Макс Левін: Іловайськ – це не про жалість

29 серпня 2014 року українська армія пройшла через Іловайський котел, який став своєрідним чек-поінтом у її новітній історії. Тоді українські бійці виходили "зеленим коридором" із оточення та були розстріляні росіянами та проросійськими найманцями. В Іловайському котлі українська армія зазнала найбільших втрат за всю свою історію. Тоді понад 360 українських воїнів загинули, понад 400 – були поранені, близько 300 – потрапили у полон. Десятки досі вважаються зниклими безвісти.

Читайте також спрецпроект 24 каналу: Неопалимі: Іловайська історія Донбасу

Фотограф Макс Левін разом з українськими добровольчими підрозділами виходив з оточення з Іловайського котла. Зараз він реалізовує документальний проект AFTERILOVAISK про людей, яких він знімав тоді. Всіх їх, як переконані автори AFTERILOVAISK, об’єднує бажання захистити та готовність брати на себе відповідальність.

24 каналу Макс Левін пояснив, чому про Іловайськ потрібно пам’ятати та розповів, чому іловайська історія – це історія не про жалість. Вона – про справжність.

Фотограф Макс Левін

У вашому проекті переважна більшість розмов із героями починалась із питання про те, як вони потрапили на війну.

Так. Для нас було важливо зрозуміти мотивацію. Зрозуміти, чому у 2014 році люди добровольцями пішли воювати. Це були люди без військової освіти. Без спеціальної підготовки. Вони за власним бажанням пішли туди, куди контрактники часто іти відмовляються.

Крім того, цей проект для нас став певною противагою тій пропаганді, яка почала з’являтись у 2015-2016 роках. Тоді почали тиражувати думки, що добровольці "пішли віджимати майно", або що вони "карателі, які пішли вбивати". Це для нас все абсурдно виглядає. Але за кордоном, або в тій же Росії, люди насправді у таке вірять.

Ми хотіли з перших вуст переказати мотивацію людей. Пояснити, що їх привело на війну. Хотіли показати, що це все – не про геройство, насправді. Багато хто з них – молоді хлопці, у яких простежується певний патріотизм. Вони різними словами говорять про одне і те саме – про готовність брати на себе відповідальність за свою сім’ю і свою батьківщину.

Вийшло виокремити якийсь узагальнений мотив для всіх добровольців?

Десь років через три після того, як ми почали говорити із хлопцями, у нас з’являється якесь розуміння про що ці їхні відповіді. Вони – про небайдужість. Просто у кожного вона проявлялась по-своєму.

"Гріша-Правосєк" із Маріуполя розказує, як у 2014 році у нього під вікнами почали ходити із російськими прапорами, на площі почали збиратись відверті туристи, які не орієнтуються у місті, із російською говіркою.

Поранений Костянтин Кравченко на псевдо "Гріша-Правосєк" на підлозі іловайської школи 26 серпня 2014 року / Фото: Макс Левін

Тоді він вивіз із міста свою родину, а сам пішов у батальйон "Донбас". Отак російськомовний чоловік пішов у добровольче формування захищати свою домівку. Напряму захищати. Є історії хлопців із Західної України, які душею відчували що це – частина їхньої землі, яку потрібно захищати. Хоча вони до цього ніколи в житті не були ані на Луганщині, ані на Донеччині. Так само як і я. До 2014 року для мене це були незвідані землі.

Ти сам чому пішов знімати війну?

Це для мене було продовження Майдану, насправді. На власні очі бачив всі ці історії людей, які стояли на Майдані. Розказував їхні справжні історії, що це – не "фашисти", які хочуть бити "Беркут". Що це – звичайні люди, які хочуть змін. Люди, яких ти особисто знаєш, в тому числі – митці. Війна – це продовження історій цих людей. Деякі з них потім пішли на війну.

Нас затягнуло за ними. Ми спочатку поїхали в "Айдар", до знайомих. Це були пластуни, друзі одного з фотографів – Віті Гурняка, який загинув пізніше. Ці хлопці пішли воювати. Ми поїхали до них. Дуже прості, молоді хлопці, для яких війна була можливістю відповісти собі на питання "Чи я несу за щось відповідальність, чи ні?".

Фотограф Макс Левін

У вашому проекті є не лише військові та медики, а і журналісти, які були в Іловайську. Ти сам теж учасник тих подій….

