едуарда. Попередній хлопець покинув її, коли дізнався про вагітність.
"Тато не боявся того, що в мами є дитина. Йдучи на побачення, він завжди купляв Едіку цукерки. Стосунки батьків розвивалися стрімко. Невдовзі вони почали жити разом. Після освідчення планували весілля. Татова мама була проти. Через це вони п'ять разів подавали заяву до РАЦСу. Врешті розписалися всупереч усім", – згадує Альона.
Одружилися Яковенки восени 1998 року. Весілля було скромним. Гостей було зо 20. Святкували в однокімнатній квартирі в гуртожитку. Наречений був у синьому костюмі, наречена – в білому жакеті й спідниці. У програмі – розпис і спілкування.
"Не пригадую навіть, чи кричали ми "Гірко!" – каже подруга Вікторія Бублик, яка була за дружку.
З її слів, Світлані було дуже важливо, як Юра ставився до сина. Після одруження він усиновив Едуарда. Це було для неї підтвердженням його любові.
Весілля Світлани та Юрія Яковенків, 1998 рік / Фото з архіву родини
Подружжя Гостєвих побралося у Казахстані через два місяці після знайомства. Якось пара проходила мимо сільради, а Віктор сказав: "Зайдемо розпишемось?"
Дав секретарці цукерок і 5 рублів, щоб процедуру зробили швидше. Тоді обов'язково потрібно було мати свідків. Ними стали двоє людей, які випадково проходили вулицею. Рідні були шоковані звісткою про розпис, адже ніхто не знав про їхні стосунки.
Обвінчалась пара в Україні уже на 25-річницю шлюбу. Тоді діти влаштували їм мінівесілля.
Одне з небагатьох спільних фото Гостєвих, яке збереглося, 2020 рік / Фото з архіву родини
Сімейне життя
Молодята Світлана та Юрій Яковенки жили окремо від батьків, а перед народженням доньки купили квартиру на Першотравневій, 2 в Ізюмі. У сім'ї не було "чоловічих" і "жіночих" обов'язків. Будь-які справи могли робити обоє.
Юрій працював до обіду, тож домашнім господарством та вихованням дітей займався переважно він. Світлана натомість більше часу приділяла роботі. Втім домашні завдання з дітьми в основному робила вона. Навчала їх англійської та французької мов, якими добре володіла. З донькою малювала олією, пастеллю й аквареллю.
Діти Едуард та Альона Яковенки / Фото з архіву родини
"Мама вміла готувати, але тато дозволяв їй робити лише десерти. Все інше готував він. Найбільше я любила його м'ясо, запечене з картоплею. Тато маринував його у домашньому вині, яке робив сам. Додавав приправи, які купляв в секретному місці. Пахло на весь під'їзд", – пригадує донька Альона Яковенко.
На вечерю Юра завжди готував щось особливе. Дуже ображався, якщо дружина затримувалась на роботі. Йому хотілося більше часу проводити разом – і саме це була основна причина їхніх непорозумінь. Гучних скандалів не виникало. Чоловік просто закривався і ходив набундючений. Першою на примирення йшла Світлана. Говорила коханому теплі слова, і той переставав ображатися.
Юрій та Світлана Яковенки / Фото з архіву родини
Подруга Вікторія Бублик розповідає: "Світлана заробляла більше за чоловіка, але ніколи не докоряла йому за це. У неї був приклад дідуся, який займався домашніми справами. Після одруження з Юрою вона казала: "Здійснилась моя мрія. Я хотіла такого чоловіка, як дідусь. Гроші заробляю я, а він робить інші справи. У когось по-іншому, а в нас отак".
Коли Світлана завагітніла, то працювала до останнього місяця, а невдовзі після пологів вийшла на роботу. Пів дня з дітьми була няня, решту часу їх доглядав чоловік.
Альона Яковенко з татом, 2013 рік / Фото з архіву сім'ї
Юрій Яковенко строгіший був до сина. Навчав його хатніх справ. Едуард від цього був не в захваті. Ображався, що в нього обов'язків більше, ніж у сестри. Утім, коли став студентом, подякував татові за виховання.
"Я відчувала себе з татом повністю захищеною. Моє перше розставання з хлопцем було дуже болісне. У мене була депресія, я нічого не їла й багато плакала. Татові було так боляче через це, що він узяв лікарняний на два тижні, щоб пережити зі мною цей період. Оскільки я дуже схудла, він упродовж двох місяців готував мені їжу для набору маси", – згадує донька.
Юрій Яковенко не міг терпіти жіночих сліз, тож намагався зробити так, щоб дружина й донька не плакали. Коли вони хворіли, він огортав їх особливою турботою. На свята дарував квіти й солодощі.
