Як кулуарна дипломатія створила мирний план і що за цим насправді стоїть

Короткий спойлер: російська сторона цинічно використала реальні прагнення Дональда Трампа якнайшвидше закінчити війну і певну організаційну хаотичність всередині президентської адміністрації, щоб досягнути власних цілей. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми Це не ультиматум, а репетиція: один важливий нюанс про мирний план Трампа

При цьому, ймовірно, росіяни й самі не очікували на те, що війна закінчиться зараз на викладених у плані умовах. Для них така дипломатична маніпуляція руками третьої сторони – це чудова нагода досягнути проміжних цілей:

• по-перше, повторно перекинути відповідальність за відсутність мирного врегулювання на Україну, спровокувати конфлікт між США та Україною, щоб американська адміністрація пішла на ще радикальніші кроки у скороченні допомоги, аж до припинення обміну розвідувальними даними;
• по-друге, зірвати рішення щодо передачі Україні російських "заморожених активів", обговорення якого перебуває в активній стадії. 

Проміжна ціль російської дипломатії: хай план і провалиться у своїй першій редакції, будь-які інші російська сторона не погоджуватиме, але головне, щоб Україна вийшла після цього політичного імпульсу у слабших позиціях.

Інструментом у цій кулуарній дипломатичній грі в черговий раз ситуативно виступив спеціальний посланник Стів Віткофф. 

Далі деталізуємо хронологію, обставини й наслідки сюжету, даючи відповіді на найважливіші питання. 

Хто автор плану? 

Дуже вдало авторство плану приписується США, що теоретично дозволятиме Росії надалі пропонувати ще вигідні для себе доповнення в його структуру і дистанціюватись від адвокації ініціативи. Мовляв, це ідея адміністрації Трампа, нехай вони тиснуть на Україну, а росіяни зачекають і розглянуть. 

І дійсно, подальший розвиток ситуації засвідчив, що офіційний ідеолог плану – Віткофф, який, ймовірно, взявся до роботи над драфтом угоди з родичем президента США Джаредом Кушнером в кінці жовтня. 

Єдина проблема – вони запросили російського, так би мовити, "кулуарного дипломата" Дмитрієва, який зробив фундаментальний, але доволі деструктивний внесок, щоб підставити американську адміністрацію. 

Підтвердженням цього слугує максимально лояльний до російських інтересів зміст, а також повна відсутність у тексті класичного професійного дипломатичного підходу. Доволі розмиті формулювання та нетиповий стиль написання без чіткої деталізації засвідчують – план не став результатом комплексної роботи на рівні представників Держдепу США та навіть міністерства закордонних справ Росії. Набір тез, написаних бізнесменами, підняли до статусу "міжнародного документа" подальші політичні дії.

Чи знали в адміністрації Трампа про мирну ініціативу?  

Виглядає так, що Марко Рубіо, Джей Ді Венс та навіть Трамп знали, що робота над мирною угодою ведеться. Ба більше, підготовка "дорожньої карти" забезпечення миру в Україні стала вказівкою Трампа своїй команді. 

Швидше за все, на першому етапі розробки в адміністрації глибоко не вдаватися в зміст і формат, але підтримували ідею пошуку моделі припинення війни, що залишається пріоритетом для Трампа. Особливу активність проявив лише Віткофф. 

У рамках "делегування повноважень", Трамп, ймовірно, повністю поклався на свого друга. Після того, як той прийшов до нього з пропозицією, Трамп в типовій для себе манері прийняв рішення діяти "наскоком без зайвої інтеграції в деталі". Головне – швидкий результат. 

Видається, що Рубіо знав про консультації Віткоффа і Дмитрієва, але не брав прямої участі у розробці проєкту плану і не міг заперечити його доцільність – особливо, коли ініціатива вийшла на рівень президента і була схвалена. 

Можливо, цим і зумовлений певний хаос у заявах: коли спочатку конгресмени публічно запевняють (на безпековому форумі у Галіфаксі) – Рубіо нібито дав їм розуміння, що це не американський план, але потім раптом вже сам держсек спростовує чутки. 

