Політична шизофренія, або що відбувається з Туском та Макроном

Парадоксальна ситуація

Рішення узгодити позиції щодо постачання українського зерна стало одним з несподіваних результатів зустрічі на рівні Веймарського трикутника.

Читайте також Путін опустився до рівня африканських диктаторів

Ми вважали, що президент Франції Еммануель Макрон і прем'єр Польщі Дональд Туск зустрічаються з німецьким канцлером Олафом Шольцом, щоб переконати його у необхідності більше допомагати Україні. Натомість вони домовлялися про необхідність зменшення економічних можливостей для України у її протистоянні російській агресії.

Виходить абсолютно парадоксальна ситуація. Лідери тих країн, які говорять про необхідність збільшення підтримки України, називають інших лідерів боягузами, не заперечують можливості надсилання власних військ на українську територію, звертаються до Конгресу США з вимогою розблокувати допомогу Україні, разом з цим намагаються довести необхідність рішення, які обійдуться українській економіці щонайменше у мільярд доларів доходів. Ця цифра буде зростати.

Таке зменшення доходів для української економіки своєю чергою зменшить і можливості для України щодо утримання ЗСУ. Адже ані Франція, ані Польща не дають грошей, які йдуть на утримання ЗСУ. Ці гроші йдуть з українського бюджету, а для нього потрібно, щоб компанії та громадяни сплачували відповідні податки. Зменшення доходів цього бюджету ще на мільярд доларів стане серйозним зменшенням і для військових можливостей України.

Партнери не пожертвують своїми економічними інтересами

З одного боку, Франція та Польща говорять про те, що Україні треба більше сучасної зброї, хоча її якраз надає Німеччина, канцлеру якої вони дорікають у тому, що він має нерішучу позицію. А з іншого боку, і Франція, і Польща належать до меншості країн ЄС, які роблять все можливе, щоб в України не було шансів прогодувати військових, які мають впоратися з цієї зброєю, якщо вона дійсно прибуде.

Цікаво Хто запроваджує найефективніші санкції проти Росії

Можна сказати, що ми живемо в стані справжньої політичної шизофренії. Ми аплодуємо Макрону, який говорить, що не заперечує можливості появи французького контингенту на українській землі. Ми аплодуємо Туску, коли він жорстко звертається до спікера Палати представників Конгресу США Майка Джонсона і вимагає негайно розв'язати питання про допомогу Україні.

Того ж самого дня під наші оплески Макрон і Туск збираються, щоб вирішити, як вони натиснуть на Єврокомісію, щоб не дозволити зберегти ті обсяги української сільгосппродукції, які поступають на ринок саме у зв'язку з війною. Адже тільки після лютого 2022 року Єврокомісія на знак солідарності скасувала всі ці обмеження. Виникає питання – то де ж ця солідарність?

Уся ця історія зі спільною позицією Франції та Польщі також демонструє нам, яким непростим та багаторічним буде шлях України до європейської інтеграції. Якби українського зерна побоювалися виключно країни Центральної Європи, які отримують допомогу від ЄК, можна було б ще сподіватися, що на них натиснуть. Їхні фермери могли б отримувати більше субсидій, які дозволили б їм погодитися з наявністю українського зерна на ринку ЄС, коли Україна стане членом цієї організації. Але якщо українського зерна побоюється одна з країн-донорів, тобто Франція, то такої поблажливості годі й чекати.

Ми можемо потрапити у ЄС з багаторічним обмеженням на постачання зерна. Тобто з одного боку ми нібито будемо у ЄС, а з іншого – саме та частина української економіки, яка мала б приносити найбільші прибутки, буде поза ЄС.

Перемовини щодо цього можуть бути досить довгими, нервовими та напруженими. 

Це тривожний сигнал, який також засвідчує, що для багатьох європейських друзів України зброя та військова допомога це одне, а власні економічні інтереси – інше. Економічними інтересами вони не будуть поступатися навіть, якщо виникне загроза зникнення України з політичної мапи світу.