Мені часто кажуть, щоб я підбирав слова, був обережніше, "поважав" тих, хто ієрархічно старший або важливіший за мене, тобто більше мовчав або "знав своє місце". І це не тому що я кажу щось сексистське чи розповідаю якісь ксенофобські дурниці. Від мене навіть принизливий для когось анекдот не почуєте.

Зверніть увагу! "Діти низької якості": чому така думка взагалі існує?

Але я не практикую одну з базових для нашого суспільства речей, а саме: у мене немає різниці між приватною та публічною поведінкою і усе, що я можу сказати публічно опонентам, якщо хочу щось їм сказати, я можу сказати і друзям, і просто якимсь нейтральним особам. Я однаковий і у приватному, і у неприватному житті, і намагаюсь бути таким з друзями і з будь-якою людиною з вулиці, і з топами ієрархії, щиро кажучи те, що відчуваю.

Публічне лицемірство

До чого це я? До того, що кожного разу, коли у нас десь скандал через некоректні висловлювання, вилізають різні "святоші", які починають розповідати, що у політиків та загалом у публічних осіб є якась місія, символізм чи особливе завдання щось показувати людям. Це глибоко порочне ставлення до політики та публічности. Це відтворює ось цю соціальну практику дотримання різниці між приватною та публічною поведінкою. Коли людина приватно – одна, а на людях – зовсім інша. Може бути, наприклад, тираном чи просто ходячою ганьбою вдома, а джентльменом на людях. Може бути сексистом з друзями, але інтелігентішкою в телеефірах.

Саме з цього лицемірства виростає і деструктивність нашого життя – зі своїзмом, з намаганнями відгризти собі побільше за будь-яку ціну та не зважаючи на інтереси інших, з сексизмом, гомофобією, хейтом до всього, що є емоційним викликом. Лицемірство – це початок деградації – завжди.

До слова: "Баба робоча, як корабельна сосна": Арахамія і Корнієнко вляпалися у скандал в Миколаєві

Треба не того, щоб публічні люди слідкували за словами і поводились "правильно", як у нас (та й не тільки у нас) кожного такого разу вимагають. А того, щоб у приватному житті не було того сміття, яке проривається у публічне життя. Сенс політики не в тому, що політик має бути "святошею" та ходячим етичним компасом, коли на нього може подивитись телеоператор. Такий компас будь-який негідник може зіграти, коли треба. Кому від того буде краще? Не треба привчати людей грати і не треба думати, що зігравши – щось виграєш. У більшому все одно програєш.

Тож, пропоную всім перечитувати раз на місяць Нагірну проповідь і наближати стандарти свого приватного життя до тих вимог до публічного життя, які ви б побажали іншим.