"Мама не любила троянди. Вона була щаслива від букета польових квітів. Якось, повертаючись з роботи, тато зірвав гілку бузку. Її це розчулило до сліз", – каже Альона.
Відпочивати подружжя їздило за місто без дітей. Смажили шашлики, милувалися природою, спілкувалися. У цей час додзвонитися до них було неможливо.
Сім'я Яковенків, 2016 рік / Фото з архіву родини
Подружжя Гостєвих у Казахстані мало будинок, велике господарство та авто. Там народилися дві їхні доньки, Інна та Євгенія. Орієнтовно через п'ять років сім'я переїхала жити у село Люджа на Сумщину. Третя донька Олена народилась вже в Україні.
Віктор Гостєв з донькою Оленою, 1997 рік / Фото з архіву сім'ї
"Батьки не могли довго бути один без одного. Завжди разом. Коли мама кудись ішла, через п'ять хвилин за нею, як хвостик, вирушав тато. Вона поїде кудись у гості, тільки в дім увійде, а він телефонує і просить: "Їдь вже додому, бо я сумую", – згадує донька Олена.
На час своєї відсутності Софія готувала багато їжі, адже чоловік куховарити не вмів. Жінка ж любила потішити рідних чимось смачним. Обожнювала приготування перед святами й приходом гостей. Тоді з доньками годинами метушилась на кухні. Чоловік у цей час нудився і жалівся, що йому самотньо.
У Софії Гостєвої в морозилці завжди були пельмені чи вареники, зліплені власноруч. Погріб був заставлений закрутками. Вона часто дарувала гостям варення – полуничне, малинове, смородинове.
"Навіть коли були скрутні часи, мама намагалась приготувати якісь смаколики. Вона могла з нічого зробити свято", – каже донька.
На подарунок чоловікові Софія Гостєва зазвичай пекла торт. Віктор натомість міг купити кухонне начиння і жартувати: "Це тобі на 8 березня наступного року". Чоловік часто дарував Софії троянди, бо знав, як сильно любить їх дружина. На її клумбах квіти цвіли від ранньої весни до пізньої осені.
Квіти Софії Гостєвої / Фото з архіву сім'ї
Віктор Гостєв займався усім, що було пов'язане з фінансами. Він умів чудово домовлятися, тож вдало продавав худобу та городину. Господарство в сім'ї було чимале: мали свиней, овець, корів, гусей, курей, качок.
Софія уміла шити й в'язати. Доньок навчала хатніх справ і була для них як подруга. Віктор любив повчати дівчат, особливо якщо вони щось утнули. Дочки жартували, що виховання ременем було б легше витримати, ніж ці розмови.
Софія Гостєва з доньками Оленою та Євгенією, 2015 рік / Фото з архіву сім'ї
Сварилося подружжя рідко. Могли бурчати один на одного через якісь побутові дрібниці. Наприклад, коли Софія взяла без попередження шворку, яку не можна брати, і насушила на ній грибів. Або якщо Віктор прибив якусь полицю не так, як хотіла дружина. Незалежно від того, хто був винен у конфлікті, першим миритися йшов чоловік.
"Мама була дуже терпелива, а тато міг "спалахнути" за три секунди. Коли до нас з сестрами приходили подруги, ми разом фарбували нігті, робили зачіски. Тато сварився, бо не переносив різких запахів. А мама навпаки любила бути з нами. До Щедрого вечора вона шила нам костюми, наряджала щедрувати", – згадує Олена.
Час, коли діти подорослішали
Світлана Яковенко багато часу приділяла роботі й розвитку. За що б не бралась, у всьому намагалась досягнути ідеалу. Вона працювала головною бухгалтеркою у кількох компаніях. Крім того, уміла налаштовувати програмне забезпечення, створити й запустити сайт компанії, знайти на вакансію професіонала.
Світлана Яковенко, 2018 рік / Фото з архіву сім'ї
Коли донька Альона трохи підросла, Світлана здобула економічну освіту. Після цього на курсах освоїла професію контент-менеджера та маркетолога. Цікавилась програмуванням, перекладом та психологією. Вивчала польську мову.
"В останні два роки, коли ми з братом поїхали працювати в Польщу, батьки почали "дихати". Мама стала займатись спортом, а тато більше часу приділяв автомобілям. Йому було важливо, щоб мама якомога довше була поруч. Вони разом їздили рибалити й відпочивати за містом, завжди трималися за руки", – розповідає донька Альона.
Юрій Яковенко на риболовлі, 2021 рік / Фото з архіву сім'ї
Поки чоловік рибалив, Світлана милувалась краєвидами, 2021 рік / Фото з архіву сім'ї
У подружжя було багато планів. Яковенки хотіли якийсь час пожити за кордоном, а після повернення додому завести собаку.
