Контракт із дияволом та щасливий квиток: полонені ЗСУ колумбійські найманці розповіли, як Росія заманила їх на війну

Ця історія може здатися нереальною. Але це факт – у червні 2026 року одразу п'ятеро колумбійських найманців, що служили в російській окупаційній армії, здалися в полон Силам оборони. І зробили це разом.

Вони залишили позиції "на нулі", не бажаючи чекати на вірну смерть, та вийшли, тримаючи над головами білі аркуші з написом "Колумбія". На цю втечу їх надихнув один короткий телефонний дзвінок.

А появу іноземців з далекою Колумбії спочатку в Росії, а потім і в Україні – в лавах російської окупаційної армії, спровокував, як розповідають самі колумбійці, масштабний і систематичний обман.

24 Канал поспілкувався недавніми штурмовиками  – братами Леонелем і Дієго. Також свої історії розповіли чотири інших колумбійці. Густаво, Карлос, Александер і Кевін, які здалися в полон разом із Леонелем.

Кожен із шести військовополонених через перекладача дав дозвіл на фото, відео інтерв'ю та публікацію. Причин, чому вони погоджуються на спілкування з журналістами, назвали кілька. Але головна – те, що їх підступно обдурили в Росії. Кожен по кілька разів у розмові з журналістами 24 Каналу наголосив на цьому. Тому ми показуємо їх обличчя та називаємо реальні імена.

Вони знали, що підписують саме військовий контракт, але стверджують, що рекрутери обіцяли їм тилові роботи (той самий "не штурм"). Але замість цього колумбійці опинилися саме в штурмі як розхідний матеріал. Чоловіки вважають, що афера росіян не обмежується тільки ними, а є систематичним, буквально таким, що обгортає кожного колумбійця, що погоджується підписати контракт із російською армією.

"Росія пропонує ТАКУ кількість грошей, що починаєш вірити, що житимеш краще"

Дієго та Леонель – рідні брати: Дієго молодший – йому 24 роки. Старшому – 32. Вони вдвох підписали контракт зі збройними силами Російської Федерації.

Леонель – старший брат із родини колумбійських найманців, що опинились в Україні та дивом вижили / Фото – 24 Канал

Історія війни для колумбійських братів почалася з Леонеля. Варіант служби знайшов його через знайомих.  

У мене був друг Палаціо, він професійний військовий із Колумбії, який 2 роки воював в Африці. Коли повернувся в Колумбію, з ним сконтактував рекрутер. І цей мій друг розказав мені, що в Росії платять 3 мільйони рублів за підписання контракту. Це тільки бонус за те, що ти підписав контракт. І далі платять двісті тисяч рублів щомісяця за роботи на військовому будівництві, – переповідає Леонель слова знайомого, а потім і рекрутера, з яким зв'язався.

Брати стверджують, що вони з фермерської родини, й були в постійному пошуку роботи, на якій би платили більше. Суми, які обіцяли росіяни, видалися дуже спокусливими й для Дієго.

Дієго – молодший брат Леонеля / Фото – 24 Канал

Тож, до рекрутерів він поїхав зі старшим братом. Ось як це було:

Вони пропонують таку кількість грошей, що починаєш вірити, що житимеш краще. Але за це практично треба віддати свої життя. Ми стали гарматним м'ясом. Все це дуже велика помилка через мрії, через те, що хотів вирватися зі своєї ситуації, пройти вперед.

Рекрутинг через соцмережі

Про грошовитий контракт із російською армією можна почути не тільки в колах військових чи від знайомих, як це було з Леонелем. Рекламна кампанія куди ширша: оголошення про великі заробітки "висипаються" на колумбійців із соцмереж. Реклама є пряма й завуальована.

Кевін Андреас Кайседо Паломіно / Фото – 24 Канал

Саме так контракт знайшов Кевіна. Він серед тих полонених, що здалися разом із Леонелем. Кевін Андреас Кайседо Паломіно – колишній військовий, працював на будівництві, й теж поїхав на війну у пошуку грошей.

Переглядаєш фейсбук, і ця реклама вискакує. Я на мобільному телефоні переглядав дещо, й з'явилася реклама контракту з добрим заробітком. Там була інформація, що треба надавати послуги охорони. У соцмережах багато прямої реклами військової служби. Або різноманітні завуальовані запрошення – програми, – розповідає свою історію Кевін.

