Катерина Білокур – творець "квіткового іконопису"

“Раз в століття земля, в даному випадку українська, народжує такого генія і такою була Катерина Василівна Білокур”, - каже Галина Безкоровайна (Національний музей українського народного декоративного мистецтва).

Понад сто років тому у селі Богданівка на Київщині, у родині простих трударів народжується донька. Аби зекономити на одязі, до школи її не віддають. Маленька Катерина самотужки вивчає буквар і на тому її освіта закінчується.

Але розпочинається непроста творча доля. Аби привчити до праці, малювати суворо забороняють. Малює дівчина потай, вугіллям на полотні.

А через відсутність шкільного атестату у Миргородському технікумі навіть відмовляються глянути на її роботи. Таємниці живопису Білокур відкриває самотужки. Вчиться малювати олійними фарбами та ґрунтувати полотно. З волосин, що вибирає з котячого хвоста, робить пензлі.

“А мала б вона освіту, пішла б у школи ті радянські, художні, і її б переформатували на свій лад. А може б казали, що квітів не треба, а Сталіна треба, а може б сказали, що квітів не треба, а багнет треба”, - каже Галина Безкоровайна.

Її картини заздрісники називають "чортовим промислом", і далі засуджують найрідніші. У розпачі Білокур пробує втопитися, втім виживає, але серйозно застуджує ноги. Ходити нормально вона тепер ніколи не зможе, але, хоч із прокльонами, батьки згоджуються з доччиним малюванням. У Білокур "виростають крила".

“Інколи її картини мають такий жовтавий, коричнево-жовтавий колір. І чому так? Мистецтвознавець може говорити - це таке відчуття осені і листопаду, а вона у листі пише дуже просто – “а у мене просто не було інших фарб”. Але вона могла так гарно відчути ці два кольори і поєднати їх у такій великій гармонії - це все-таки Божий дар”, - вважає Галина Безкоровайна.

Усі враження від побаченого художниця фіксує ще й у власних рукописах. Пише їх так само вдумливо, як і свої картини. Один з таких, надісланий співачці Оксані Петрусенко, і стає доленосним.

Та звертає увагу на незвичну дівчину та клаптик полотна з намальованою гілкою калини у ньому. Після невеликої виставки, організованої нею у Полтаві, про Білокур починають говорити.

“Розповідають про те, що коли вона побачила невідому квітку - вона її раніше не бачила, в тій місцевості, де жила Катерина Василівна Білокур - цієї квіточки не було, навіть назви немає в цієї квіточки. Але вона її побачила. І кажуть, що настільки ця квіточка вразила Катерину Василівну Білокур, що вона втратила від цього свідомість”, - розповідає Галина Безкоровайна.

Роботи Білокур експонуються у багатьох радянських республіках, жінку нагороджують поважними державними нагородами та званнями. А самі роботи охрещують "квітковим іконописом".

В Катерині Білокур поєднувалися ніжність жінки, відчуття художника - вона вміла бачити оточуючий світ і вміла його гарно передавати, - каже Галина Безкоровайна.

“Чи є в неї жах хоч на одному полотні - нема. Чи є в неї страшна скорбота - немає. А тільки дивовижно мудра печаль”, - зазначив мистецтвознавець, письменник Валерій Лапікура.

У 50-ті, після виставки у Парижі, про художницю заговорили у світі. В сучасній же Україні її іменем називають премію за визначні твори народного мистецтва, пластовий курінь тернопільської станиці і навіть вулицю у столиці. Щоправда, за територію України її роботи вже не вивозять.

“Коли вона писала, вона не дотримувалась технології живопису. Тому, якщо возити часто, то можна було б завдати непоправної шкоди самим творам, а вони занадто дня нас, для музейного фонду України, надзвичайно цінні, щоб ними ризикувати”, - каже Адріана Вялець (Національний музей українського народного декоративного мистецтва).

У 2009 долю Білокур на сцені Театру Франка переплітають з історією Фріди Кало у п’єсі "Дві квітки кольору індиго". А мистецтвознавці вже не оцінюють її творчість у мистецьких категоріях. Кажуть, це щось набагато вище.