В останні два роки життя Світлана залишила бухгалтерію і працювала копірайтеркою. Її дописи на особистій сторінці у соцмережах викликали захват у людей. Жінка мріяла подорожувати, зокрема побувати в Парижі. Уявляла, як писатиме нотатки з кожної мандрівки. Ще вона хотіла освоїти шиття.
Юрій, який все життя пропрацював водієм, шукав роботу на фермі. Йому дуже хотілося доглядати тварин.
"Я поїхала за кордон у 18 років. Це була весна 2021 року. Батькам так важко було мене відпускати. Я ще сказала: "Чого ви плачете, ніби бачимося останній раз". Якби ж я знала, що це була наша остання зустріч, я б довше постояла на вокзалі, міцніше їх пообнімала б. Досі зберігаю той квиток "Ізюм – Познань", – каже донька.
У 2022 році в Україну з нареченою мав приїхати син Едуард, щоб зіграти весілля. Батьки вже не побачили одруження сина та не дізналися про освідчення доньці.
Віктор та Софія з онуком Володимиром / Фото з архіву сім'ї
Після повернення в Україну Віктор Гостєв працював далекобійником. Їздив у Латвію та Естонію. Пізніше мав фермерське господарство, яке вирощувало просо, пшеницю, гречку. Софія працювала на пошті та в магазині. Декілька років подружжя займалося євроремонтами у Києві.
Коли доньки стали дорослими, то почали підтримувати батьків фінансово, тож ті не мали потреби працювати. Вирощували лише домашню птицю та деяку городину.
Подружжя Гостєвих жило лише вдвох з 2009 року. На той час старші доньки здобули освіту й вийшли заміж, а молодша поїхала навчатися у Німеччину.
Подружжя переїхало в місто Тростянець. Віктор з Софією дуже сумували за дітьми, щодня телефонували донькам. Розрадою були онуки дочки Інни, яка живе за 10 кілометрів, в селі Люджа.
У 2011 році Віктор захворів – рак горла четвертої стадії.
"Тато тримався, не показував слабкості. Лише мама знала, як важко йому давалась кожна хіміотерапія. Вони разом пройшли цей важкий період. Лікування тривало понад рік. Хімія посадила здоров'я тата, у нього випало волосся, вії, брови. Попри це він будував ванну кімнату для мами, щоб на випадок його смерті вона могла комфортно митися", – ділиться дочка Олена Гостєва.
Останні роки життя подружжя мріяло прожити у спокої, спілкуватися один з одним, виховувати онуків.
Віктор Гостєв з онуком Єгором, 2014 рік / Фото з архіву родини
Загибель
Яковенки думали, що війна швидко закінчиться, тому не планували евакуацію. У перші дні російського вторгнення Світлана розповідала подрузі: "Юра сказав не хвилюватися. Ми вдома, їмо борщ, п'ємо вино. Все спокійно".
У березні ситуація погіршилась. Почалися авіаудари на Ізюм. Через це Світлана була дуже стривожена, називала звук бомбувань голосом смерті.
Подруга Вікторія вмовляла виїжджати. Вона шукала транспорт для себе і хотіла водночас забрати Світлану з Юрою. Спершу ті не хотіли евакуюватися без батьків. Згодом Ізюм опинився в оточенні, а в місті були щільні обстріли. Виїхати стало ще важче.
Світлана щодня прощалась з подругою: "Віточка, це остання ніч, ми вже не виживемо, прощай".
Подружжя Яковенків загинуло вранці 9 березня. Їхній будинок обстріляли з російських танків та авіації. З-під завалів дістали пів сотні тіл. Серед них була також Юрина мама Наталія. Мама Світлани Поліна Золотарьова вижила, оскільки перед цим пішла на іншу квартиру погодувати котів. Вона опізнавала усіх рідних.
Будинок на Першотравненій, 2 після обстрілу росіянами / Фото Hromadske
"Я була на роботі в магазині. Від сусідки прийшло голосове повідомлення про те, що від обстрілу загинула мама, а тата й бабусю ще не знайшли. У мене був такий шок, що я повідомила керівнику про смерть мами й побігла розкладати речі. Сказала, що допрацюю до кінця дня. Не усвідомлювала, що краще поїхати додому", – згадує Альона Яковенко. Вона повідомила про трагедію братові. Подруга подружжя дізналась про втрату, побачивши у місцевих групах світлину зруйнованого будинку.
Тіла діставали з-під руїн жителі міста. Це тривало близько місяця, оскільки йшли бої. Коли Ізюм був повністю окупований, обстріли припинилися. Люди звернулися до колаборантів, щоб допомогли з технікою для розбору завалів. Ховали загиблих у лісі. Дані про них записували у журнал. Світлана Яковенко була похована під номером 164, її свекруха під номером 174, а чоловік – 199. Ексгумацію провели після звільнення Ізюма у вересні 2022 року. Перепоховання Яковенків ще не відбулося. Тіла перебувають у морзі в Харкові.