Карлос Альберто Тріана Гонсалес – 25-річний механік із міста Санта Марти на півночі Колумбії – підтверджує історію побратима.

Карлос Альберто Тріана Гонсалес / Фото – 24 Канал

Його рокове оголошення "піймало", коли він так само скролив соціальні мережі.

Одного дня за звичкою заліз у Facebook, вискочило оголошення. Потрапив на сторінку рекрутів, які шукали людей для Росії. Я написав їм і пішов на роботу. Пізніше прийшла відповідь, чи я зацікавлений? Я спитав, про що йдеться? Відповіли, що ти прийдеш у збройні сили Росії як спеціальна служба охорони та будівник бункерів, і також на інші роботи, які скажуть робити, – Карлос розповідає, як потрапив на російський гачок.

Чоловік згадує, що рішення змінити одну роботу на іншу – в далекій Росії – ухвалив швидко. За 5 днів від того, як він побачив оголошення, почався його шлях на війну.

Експрес-доставка на війну

6 травня 2026 року брати Дієго та Леонель прибули з Колумбії в Росію. А у червні брати вже були "на нулі", десь між куп'янських сіл і посадок, які в Росії вже давно й кілька разів оголосили захопленими. А в середині того ж місяця молодший опинився в полоні ЗСУ.

Полонені колумбійці згадують: рекрутери поспішали в усьому – оформленні документів у Колумбії, виїзді, підписанні контракту, тренуваннях на полігонах, врешті – відправці "на штурм".

Те саме відчув кожен із полонених найманців. Для Карлоса між зустріччю з рекрутером і виходом на бойове завдання минуло трохи більше ніж місяць.

10 травня 2026 року Карлос Гонсалес мав знайомство з рекрутером. За кілька днів опісля йому вже роблять закордонний паспорт і купують квитки за маршрутом "Бразилія – Катар – Росія".

16 травня Карлос вже був у Москві серед групи з 15 таких як і він іноземців – "шукачів легкого заробітку". Говорить, усіх їх рекрутери називали на ім'я. Того ж дня їм зробили банківські картки й провели медогляд.

18 травня 2026 року Карлос підписав контракт на службу у війську РФ.

Контракт був російською мовою, ми нічого не розуміли. Коли підписали контракт, нам видали уніформу, та відвезли на першу базу у тренувальний табір. Там видали каски, жилети й повезли на полігон. На полігоні першої бази ми провели приблизно 6 днів, потім друга база – там вже були 16 – 17 днів, –  найманець Карлос розповідає про свої "пригоди" в Росії.

А вже 16 червня 2026 року колумбієць потрапив на справжню війну.

Місія – це було найгірше, що могло статися, – так колумбієць описує те, що побачив лише за перші дві доби "на нулі".

Таку "експрес-доставку" на війну проходять не тільки колумбійці.

Густаво Андреас Роа Леаль / Фото – 24 Канал

Ще один полонений із групи Леонеля – Густаво Андреас Роа Леаль – згадує, що на тренувальних базах було багато чоловіків з інших країн:

Те, що Росія робить – привозить іноземців з Африки, Франції, Аргентини, Колумбії, Болівії – робить для того, щоб використати їх як гарматне м'ясо. Тому що нас посилають туди, де нас вбивають. …"На нуль" вони відправляють самих колумбійців, африканців, аргентинців, гватемальців, французів, – Густаво про варварську тактику росіян, які заганяють обдурених іноземних найманців у фактичне рабство.

Квитки для фанатів і армійський контракт на будівництво

Усі шестеро колумбійців їхали до Росії, подолавши кордони кількох країн. Для більшості це маршрут "Колумбія – Катар – Росія". У когось в маршруті була Бразилія. Полонені говорять, що заїжджали за типовими легендами: Леонель і Дієго як туристи. Александер і Карлос – спортивні фанати.

Щоправда, на питання, за кого ж чи за хоча б який спорт мали вболівати, чоловіки не знають. Деталі з ними не обговорювали (не було часу). Просто попередили не говорити, що їдуть на військову службу в Росію. Мовляв, скажуть, і прощай заробіток, бо на кордоні розвернуть назад.

