Попри важке поранення, життя не зупинилося: історія Юрія Драбчука, учасника "Матчу за Героїв"
Війна змінила життя багатьох українців, а особливо тих, хто, захищаючи країну, повернувся додому з пораненнями. На жаль, часто вони вимушені адаптуватися до цивільного життя за нових умов з новими можливостями та викликами. Допомагає таким людям, зокрема, Superhumans Center. Тут воїнам з пораненнями проводять не лише протезування, а й реабілітацію.
Одним з пацієнтів Superhumans Center є Юрій Драбчук. Йому ампутували ногу внаслідок поранення на фронті, розповідає 24 Канал. Нещодавно Юрій став одним з учасників благодійного футбольного "Матчу за Героїв", що відбувся у Києві за сприяння Ощадбанку та Mastercard.
До теми Спорт долає бар'єри: захисники з протезами зіграли "Матч за Героїв" з зірками шоубіз
Хотів стати психологом, але війна цьому завадила
Як розповідає Юрій, він родом зі Збаража на Тернопільщині. Після закінчення інституту пройшов строкову службу. Потім йому вдалося попрацювати в мерії свого рідного міста. Однак найбільше Юрій мріяв стати психологом. І навіть пішов на другу вищу, але через початок повномасштабного вторгнення закінчити навчання так і не вдалося – Юрій вирішив добровільно стати на захист нашої країни.
Побачив, що мама та сестра плачуть, тато переживає. Тож вирішив усе це змінити та записався у лави Нацгвардії,
– пригадує військовий.
Юрій вступив до лав Нацгвардії на початку повномасштабної війни / Фото надане Юрієм Драбчуком
Наприкінці літа 2023 року Юрій зазнав поранення на Донецькому напрямку. Тоді наші воїни були на порозі, щоб повернути Авдіївку. І Юрія з побратимами відправили підкріпленням до морської піхоти.
"Нашим завданням було тримати позиції, які морські піхотинці "відштурмували". Вони вже виходили звідти, тож ми мали закріпитися на тих позиціях. Ця територія була не найприємнішою, бо там було близько восьми кілометрів небезпечної зони. Зокрема, посадки, які з обох боків обстрілювалися, а самі поля обабіч було заміновано", – каже Юрій.
У підсумку його позиція опинилася за 50 метрів від ворожих. Військовий мав завдання – попереджати інших бійців, зокрема кулеметника, коли бачив якусь активність з боку ворога.
"Я мав час відпочити. І до нас тоді надійшов наказ, що треба забрати хлопців, які нас будуть міняти. Також треба було забрати воду, оскільки закінчувалися запаси. І я викликався це зробити. Я відчував, що відпочив достатньо, також не хотів, щоб моя кохана переживала, тож хотів передати через водія, що зі мною все добре", – зазначає воїн.
Тож Юрій з побратимами пішов за водою та хлопцями на заміну. Коли дійшли до позиції, Юрію довелося повертатися назад на самоті. В руках він тримав п’ятилітрову пляшку, бо та не влізла в сумку.
Шлях був менше ніж один кілометр. Не було нічого складного, крім того, що це була ніч. І стежка була відносно безпечною. Я мав надію, що дуже спокійно пройду. Але між посадками з’явилася колишня цивільна дорога, і я загубив свою стежку. Тож повернув не в той бік, пройшов мінне поле та зайшов у траву. Одразу ж зрозумів, що зайшов не туди та почав повертатися назад. Я видивлявся, чи мене не прострілюють, втратив пильність і став на міну. Мою п’яту дуже сильно розбило,
– розповідає Юрій.
Він встав на найбільш віддалену міну і це врятувало йому життя, адже інші міни поряд не вибухнули. Герой лежав на спині, і першою його думкою було, чи зможе дістати турнікет, щоб перев’язати ногу, другою – "кохана мене вб’є, коли дізнається", а третьою – "зараз я завдам багато клопотів своїм побратимам".
Потім Юрій почав кликати на допомогу: назвав свій позивний і що він – "трьохсотий".
Юрій почав кричати. Потім побратими розповідали, що чули його крик. Також, вочевидь, його почув ворог. Його командир ухвалив рішення про евакуацію Юрія та за ним пішли побратими. Відправились старший сержант і кулеметник для прикриття. Це були старші та найбільш досвідчені люди, тобто ті, які можуть розібратися з цією ситуацією.
"Я почув їхній голос – і це мені підняло бойовий дух. Мій побратим мені каже: "Ти воду приніс?". Це за медичним протоколом так має бути: ти маєш перевірити, чи людина притомна та свідома, бо поранені в стані шоку можуть нашкодити не лише собі. Потім запитав, чи можу надати собі допомогу? Я сказав, що надав. Далі запитав, чи можу вилізти? Відповів, що навряд", – продовжує Юрій.
Над бійцями почали злітатися ворожі дрони, а надворі вже було темно. Побратим Юрія увімкнув ліхтарик на телефоні та пішов до нього. Але через міни там було дуже небезпечно. Тож чоловік освічував дорогу пораненому та йшов задом. Юрій, зі свого боку, мав йому казати, де міни.
Зрештою Юрію вдалося виповзти з мінного поля. Йому забинтували ногу, чим врятували від значної втрати крові, а також надали домедичну допомогу. Потім бійці повернулися на свою позицію, бо ворог почав її штурмувати. Тож за пораненим прийшли інші побратими.
Штурм українським воїнам усе ж вдалося відбити. Їхній ротний вийшов на паралельні підрозділи та запросив мінометну підтримку.
"Лікарям казав, що запрошую на весілля, бо відчував, що зі мною все буде добре"
Опісля Юрія доправили до місця евакуації. Але воно було небезпечним, тож машина туди не могла під’їхати. У Юрія тоді було небагато часу, оскільки турнікет краще тримати не більше двох годин. Тож хлопці, що евакуювали його, все ж вирішили під’їхати.