Перше правило для співробітників американської адміністрації – не треба злити Трампа. Навіть якщо позитивні мирні прагнення Трампа блокуються через деструктивну позицію Путіна, держсеку США необхідно пояснювати це своєму президенту обережно й обдумано.

Доволі прогнозовано у жовтні Рубіо дав розуміння Трампу, що особливого сенсу зустрічатись з росіянами в Угорщині не було через їх максималістські вимоги й відсутність потенціалу для компромісу. 

Якби й тут Рубіо поставив під сумнів ще й мирні спроби Віткоффа, то у Трампа могли б виникнути питання до нього: чому це він завжди проти? Обдуманість і раціональність позиції Рубіо не звільняє його від загрози неправильного сприйняття його намірів керівництвом. Особливо, коли Віткофф надихнувся успіхам у мирному процесі на Близькому Сході й вирішив йти далі.

Читайте також Який обурливий тиск трампістів зараз читається між рядків

У цьому контексті, цікава об'єктивна позиція Рубіо: 

• або він просто виконує свій функціонал як професійний чиновник (не маючи особливої віри в реалізацію ініціативи у такому форматі),
• або він керується політичними мотивами, щоб Трамп побачив – пропозиції Віткоффа не дають очікуваного результату на цьому треку, підхід помилковий, а кредит довіри до нього в організації роботи з росіянами вичерпується. 

Хай краще Трамп розчарується у Віткоффі за суперечливу дипломатію з його боку, ніж у Рубіо, що той блокує ініціативи. А там, можливо, і державний секретар посилить власні позиції, витіснивши інших ситуативних "дипломатів" зі свого треку.

З огляду на обставини, Рубіо не те щоб підтримав, але не виступив проти мирного плану і розпочав роботу в межах власної компетенції. 

Своєю чергою, Трамп схвалив подальші кроки, що перетворило драфт авторства Віткоффа – Кушнера – Дмитрієва на повноцінну ініціативу адміністрації США.

Проте, схоже така ідея також знайшла підтримку від віцепрезидента Венса, який й надалі демонструє доволі скептичну позицію щодо можливості змусити Росію до перемовин подальшим економічним тиском чи постачанням озброєння Україні. Венс активно вхопився за план і навіть скористався цією обставиною, щоб залучити до перемовин свого однокурсника – міністра армії Дена Дріскола, – який вже фактично замістив Кіта Келлога. 

Усі переслідували власні апаратні цілі, але цілісності в кінцевих очікуваннях з боку США не було. Це сприяє різним інтерпретаціям та ставить під сумнів переконаність у результаті. 

Вплив політичних обставин: ідеальний момент для тиску на Україну?

Ймовірно, одним з аргументів з боку Віткоффа щодо необхідності миттєвої адвокації пропозицій стала внутрішньополітична ситуація в Україні. Дійсно, корупційний скандал в енергетичній сфері (з можливим розвитком сюжету і в оборонці), м'яко кажучи, викликав багато питань. 

Позиція влади дійсно похитнулась, а особи, причетні до розкрадань, завдали збитків не тільки державним інтересам, але й ускладнили становище президента. Похитнулась довіра і всередині партії влади, виникає ризик втрати контрольованості парламенту. 

Не дивно, що в команді Трампа могла виникнути думка: Зеленський у слабкій позиції, а значить має погодитись. Навіть методи були використані ті ж, що були на перших етапах перемовин про "мінеральну угоду": агресивний переговорний підхід з ультиматумом про терміни.

Цікаво, що американські ЗМІ наполягали на тому, що Україна також долучалась до розробки угоди: нібито консультації проводились з секретарем РНБО Рустемом Умєровим. У сам факт таких контактів однозначно можна повірити, але є питання щодо того, чи було в їх основі розуміння між сторонами. Не виключно, що спочатку той же Віткофф видав бажане за дійсне, а потім усвідомив, що Зеленський не погодиться на подібну реакцію (що, ймовірно, і призвело до зриву зустрічі у Туреччині напередодні). 