Як один, полонені стверджують, що Росія їх обдурила. Попри те, що вони свідомо підписали контракт про службу в армії РФ і стали військовими. При цьому всі наголошують, що рекрутери обіцяли їм, що воювати вони не будуть. Мовляв, взагалі зброю до рук брати не доведеться.

32-річний Леонель переконує, що зрозумів, що воювати по-справжньому таки доведеться тільки під час навчання:

Коли ми прибули на першу базу й коли нам довелося приступити до тренувань на полігоні. Ми зрозуміли, що якщо нас тренують бігати у бронежилетах, то це не для того, щоб будувати бази.

І додає:

Багато колумбійців тоді зрозуміли, що їх обдурили, вони хотіли повернутись і повернути гроші. Але зрозуміли, що підписали контракт із дияволом.

Дієго три роки був на військовій службі в Колумбії, але каже, що й для нього відправка на бойове завдання – тобто реальний штурм українських позицій – стала несподіванкою.

У Колумбії кажуть, що ми будемо на військовій службі, але не кажуть, що ми будемо там, де треба вбивати. У контракті, який нам показували, там чітко було вказано – "оберігати". А насправді це все навпаки, – каже 24-річний Дієго.

Перших колумбійців, які воювали за Росію, взяли в полон на Донеччині ще у 2025 році. Тоді вони теж переконували українських військових, що їх контракти не передбачали війни, а тільки будівельні роботи.

Александер Ов'єдо Пенья / Фото – 24 Канал

Те саме говорить і решта з групи полонених на Харківщині, але вже у 2026 році.

Я знав, що є війна між Росією та Україною. Але нам сказали, що ми не будемо на передку. Ми будемо займатися будівництвом, ремонтом – каже Алебільше місяцяксандер Ов'єдо Пенья, інший колумбієць, врятований ЗСУ.

Нам казали, що ми не будемо проходити військову службу, а просто працювати, укріпляти бункери. Ніколи не казали, що це буде фронт і що будемо воювати проти українців, – додає Густаво.

Я зрозумів, що маю воювати, коли мене відправили на першу місію. За контрактом ми мали охороняти, нам ніколи не казали, що ми будемо воювати. З’явилися сумніви в процесі нашої підготовки – для чого нас такого вчать? – розповідає Кевін.

Замість обіцяних мільйонів – схема заробітку на військових іноземцях

У Москву разом із Дієго та Леонелем прибули ще четверо іноземців. Вони приєдналися до братів у Боготі (столиці Колумбії, – 24 Канал). Вже в Росії всіма опікувалася команда рекрутерів.

У Москві нас зустрів один блондин на фургоні. Нас привезли на пожежну станцію, ми спали на матрацах на підлозі. Нас погодували. Цього ж дня нам виготовили банківські картки – на один банківський рахунок нам зробили по 2 картки, – розповідає Леонель.

Потім по одній із карток у кожного з прибулих іноземців забрав вже інший рекрутер. Леонель називає його позивний "Малий". І припускає, що цей чоловік за походженням і сам колумбієць.

Він залишив у себе одну з двох карток із ПІН-кодами, забрав картку в кожного з нас. Сказав, що звідти знімуть гроші: 300 тисяч рублів, бо він оплатив поїздку з Колумбії у Москву. Він сказав, що справи будуть прості – ми будемо охороняти. Говорив дуже гарно, – каже Леонель.

Гроші, типу "за квитки", рекрутери зняли й з інших найманців. Які суми були витрачені та які залишилися на картках, полонені не знають. В Александера навіть ПІН-коду до його власної картки не було. З  мільйонів за підписаний контракт він встиг витратити близько трьох тисяч рублів:

Нам дали наші картки, але я навіть не знав ПІН-код. Я просто супроводжував людину, щоб купити необхідні речі, –  розповідає Александер.

Леонель і Дієго – одні з небагатьох, хто встиг відправити родині хоч частину грошей. Старший брат описує оборудку з грошима, під яку потрапляють іноземці.

Рекрутери двічі обкрадають, – каже Леонель. – Це їхня робота, вони заробляють зарплати, й ще нас обкрадають. Мені прийшов один мільйон рублів. З цього мільйону рекрутер забрав триста тисяч за квитки. У мене залишилося сімсот тисяч рублів, які я хотів відправити сім’ї. Я втратив 5%, бо мені сказали, що я мушу рублі поміняти на долари, а потім долари – на колумбійські песо. Моїй сім’ї прийшло 26 мільйонів колумбійських песо. Це невеликі гроші,  якщо порівнювати з мільйонами рублів, бо половину я втратив.

