Хто має найбільшу вигоду від зміни влади в Сирії?

Про це повідомляє 24 Канал з посиланням на Ігоря Тишкевича.

Дивіться також Росія використовує Раду Безпеки як основний фронт своєї інформаційної спецоперації

Турецькі уроки та неявні перспективи

Щодо інших залучених сторін ситуація в Сирії має такий вигляд: 

• США – залишаються при своїх. Точніше, не зовсім: на їхню зону контролю ніхто не претендує. Але Туреччина має намір суттєво послабити вплив (зокрема, формування нового уряду) курдів. Тобто послабити основну проамериканську силу країни.
• Іран – був одним із найактивніших учасників процесу. І намагався брати участь (за допомогою своїх проксі з "Хезболли") у війні до останнього. Але при цьому вів активні переговори з Туреччиною щодо майбутнього Сирії. Достатньо сказати, що керівник іранського МЗС відвідав Анкару одразу після падіння Алеппо.
• Аравійські монархії. Як не парадоксально, але вони дещо посилять свої позиції. Пов'язані з ними опозиційні групи на півдні (та їх союзники з-поміж друзів християн) "вчасно" почали повстання, що зумовило падіння Дамаска. Зрештою, до столиці увійшли переважно ці загони, а не "Хаят Тахрір аш-Шам" чи сирійські туркомани.
• Росія втрачає вплив, але зберігає шанс навіть залишитися в Сирії. Щоправда, на нових умовах – у форматі однієї з сил другого порядку.

Отже, контури нового уряду багато в чому визначатимуться Анкарою з впливом аравійських монархій і, можливо, Ірану. Чому не Росією? А тому що, на відміну від перелічених зовнішніх сил, вона зробила лише одну ставку, працюючи з оточенням Асада. Що, до речі, дивно з огляду на її спроби працювати з кількома групами одночасно в "проблемних" африканських країнах.

До чого тут газ?

У медіа вже обговорюється питання майбутнього російських військових баз у Сирії. Так, їхня евакуація ускладнить операції в Африці. Але зробить такі неможливими.

А от якщо Туреччина таки створить стійкий уряд і він протримається хоча б рік, наслідки можуть бути надзвичайно цікавими.

Мова не про військову силу, а, умовно, про металоконструкції. Точніше, про трубопроводи.

Перший проєкт – Arab Gas Pipeline – замислювався як газопровід, що з'єднує Єгипет, Йорданію, Ліван, Сирію, Туреччину і навіть Ізраїль. Перша черга була здана у 2003 році. Але будівництво гілки Хомс – Туреччина так і не почалося. Тому контроль над Хомсом для Туреччини вкрай важливий, адже можна почати тягнути трубу територією, яка навіть патрулюватися може твоїми військами.

Другий проєкт так і не розпочався через непоступливість Асада. Мова йде про Qatar-Turkey pipeline, який у першому проєкті мав пройти територією Сирії. Але сирійський уряд хотів зіграти з іншими партнерами та ставив на трубопровід Іран – Ірак – Сирія, який так само не почали будувати. Альтернативний маршрут для Qatar-Turkey pipeline. Але він у такому разі проходив би через територію, контрольовану іракськими курдами. Тобто, давав би додаткову економічну (і політичну) базу для курдських сил, що неприйнятно для Анкари.

Тепер повертаємось до проєктів. Якщо в Дамаску не почнеться громадянська війна між групами опозиції (війна проти курдів не береться до уваги – її тією чи іншою мірою протурецькі сили продовжуватимуть), тобто можливість реанімувати обидва проєкти. Першим піде Arab Gas Pipeline.

А далі можливий запуск будівництва та труби з Катару до Туреччини. Тут головне – політичне рішення нової влади, визначення маршруту з відведенням землі (тут важливо, щоб у можливі конфлікти з місцевим населенням вступала саме "нова демократична" держава) і згодою на присутність іноземних ПВК чи армійських підрозділів для охорони об'єкта.

Тобто від початку реалізації проєкту трубопроводу з Катару потрібен рік стійкості нового уряду, який забезпечить потрібні рішення. Далі вже можна працювати.

Найцікавіше те, що в реалізації таких проєктів будуть зацікавлені країни ЄС (газ піде до них). Противниками можуть стати США та Іран (якщо останній не буде учасником проєктів). Але з Вашингтоном можна домовитися з огляду на роль Туреччини в регіоні, яка постійно зростає.

А ось для Росії це погано, набагато болючіше, ніж можлива евакуація військових баз. Тому що:

• Лінійний чинник – Росія втрачає європейський ринок газу. І причина тут не у санкціях. Просто катарський газ (як і єгипетський), доставлений трубопровідною системою, буде дешевший за російський. Там банально собівартість видобутку нижча.
• Нелінійне, чи політичний, чинник – регіон. Туреччина вже стає регіональною супердержавою. І посилення її в енергетичній сфері матиме для Росії неприємні наслідки на Кавказі та в Центральній Азії. Окреме застереження для мрійників, які вважають, що Туреччина не піде "священною війною проти Росії". Ердоган уже двічі (вперше з Карабахом) показав, що таке політика: мовчиш про плани, навіть працюєш із Росією, а потім у потрібний момент дієш швидко.
• Нелінійний, геополітичний, чинник. Тут уже йдеться про ослаблення позицій Росії в арабському світі. Вона не зникне як партнер (проєкти в Єгипті, Алжирі, Лівії, Ірані, Іраку, Афганістані, Пакистані тривають), але дещо втратить у вазі.

А Туреччина вже навіть не заявила, а просто підтвердила факт появи нової регіональної супердержави. І на це доведеться зважати.