Ну, ми про себе писати не будемо. Ми через себе розказуємо ці історії. Все одно наш вплив є на всі питання. Наша робота як журналістів тоді полягала у тому, щоб розказати історію, зараз – у тому, щоби переосмислити цю історію, у тому числі – через історії хлопців.

Так, у нашому проекті є журналісти, які свідомо за власним бажанням туди пішли. Вони вже знали, що там є оточення. Але вони вважали, що піти туди – важливіше… Я не певен, що вони собі чесно зізнались, для чого вони туди пішли. Я у 2014 році друзям чесно казав, що у мене, як і у багатьох журналістів, були певні нотки марнославства. Хотілось зняти кращий сюжет, показати справжню війну і бути крутим журналістом.

Мені здається, отакі історії, як Іловайська, змивають отаке марнославство у певні моменти…

Насправді, як і у багатьох героїв… От я згадую історію медика "Донбасу" "Мері". Вона у Львівській області живе зараз. Поїхала в Іловайськ просто допомагати, не бувши професіоналом. "Мері" згадує, що нічого не усвідомлювала ще два тижні після Іловайська. Мотала, перев’язувала, шукала шприци, знеболювальні, щось відбувалось, і все це – як одна секунда. Лише десь за два тижні Мері усвідомила, що це було і що це було насправді. У мене приблизно така сама історія.

Вже коли загинув друг, Вітя Гурняк (загинув 19 жовтня 2014 року від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Луганської області, - 24), коли зрозумів, що його немає, що більше з ним не перетнусь ані в Києві, ані десь там на нулі, коли це стало особистою історією, лише тоді перемкнуло, що це все – воно насправді.

Фотограф Макс Левін

В інституті вчили, що коли ти документаліст – ти лише знімаєш. Ти не можеш брати жодної участі у подіях. Просто ретранслятор. У мене останні 5 років не виходить бути просто ретранслятором. А у тебе?

І у мене. Коли ти не береш участі у подіях, а просто їх ретранслюєш – це твій захист. Бо ти ніби стоїш за лінзою. Це здається таким потужним захистом, що, здається, жодна куля тебе не торкнеться. З Майданом виходило спостерігати за подіями ніби ззовні. Ти прийшов, відзняв, хлопці на барикадах змінились, майже ні з ким зв’язків не було. З війною все склалось зовсім інакше. В історії з війною – все більш особисто.

Чому?

Тому що, наприклад, із "Донбасом" ми разом жили. Спали на підлозі в одній кімнаті, де вікна виходили на поле, вікно прострелене, АГС прилітали… Після такої спільної ночівлі хлопці вже розуміли, що ми не просто прийшли зняти вершки і заробити на них. Вони розуміли, що ми разом із ними ділимо і ризик, і побут, і все. Ми були з ними постійно. Багато друзів, з якими ми познайомились, загинули там в Іловайську.

Ті історії, які ви готували, щоби розповісти – це ті історії які вас особисто найглибше зачіпають?

Насправді, це все – дуже різні історії. Навіть за драматизмом різні. Одна історія, яку ми записували у Львові, про чоловіка із позивним "Зуб". На перший погляд – дуже неговіркий чоловік старшого віку. Його найбільше вразив полон. Він розказував про знущання. Як вони працювали над відновленням міста, як місцеві жителі спочатку знущались із них. Одна з бабусь забрала наших полонених аби вони їй дах переклали. Коли їх вела охорона з бойовиків, ця бабуся їх лаяла, кидалась у них палками і старанно робила вигляд, що їх ненавидить. Коли вони приходили до неї додому, вона закривала хату, годувала їх, давала телефон подзвонити додому і підтримувала, як могла. Це – реальна історія.

Є історії інші, як у тої ж "Мері", про яку я казав. Медикам, насправді, було найважче, тому що на їх руках померли багато людей. Коли ми приїхали до неї на інтерв’ю, вона приїхала зустріти нас на машині. Коли сіли в машину, у неї вийшло розвернутись десь з 3-4 разу. Вона трохи покрутилась туди-сюди. Пояснила: "Хлопці, я іноді здаю назад і забуваю, в яку сторону крутити кермо". Її зараз реально ковбасить.