Дехто, додає вже молодший брат Дієго, гроші за контракт хоч і отримав, але так і не побачив їх: 

Дають гроші, якими ти не зможеш скористатися. Я зумів послати частину грошей у Колумбію, а мій напарник, який загинув від дрона, він нічого не послав. Його сім’я навіть не знає, що він загинув.

Загиблий колумбієць – це Евер Даніель Маренко Меркадо з Барранкілья (північ Колумбії, – 24 Канал). За словами полоненого, Меркадо загинув за добу до того, як сам Дієго потрапив у полон.

Дієго припускає, що банківська картка-двійник Даніеля досі у його рекрутера.

Що насправді чекає колумбійців у російській армії

Брати проходили тренування на двох полігонах. На першому разом, на другому їх розділили. Дієго опинися на базі "Спарта". Його першим росіяни відправили на бойове завдання.

От як це було:

Нам дали точку на карті. Через дрони показали місце, куди ми маємо дійти. Там була позиція українців. Спочатку нас повів російський солдат. Він довів до певної точки, а далі ми, двоє колумбійців, мали продовжувати самі. Накази давали по рації через перекладач. Ми навіть не знали, що мали там роботи, бо перекладач не давав інформації. Ми зрозуміли, що це передова. Нам дали 15 хвилин, щоб ми будь-що досягли того сховку, де були українці. Якщо не виконаємо наказ, вони нас посадять у в’язницю або нас вб’ють дронами українці. Я розумів, що можливо доведеться захищатися.

У своєму ж першому бою Дієго був поранений, "свої" його залишили. Й колумбійця взяли в полон українські військові.

За кілька днів після виходу на місію Дієго, яка стала для того останньою, Леонеля направили на посилення групи його брата. Найманець каже, що вже потім він зрозумів – вони мали замінити раніше загиблих колумбійців.

Я бачив мертвих колумбійців і мертвих українців. Це була справжня м'ясорубка. Я надивився на дрони, на мертвих. Нам сказали, що в цій місії ми маємо пройти вперед, що там попереду багато росіян. А ми маємо зайняти порожній будинок. Коли ми прибули на початкову точку місії, тоді до нас дійшло, що все це брехня. Там чекав нас один колумбієць. Він сказав, що там немає нікого, й ми маємо захопити село, – розповідає Леонель.

Слова братів про штурми, в яких задіюють іноземців, підтверджує й решта полонених. Четвірка доєдналася до Леонеля по дорозі на ту саму крайню точку, яку вони мали захопити. Хтось із них пробув на передовій добу, а хтось більше десяти днів.

Спочатку я не знав, що я в Україні, – каже Александер. – Потроху ми почали розуміти, де ми. Під час нашого просування вперед, почали з’являтися загиблі. Мого "компаньєро" (так колумбійці звуть співвітчизників, які служать із ними, – 24 Канал) вбила бомба. ...Було таке, що ми сім днів ховалися в норі без їжі, без зв’язку. Ми вийшли шукати їжу, знайшли пакунок із черв’яками, й мусили це їсти. Бог послав нам дощ, ми зібрали трохи дощової води. Це було важко, ми молилися. Мені доводилося пити власну сечу. Потім я зустрівся з двома іншими побратимами. Й нам вдалося зв’язатися з росіянами. Це погані люди. Ми казали, що ми хочемо відійти, вийти. Але вони казали рухатися вперед, а якщо не виконаємо наказ, то вб'ють.

Александер Ов'єдо Пенья називає ім'я вбитого колумбійця – Амескіта Ернандо Джонанта Артуро. Чи вижив інший "компаньєро" – Ємісон Уртадо, який був поранений, – не знає.

Полонений хотів би, щоб їхні сім’ї дізналися про те, що сталося з ними обома.

Колумбійці не знають ідіоми "м'ясні штурми", яку широко вживають для опису тактики росіян на передовій, але знають її відповідник – "гарматне м’ясо". Після української Куп'янщини, де росіяни кидають на штурми ледь не самих лиш іноземців, називають себе саме так.

Рятівний полон – як єдиний шанс вижити

Перша зустріч братів Дієго та Леонеля після їхнього розділення росіянами, а потім полону, відбулася при нас.