Ексгумація людей, які загинули під час окупації Ізюма / Фото Олега Синєгубова
Після трагедії донька Альона бачила власне життя у вигляді рідного будинку – зруйнованого, сповненого болю, сліз і крові. Через кілька місяців занять з психологом це вже був дім, який відбудовують, а поруч росте трава. Син Едуард спочатку тримався краще за сестру, а зараз переживає складний період прийняття втрати.
"Немає нічого страшнішого, ніж смерть близьких. Для мене батьки були ідеалом подружжя. Вони, як і всі, сварилися і мали різні етапи в стосунках. Проте завжди відчувалось, що вони дуже сильно люблять одне одного. Мене з братом виховували без криків, осуду і дитячих травм. Вірили в нас і підтримували у всьому. Коли я згадую про батьків, то бачу, як вони тримаються за руки, щасливі й усміхнені", – розповідає донька.
Дівчина дуже схожа на Світлану. Невдовзі після загибелі вона пофарбувала волосся в інший колір, бо важко було дивитися на себе в дзеркало: постійно бачила там маму. Зараз Альона тримається завдяки тому, що хоче досягнути такого рівня розвитку, як мама, і мати таку сім'ю, як була в батьків.
Альона Яковенко / Фото з архіву сім'ї
Тростянець, де жило подружжя Гостєвих, був окупований 24 лютого. У місто заїхало багато російської військової техніки, були прильоти в будинки. Декілька снарядів впало на город і подвір'я сім'ї.
Подружжя боялося виїжджати. Віктор казав: "Якщо, не дай Бог, щось станеться, я не хочу, щоб моє тіло в полі тягали собаки".
Посилювало страх і те, що першу колону, яка їхала "зеленим коридором", розстріляли російські солдати.
Донька Олена, яка зараз живе в Австрії, вмовляла батьків перебратися до неї. Ті потрохи збирали речі, але евакуюватися не встигли. 26 березня, у день звільнення міста від окупантів, подружжя Гостєвих у власному авто підірвалося на протитанковій міні. Машина згоріла вщент. Доньки не знайшли в домі сімейний фотоальбом, ймовірно, він був у машині й спалахнув разом з нею.
Авто Гостєвих після трагедії / Фото з архіву сім'ї
"Зв'язку з рідними не було кілька тижнів. Я очікувала, що місто звільнять, і вони от-от зателефонують. 28 березня зателефонував племінник і повідомив, що тата й мами вже нема. Ми до останнього сподівалися, що це помилка. Досі не знаємо, куди вони їхали. Можливо, до сестри, бо авто було на дорозі в напрямку села", – розповідає Олена Гостєва.
Утім, раніше Віктор ніколи не вирушав з дому, не зачинивши гараж і хвіртку, а цього разу все було відкрите. До того ж вони були одягнені у старі речі, а Софія у березні чомусь була взута в гумові капці. Поруч з ними знайшли тонометр і розсипані ліки. Доньки припускають, що комусь могло стати погано і вони їхали до лікаря.
Донька Інна з чоловіком та синами організували похорон. Євгенії та Олені попрощатися з батьками не вдалося, оскільки в місті тривала зачистка після звільнення від росіян і в'їзд був забороненим.
Квіти поблизу місця, де на міні підірвалося подружжя Гостєвих / Фото з архіву сім'ї
Всі доньки важко переживають втрату батьків.
"Живемо з діркою всередині. З цим болем справитися неможливо. Я намагаюсь абстрагуватися, чимось займатися, ходити на роботу, виховувати дітей, волонтерити. Допомогла 150 українцям знайти притулок в Австрії. Тримаю зв'язок з сестрами. Вмовила Євгенію приїхати на якийсь час до мене. Старша сестра не хоче", – ділиться Олена.
У жінки є мамині в'язані шкарпетки й татова сорочка. Часом одягає їх, і стає легше. Коли вона бачить на вулиці таку машину, як була в батьків, то каже: "Привіт, тату!" А коли на серці дуже важко, говорить з ними, просить приснитися. І ті приходять уві сні. Іноді веселі, розказують, що в них все добре, іншим разом кажуть, що сумують.
"Для мене батьки були ідеальною парою. Вони були як дуже хороші друзі. Не мали секретів, неймовірно любили, підтримували й поважали один одного. Трималися разом і зберегли любов і повагу попри різні труднощі, які доводилося пережити", – сказала Олена Гостєва.
Авторка матеріалу – Наталя Хвесик