Багато з тих, кого ми сьогодні називаємо піратами, насправді були державними підрядниками, інструментами геополітики, які діяли з офіційного дозволу монархів. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Хто такі капери або ж приватири, і чому ми називаємо їх піратами?
Щоб зрозуміти феномен легалізованого піратства, слід зануритися у геополітичні реалії початку та середини XVII століття. Світ був тоді поділений за Тордесільяським договором – титани колоніальної експансії, Іспанія та Португалія, вважали Новий Світ своєю ексклюзивною власністю, відтак галеони, навантажені сріблом з Потосі та золотом з Нової Гранади, регулярно перетинали Атлантику, живлячи економіку Габсбургів та їхніх союзників.
А от Англія, яка на той час ще не здобула статусу "володарки морів" і мала порівняно скромний регулярний військовий флот, опинилася на узбіччі цього свята небаченого збагачення. І Британська Корона, починаючи ще від Єлизавети I та продовжуючи династією Стюартів й урядом Олівера Кромвеля, вигадала геніальний у своїй підступності вихід.
Замість того щоб витрачати колосальні кошти з державної скарбниці на будівництво армад, утримання матросів та ведення офіційних повномасштабних воєн, Лондон вирішив віддати морську війну на аутсорс. Так сформувався інститут каперства – система, за якої приватні судновласники отримували від держави офіційний документ, відомий як Letter of Marque and Reprisal (Каперське свідоцтво).
Цей шматок пергаменту з королівською печаткою творив магію – він перетворював звичайного розбійника на комбатанта, військовослужбовця на контракті. Каперське свідоцтво давало право атакувати, захоплювати та грабувати судна ворожих держав (переважно Іспанії та Франції).
Цікаві факти про каперство та його роль у світовій історії: дивіться відео HistorySnap-l5c
Каперство було суворо регламентованим бізнесом. Захоплене судно належало привести до союзного порту, де спеціальний Адміралтейський суд мав визнати захоплення законним. Після цього здобич ділила за чіткою квотою – частина йшла Короні (зазвичай від 10 до 20%), частина – лорду-адміралу, і левову частку забирали інвестори, які спорядили корабель. Залишки ж ділили між собою капітан та команда.
Цікавий факт: моряків, які здобували каперське свідоцтво, називали каперами або приватирами, але ми звикли називати їх піратами – від давньогрецького слова, яке буквально означає "шукач пригод". Річ у тім, що згодом у книгах та кіно найвідоміших історичних приватирів, таких як Генрі Морган або Френсіс Дрейк, часто романтизувати й титрували саме як "піратів", оскільки цей термін є простішим, емоційнішим та впізнаванішим.
Каперство як бізнес та геополітична гра
Тим часом легальне піратство ставало драйвером для економіки цілих регіонів. Яскравий приклад – Ямайка, яку англійці захопили у 1655 році. Тамтешній Порт-Роял став головною базою каперів у Карибському морі – губернатори масово видавали каперські свідоцтва, розуміючи, що лише гармати цих найманців можуть захистити колонію від іспанського реваншу. А награбовані гроші рікою текли у місцеві таверни та борделі, перетворивши Порт-Роял на "найбагатше і найгріховніше місто світу".
Найвидатнішим продуктом цієї епохи став сер Генрі Морган. У 1671 році той на чолі армії каперів здійснив безпрецедентний похід через джунглі та спалив Панаму – одне з найбагатших міст іспанської Америки, хоча за рік до цього, у 1670, Англія та Іспанія підписали Мадридський мирний договір. Де-юре дії Моргана були актом міжнародного тероризму та чистим піратством – ясна річ, Іспанія вимагала його голови.
То хто ж такі пірати: дивіться відео captainrogersbay
Лондон навіть заарештував Моргана і доправив його до Англії як в'язня – проте замість шибениці на нього там чекав тріумф. Король Чарльз II, вражений масштабами привезеної здобичі та послабленням Іспанії, не лише виправдав Моргана, але й посвятив його в лицарі та відправив назад на Ямайку у статусі віцегубернатора. Вчорашній грабіжник став високопосадовцем, чиїм завданням тепер було – боротися з нелегальними піратами.
І все ж система каперства занепала. Наприкінці XVII століття Англія перетворилася на потужну торгівельну державу, її колонії у Північній Америці та на Карибах почали виробляти цукор, тютюн і бавовну. Тепер Лондону потрібні були не зухвалі рейдери, що дестабілізують морські шляхи, а безпека та спокій. Королівський флот став достатньо сильним, щоб самостійно захищати інтереси держави, тож капери перетворилися з корисного інструменту на банальну загрозу.
Ухвалення Закону про піратство (Piracy Act) у 1698 році ознаменувало зміну епох. Ті самі люди, які ще вчора були героями нації, раптом постали поза законом. Показовою стала доля капітана Вільяма Кідда, який мав каперське свідоцтво для полювання на французькі кораблі, але через політичні інтриги та зміну вітрів у лондонських кабінетах був визнаний піратом і повішений у 1701 році. Його тіло, закуте в ланцюги, роками висіло над Темзою як попередження всім, хто не зрозумів, що епоха легального грабежу добігла кінця.
Отже, корсари XVII століття не були свавільниками чи борцями проти системи. Вони були невіддільною частиною імперської системи – жорстоким, але ефективним інструментом первісного накопичення капіталу та розширення кордонів. Британська Корона успішно використала їхню жадобу до наживи, щоб зламати монополію Іспанії, а коли потреба у них відпала – безжально знищила.