Тізер проекту AFTERILOVAISK: відео

"Мері" має трьох дітей. Найменшому хлопчику – три роки. Вона познайомилась зі своїм чоловіком уже після Іловайську. Він також боєць батальйону "Донбас". Вони познайомились у Широкіному. Одружились. Народилась дитина. Після цього вони ще їздили воювати, дітей залишали на батьків. У 2017 році її чоловік загинув. Дитина лишилась без батька. "Мері" не уявляє себе вдома. 3-4 місяці на рік вона проводить із дітьми, але це – не її середовище. Подумки – вона на війні. Вона живе в маленькому містечку, їй нема із ким поговорити, згадати про Іловайськ. Їй немає з ким поділитись своїми переживаннями, хто би її зрозумів. Кожні 3-4 місяці вона повертається у бригаду, підписує із нею контракт і воює.

Є історії людей, яких війна відпустила?

Так. Боєць Артем Хорунжий із позивним "Грек" у цивільне життя повернувся дуже швидко. Одружився, у нього зараз маленька дитина, він зразковий татко, дуже залучений у виховання. Він займався дуже цікавою штукою – вирощуванням бджіл. Продавали бджолині сім’ї якихось певних порід. Спочатку він зовсім відійшов від війни. Зараз до того знову повернувся, але так, дуже зважено.

Артем з дружиною Олею / Фото: Анна Грабарська, AFTERILOVAISK

Він із колегами реалізовує проект "Завдяки тобі", про жест подяки військовим, який придумав Гоша Тихий. Артем розуміє, що він більше користі може принести тут, а не на війні.

П’ять років – це лише половина шляху. Є багато людей, з якими говоримо, бачимо, наскільки круто все в їхньому житті змінилось, але розуміємо, що це – лише половина шляху до справжнього відновлення.

Правда, що історії загиблих потрібно пам’ятати краще за історії тих, хто повернувся?

Мені здається, що всі ці історії важливі. Незалежно від того, загинула людина, чи ні. Важливо, що було тоді, що людей привело у той момент і у те місце. Просто ми це розказуємо через родичів, мам, дружин та через їхні вчинки, якщо людина загинула. Або розказуємо через те, що із людиною відбувалось далі, якщо людина жива і сама про себе може розказати.

Це – не історія про сам Іловайськ. Це – історія про ті 10 днів, які стали початком, або певною точкою відліку для чогось іншого. Для зміни свідомості. Цей чек-поінт змінив ставлення хлопців і дівчат до життя, до справедливості, до свого партнера і стосунків у сім’ї. Вони точно знають, що є цінним, а що – не дуже.

Чиї ще історії ти хотів розказати?

Найбільше я згадую історію "Ореста" (боєць батальйону "Донбас" Андрій Шевчук із позивним "Орест" зник при виході із Іловайська 29 серпня 2014 року, - "24").

Боєць батальйону "Донбас" Андрій Шевчук із позивним "Орест" / Фото: Макс Левін

Найважче, насправді, говорити з мамами загиблих. Тому що не знаєш, що їм сказати. Всі мами загиблих хлопців сприймають нас як своїх. У них забрали їхню дитину, до них приїжджають хлопці, з якими їх дитина була на війні і ці мами сприймають нас як свою сім’ю. Тому що ми – джерело спогадів про їхню дитину.

Діана Шевчук – мати "Ореста". Із цим хлопцем ми познайомились у Попасній, багато і дуже близько спілкувались у Курахово, якраз перед самим Іловайськом. Це були розмови про те, що відбувалось у 2014 році. Про те, чому ми опинились на війні. Про те, що чоловіки забули, як це – брати на себе відповідальність. Перед родиною, перед країною. "Орест" казав, що щасливий мати таку можливість взяти на себе цю відповідальність. Говорили по Бога. Про родину. Про все, насправді.

"Орест" допомагав годувати дівчинку у заблокованому Іловайську, де була проблема з харчами/Фото: Макс Левін

Із цим хлопчиною ми востаннє бачились 24 серпня. Ми заїхали в Іловайськ разом. Він – із дуже вигадливих хлопців, які вміють самі і вибухівку закласти, і якісь пристрої вигадати. Дуже кмітливий. Не віриться, що він просто так здався у полон, або десь підірвався. Багато хлопців досі вірять, що він десь живий. Мама вірить, що він – зниклий безвісти але обов’язково повернеться. Хоча є тіло, яке поховали у Дніпрі під номером… Є збіг по ДНК. Але дійсно були випадки, коли був збіг по ДНК, а потім з’ясовувалось, що тіло належить комусь іншому.