Зустріч усміхнених братів в українському полоні / Фото – 24 Канал

Чоловіки не приховують радості.

Зустріч врятованих братів (фото – 24 Канал):

Молодший брат 24-річний Дієго, який потрапив до полону раніше, каже, що вже відновився й почуває себе добре. У нього були поранення обох ніг. Зрештою, у точці, куди він мав дійти і захопити її, ліквідувавши оборонців, його самого рятували від крововтрати ті, кого він мав вбити.

Мене поранило в стегно і в гомілку. Я собі наклав турнікети. Я вколов собі адреналін, щоб вижити. Я мав контакт по рації з командиром, він сказав чекати. Наступного дня я зрозумів, що я мушу кудись йти – або здатись, або кудись геть. ...Мене взяв у полон український солдат, його звати Іван. Я йому за це вдячний. Він відвів мене в окоп, забинтував мене, дав мені їжу, воду, цигарку. І минула година, він витяг мене з цієї лінії дерев і перетяг до позиції. Там мене лікували, давали їжу. Це те, за що я дуже вдячний. Я зараз вже відновлююся, завдяки тому, що мені допомогли. Кістки цілі, були поранені тільки м’язи, – каже Дієго.

Але головне, що зробили для них із братом, розповідає Дієго, це дали подзвонити батькам. Брат передав послання брату. Дієго каже, подзвонити напряму Леонелю не міг: боявся за його життя:

Коли мене взяли в полон українські солдати, вони дозволили мені надіслати повідомлення батькам. У мене був з собою телефон. Я попросив дозволу повідомити, що я в нормі. Я записав аудіоповідомлення батьку, й попросив, щоб він передав повідомлення брату. Я сказав, що я живий і що полон – це найкраще, що зі мною сталося. Я дав пораду брату, що краще, що може бути – це здатися.

Дзвінок від батьків застав Леонеля за день до його першої бойової місії (й можливої смерті). Тож, колумбієць каже, йшов не на завдання, а шукав шлях й однодумців, щоб здатися.

Я не повірив, що українці можуть зберегти життя. Але це було насправді. Мені повідомили батьки. ...Батько сказав мені, що ця війна – це божевілля, й краще було б здатися. Брат у цей момент турбувався про мене, а не про себе. Бо він вже був поза небезпекою. Усе виглядало так, що він дає мені пораду здатися, – розповідає врятований найманець.

Леонель вмовив скласти зброю чотирьох співвітчизників. Кожному новому "компаньєро" розповідав історію брата: що той тепер точно житиме. Уся четвірка прийняла те, що полон виявився єдиним способом для всіх них вижити.

Полонені розповідають свої історії (фото – 24 Канал):

Серед речей Леонеля був блокнот, чоловіки вирвали звідти аркуші, написали на них "Колумбія" й підняли над головами.

Як здавалися в полон, згадує Густаво:

Ми скинули все. За спиною лишили зброю без магазинів. Нас супроводжував український дрон – українці бачили, що ми йдемо здаватися. Було дуже добре, що були самі колумбійці, що не було росіян, бо вони не дали б нам здатися.

Для законного в’їзду в Росію у кожного полоненого були придбані рекрутерами зворотні квитки. Їх вартість колумбійці, до речі, теж сплатили зі своїх контрактних виплат.

Квиток додому, як і багато що, в тому, що розповідали іноземним найманцям, виявилися фейком. На щось, як на квитки та на в’їзні легенди про фанатів і туризм, чоловіки погодилися. В усьому іншому, переконують, їх обманули.

Ми жертви цього обману. Ми в цьому винні, тому що ми хотіли грошей, – каже Леонель у кінці розмови.

Символічно, що в Дієго та Леонеля квитки назад до Колумбії були на 14 червня 2026 року. У цей день молодшого брата саме взяли в полон. Квитком він не скористався, але з рук Росії таки вислизнув і вивів брата. Тож "щасливі квитки" все ж існують.

Але не для всіх – щодня десятки  "компаньєро" та інших іноземних найманців гинуть у полях і посадках, на руїнах й окопах від українських дронів, артилерії, бомб чи ракет. Не церемоняться з ними й лише чекають на їхню смерть їхні ж російські командири. Тому чи не єдиний надійний спосіб врятуватися з цього пекла – український полон.