Мене хлопці почали виносити. Було людей шість і був медик, змушений тримати мою ногу. Був біль шалений, і у нас не було нормального знеболювального. Під час евакуації почався обстріл і на мене ліг медик, щоб вберегти від уламків: я був без броні, а він – з нею. Далі – стихло, мене побратим узяв на плечі та ми перебіжками дісталися до машини,
– розповідає Юрій.
Після таких випробувань Юрія нарешті привезли в перший травмпункт. Там йому зробили мінімальне медичне втручання, вкололи знеболювальне, поставили апарат Ілізарова та знезаразили рану.
"Тоді ще лікарям казав, що запрошую на весілля, бо відчував, що зі мною все буде добре", – пригадує Юрій.
Кохана Юрія родом з Одеси, але живе у Львові. Вона є майстром з манікюру та брів. Почали вони спілкуватися без натяку на стосунки, та з часом закохалися. Юрій підкреслює, що підтримку від дівчини отримував постійно. Хоча їй було дуже важко – вона часто плакала та провела багато безсонних ночей.
Юрій разом зі своєю коханою дівчиною / Фото надане Юрієм Драбчуком
Далі була лікарня у Дніпрі, де лікарі дали йому телефон.
"Спочатку я набрав тата, щоб сказати, що зі мною все добре. Потім подзвонив коханій. Опісля в Дніпро приїхала моя мама. У мене в той час почався запальний процес – почала гнити нога. Взяли на чистку ноги, і хірург сказав, що треба різати. Мені вкололи наркоз, і я заснув. Прокидаюся, і вже без ноги. Я швидко прийшов до тями, мені вистачило пів години. Я сказав, що хочу бути сам", – каже військовий.
Довга реабілітація та звикання до цивільного життя
Спершу за Юрієм слідкували медики – поки не загоїлись всі рани. Також він мав проблеми з пальцем, який "винесло" уламком. Лікарі працювали з його тілом, яке виснажилося та не могло належно рухатися, зокрема дещо атрофувалися м’язи. Вже після всіх цих процедур почалися перші мінімальні фізичні вправи. Тривало все приблизно рік.
Фінальний етап – протезування, яке йому робили у Superhumans Center. Там з Юрієм стався ще один цікавий випадок: коли він мав випускатися, реабілітолог на останніх заняттях дав йому баскетбольний м’яч, і попросив "повести", як у баскетболі.
Мене це дуже здивувало, бо я навіть на ногах не міг нормально стояти. Але взяв м’яч у руки та перемкнувся. Наступні рази пішов без милиць, і навіть почав його копати, навіть трохи бігати почав. І мені цей момент, – що це не реабілітація, а якась гра, – дуже допоміг,
– зазначає він.
Юрій каже, що мотивацією стати на ноги, було бажання повернутися назад на фронт. Він хотів знову бути нарівні з побратимами, а не їхнім тягарем.
Зараз боєць пройшов курси із запуску дронів. Він каже, що це найоптимальніше, чим може займатися та що подобається. Він все ще планує повернутися на фронт, бо війна ще триває. Юрій каже, що відпочивати буде потім. До слова, у майбутньому Юрій все ще хоче стати психологом, тому вже зараз читає відповідну літературу.
"Мені здається, що буде потреба в психологах з військовим досвідом. Вони зможуть бути ближчими до людей, які мають психологічні травми на тлі війни. Зараз дуже важко пояснити цивільному, що ти відчуваєш", – зазначає Юрій.
Також у нього в планах відкрити маленьке кафе та допомогти коханій із салоном краси.
Попри усі випробування, Юрій хоче повернутися на фронт / Фото надане Юрієм Драбчуком
Важливість спорту у реабілітації та участь у "Матчі за Героїв"
В дитинстві та юності Юрій займався футболом, і навіть грав на напівпрофесійному рівні. Зараз спорт є невіддільною частиною його реабілітації.
20 жовтня на стадіоні НТК імені Віктора Баннікова у Києві відбулася благодійна гра у рамках спільного проєкту Mastercard і Ощадбанк за підтримки Української асоціації футболу, Superhumans Center, футбольного клубу "Покрова АМП" та MEGOGO. Проєкт має на меті сприяти соціальній реінтеграції людей з ампутаціями кінцівок та підтримати розвиток адаптивного спорту.
Матч провели у форматі 7х7 з двома таймами тривалістю 20 хвилин кожен, з урахуванням практик ампфутболу (футбол для осіб з ампутацією). Близько тисячі глядачів на трибунах стали свідками захопливої гри команд-учасниць "Дике поле" та "Холодний Яр", яка завершилася з рахунком 2:2. Серед гравців був і наш герой – Юрій Драбчук.
Спочатку Юрій думав, що вирішив долучитися до проєкту "Матч за Героїв", бо хотів віддячити фахівцям із Superhumans Center, які його поставили на ноги. Адже вони й зараз за нього переживають, цікавляться самопочуттям і намагаються залучати до різних активацій, хоч Юрій уже закінчив курс у центрі. Потім військовий зрозумів, що робить це для своєї сім’ї – щоби вони бачили, як він змінився і його прогрес із моменту отримання поранення. Проте вже на самому футбольному полі усвідомив, що робить це і для себе – адже він пройшов довгий шлях від моменту, коли не міг поворушитись, до участі в активній футбольній грі.
У рамках проєкту до кінця жовтня також триває благодійний збір на спортивні протези. На сьогодні зібрано вже понад 7,6 мільйона гривень. Долучитися до збору можна донатом на сайті Superhumans Center.