Чому Іловайськ – це не про жалість?

Це найголовніше питання нашого проекту. Всі ці роки ми сприймаємо війну як щось таке, про що потрібно шкодувати, свічечки ставити і від чого краще відгородитись. Насправді ми це не прожили. Якщо ми цього не слухаємо, ми від цього відгороджуємось, ми з цим не живемо. Ми не вчимось розуміти, що таке війна. Іловайськ – це просто така критична точка, у якій було настільки багато втрат, що всі звернули на неї увагу. Хлопці, які пішли воювати, які були в Іловайську, вони себе не жаліли. Вони розуміли, що залишили бізнес і дім; хтось залишив машину другу, аби той її продав у разі чого і гроші віддав сім’ї. Ці хлопці розуміли, що вони ідуть в один кінець.

Чому пам'ять – це важливо?

Тому що це не просто про те, якою була конкретна людина. Це – той приклад, який нам потрібно наслідувати. Це – найкращі хлопці. На жаль. Вони не шкодували себе. Їх історії – про самопожертву і відповідальність. Вони зробили пожертву заради майбутніх поколінь. Це звучить пафосно. Але ми хочемо це перевести у розряд простих слів. Які говорить мама, розказуючи, як її син відводив очі, прийшовши додому, бо вже знав, що вони сьогодні відправляються на війну: "Так, ми, як батьки, його почули. Ми не могли його зупинити. Але я його вибір не прийняла".

Це я про "Реда" кажу. Це хлопчина Женя Харченко, з-під Києва, з Бортничів. Мама "Реда" згадує, що він завжди був не такий як всі. Він відрізнявся і йому завжди було більше всіх треба.

Євген Харченко на псевдо "Ред"/Фото: Макс Левін

Його батько 28 серпня зідзвонювався із Женею. Хотів їхати його рятувати, зустрічати. Женя йому сказав: "Бать, давай вже вдома зустрінеш. Пофарбуйте ворота у жовто-блакитний, допоки ми повернемось". Хоча на той момент Женя уже розумів, про що ідеться і що він не повернеться. Це важливо пам’ятати.

Особисто у тобі точка Іловайську що змінила?

Важко відходити від пафосних слів тут… Це все про справжність. Ти з півслова розумієш, коли тільки познайомився із людиною, чи вона справжня.

Мені згадався діалог, який переказував один із наших героїв. Діалог із росіянами, вже коли наших взяли у полон 30 серпня. І росіянин йому каже: "Он тіла ваших лежать на полі, але ви їх готові лізти збирати, навіть якщо майже нічого не лишилось, відправляти комусь. Ви багато що готові за це віддати. А наших просто закопали тут лісі всіх і забули. Ні імені, ні хреста, нічого". Це отакий зріз суспільств.

Навіщо тобі цей проект? Ти ж міг знімати що завгодно.

Не міг. Історію хотілось розказати більше через оці особисті історії людей. Вони важливі.

Фотограф Макс Левін

Мій батько, з яким я не надто близький, знав, що я був в Іловайську. Він має помірно проросійські погляди. Ми з ним всі ці роки про війну не говорили. Останні півроку якось почали більш детально з ним про це обговорювати. Він каже, що "Путін – молодець". Я йому кажу: "Слухай, росіяни стріляли у спину нашим солдатам. В Іловайську. Я там був". Батько за п'ять років так і не усвідомив, що то були росіяни. Він свято вірить, що їх там не було. Я тоді для себе ще одну таку крапку поставив: розказати через живі історії, що то все було насправді, що там були росіяни, що це – не пропаганда по телебаченню.

Ми не хочемо не шукати винуватців. Ми хочемо показати, що найкращі з нас зробили ось у конкретно цьому випадку. Це – про небайдужість. І про справжність.

Підтримати проект AFTERILOVAISK можна за реквізитами:

Рахунок UAH 26005878949933 («Укрсиббанк»)
ГО “Після Іловайська”
ЄДРПОУ 42977391
МФО 351005