Важливо Бізнес-схема, а не дипломатія: як Трамп хоче заробити на війні

У будь-якому випадку, навіть якщо допустити, що окремі представники політичного істеблішменту України були також дотичні до підготовки мирного плану чи займались його адвокацією на подальших етапах, залишається відкритим питання їхнього мандату на такі дії. 

Зустріч у Женеві продемонструвала офіційну позицію України й наміри Зеленського, які не передбачають реалізацію пропозицію Віткоффа у першочерговій редакції. Сам Трамп допустив корекції в "чернетці", і українська сторона користається цим. 

Які наслідки для України?  

Хоча адміністрація Трампа цього разу намагається дистанціювати Євросоюз від переговорного процесу, але Україна надалі орієнтується на дипломатичну підтримку європейських партнерів. Як мінімум у тих положеннях, що стосуються європейської безпеки, а не тільки України. 

Українська сторона продемонструвала власну готовність до перемовин, але зосередженість на деталях, які можуть забезпечити стійкий і справедливий мир. Саме тому, найбільші проблемні аспекти угоди – як пункт про відведення українських військ з позицій у Донецькій області – перенесли на рівень обговорення президентів. 

Крім досягнення реального прогресу у мирному врегулюванні, як і раніше для України критично важливо не допустити конфлікту з Трампом і знайти можливості донести до нього свою позицію. 

Попри те, що надійшли сигнали про готовність США до ще більшого скорочення підтримки, українські сподівання зосереджені на раціональність у підходах адміністрації Трампа та республіканському електораті, який підтримує допомогу Україні.

Україна вже неодноразово демонструвала американським партнерам власну налаштованість на мирний процес, в основі якої лежить згода на безумовне, миттєве і всеосяжне припинення вогню. Є можливості й для погодження нової "дорожньої карти" забезпечення миру на основі пропозицій із США, якщо вона врахує українські інтереси про гарантії безпеки, упередить нову ескалацію та не допустить визнання окупації територій агресором з використанням силових методів. 

Те, що попри першочерговий ультиматум, США відкриті до переговорного процесу – дає привід для оптимізму. Перша редакція плану вже втратила право на існування, а це означає, що є підстави для подальших консультацій з врахуванням українських інтересів. 

Особливості кулуарної російської дипломатії

Після зриву зустрічі в Угорщині росіянам все ж таки вдалось через роботу у форматі Дмитрієв – Віткофф задати певний тон переговорному процесу щодо України. 

Цікаво, що попри усі дипломатичні імпульси США, росіяни дали чітке розуміння власної налаштованості на продовження бойових дій. Нещодавня зустріч Путіна з військовим командуванням – лише додаткове підтвердження. Якщо в Кремлі вважають, що у них є ініціатива на полі бою, а в Україні буде політична криза – навіщо їм йти на мирні компроміси? Питання риторичне. 

Саме тому, російську сторону не цікавлять реальні й позитивні наміри Трампа щодо припинення війни. Навпаки. Вони прагнуть використати ситуацію у власних цілях, щоб здобути додаткову перемогу на полі бою. 

Для російської сторони не стоїть на порядку денному опція про досягнення угоди за столом перемовин, тому вони не відходять від максималістських вимог як на рівні МЗС, так і у ході "тіньової дипломатії" Дмитрієва. 

Вони зацікавлені у тому, щоб імітація "мирного процесу" з їхнього боку призвела до конфронтації між Києвом і Вашингтоном та дистанціюванням США від допомоги Україні, що дозволить російській армії окувати нові території. 

Крім того, росіяни вбачають можливість у використанні ситуації для провокування суперечностей між США і ЄС, а також – упередження рішення про передачу Україні російських заморожених активів. 

Наразі у Києві думають, як досягнути справедливого і надійного миру, у Вашингтоні – як пришвидшити мирне рішення, у Москві – як використати перемовини для посилення власних позицій у війні. Усі демонструють зацікавленість у дипломатії, але з різними цілями.