В палаці у палатах не принцеси і князівни. Невеличку кімнатаку пані Євгенія ділить із 3 пацієнтками. Жінка 44 роки працювала вчителькою математики. Теорем і алгоритмів навчила тисячі школярів, але жоден сьогодні про неї не пам'ятає. Жінка прикута до ліжка. Родичі про неї теж забули. Як і про пані Марію, яка теж віддала дітям усе своє життя. Була медсестрою, заслуженим донором, бігала на виклики, лікувала, і коли всі відхрестилися — поїхала у Чорнобиль.
Із зони відчуження вона повернулася, а потім втратила доньку і найближчих родичів і опинилася тут. Більшість з мешканців хоспісу самотні. Тож скаржитись на умови нікому. Та й бояться. Годують їх пісною їжею без масла, м'яса і риби. В тарілках стареньких цього немає вже більше півроку. Собівартість харчування в таких закладах мала б бути 30-40 гривень на день. А угнівські дідусі та бабусі отримують в 6 разів менше.
А ще старенькі мають неадаптовані туалети, де штукатурка осипається просто на голову. Душова з старим піддоном, надщербленою плиткою і некомфортною температурою.
Мокре горище, вогкі стіни і завалена стеля — це результат дірявого даху. На який тут теж не мають грошей. Місцеві лікарі кажуть — пишуть до МОЗу, але відповідей не отримують.
Без їжі і людських умов всі ці люди мають єдину розвагу — крихітний, напівсправний телевізор.
Автор — Ірина Папірник.