Ще з дитинства зимові свята для кожного з нас були періодом особливої віри в дива. Ми мріяли, загадували бажання та будували плани на новий рік. Та останніми роками бажання у нас на всіх одне.

Зараз усе інакше. Мільйони українців не можуть провести ці дні вдома. У когось забрали дім, хтось – на службі й бачить своїх рідних лише під час відпусток.

Відколи почалася повномасштабна війна, група активної молоді у Львові об’єдналася з важливою метою – привезти дух свята нашим воїнам та цивільним на прифронтові території, які щодня зазнають ударів з боку Росії.

Перший волонтерський вертеп з’явився у час великої війни та під час різдвяних свят колядує спершу у Львові, де збирає кошти на потреби наших бійців, а одразу ж після Нового року вирушає на Схід. Цього року колядники зі Львова вирушили на прифронтові території вчетверте і відвідали Запорізьку, Дніпропетровську, Донецьку, Харківську та Сумську області.

І вже вчетверте 24 Канал є частиною цього дійства. Не як журналіст, а як колядник я провів 5 днів разом з Першим волонтерським вертепом у цій мандрівці. Як це було – читайте у матеріалі.

Цікаво Різдвяне диво: у розіграші Фонду 24 переміг військовий, який воює на гарячому напрямку

Не усім у наш час щастить проводити свята у колі рідних у власному домі. Ті, хто таку можливість має, не повинні забувати про те, завдяки кому.

То ж на другий день після Різдва активна молодь Львова, об’єднана у Перший волонтерський вертеп, пішла колядувати у центрі міста. Мета проста – зібрати кошти на "подарунки" нашим воїнам. Це вже незмінна традиція для львівських колядників. Цьогоріч вдалося наколядувати 175 000 гривень.

За ці кошти вдалося придбати:

  • 8 обігрівачів Webasto;

  • 3 Starlink;

  • 2 бензопили;

  • 2 шуруповерти;

  • набір для запуску авто (пускач, компресор, пилотяг);

  • детектор дронів;

  • 2 дрони.

А ще заклади професійно-технічної освіти Львова приготували чимало смаколиків для наших бійців.


Львівські колядники не рушають в дорогу з порожніми руками / Фото Першого волонтерського вертепу

І не менш особливою у ході підготовки до поїздки була "Різдвяна пошта", яка працювала з початку грудня. Львів’яни та гості міста мали нагоду підписати листівки нашим воїнам за донат на лікування поранених захисників у центрі UNBROKEN. Різдвяними поштарями теж згодом стали колядники з Першого волонтерського вертепу.

Останнє, і не менш важливе – безпека. З кожним роком планування маршрутів стає все складнішим квестом, бо через обстріли деякі дороги небезпечні, а села і міста, в яких ми бували раніше – недоступні. Тому детектор дронів – базова необхідність.

Підготувавши все потрібне, ввечері 2 січня колядники зібралися у дорогу. Перший пункт призначення – за понад 1000 кілометрів.

Провести всю ніч у дорозі – завдання не з найлегших, але уже вранці ми наблизилися до першого пункту призначення. Починали львівські колядники свій шлях з церкви Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ, що у Запоріжжі.

Це одне з небагатьох місць у прифронтовому місті, де діти можуть відвідувати очні заняття, спортивні секції та недільну школу. То ж львівські колядники мали за честь поділитися радістю Різдва з дітьми, які того дня були на уроках, працівниками секцій, парафіянами храму і його настоятелем.

Запоріжжя
Коляда в Запоріжжі / Фото Першого волонтерського вертепу

Для багатьох колядників це була перша подорож до Запоріжжя. І що буває вкрай рідко – по всьому регіону в той час дали відбій повітряної тривоги. А шлях колядників далі пролягав на прифронтові громади Дніпропетровщини.

Торік схід та південь Дніпропетровщини вже були тиловим хабом для наших воїнів, але бойові дії перейшли межу регіону. Селище Покровське, де ми колядували торік, зараз зазнає постійних атак і заїзд туди небезпечний. Але ми зустрілися з нашими воїнами, зокрема захисниками з 42-ї бригади. Передали захисникам смаколики, потрібні речі та, звісно, листівки з "Різдвяної пошти".

У Дніпрі нас гостинно прийняли в гуртожитку закладу професійно-технічної освіти. І, на жаль, 7 січня цей гуртожиток постраждав унаслідок дронової атаки російських військ.

Вдосвіта наступного дня колядники вирушили на Донеччину. Щороку це був один з найважливіших пунктів призначення Першого волонтерського вертепу. Покровськ, Костянтинівка, Краматорськ, Новодонецьке, Степанівка, Дружківка, Слов’янськ і навіть Ямпіль – міста і села, в яких доводилося колядувати подекуди навіть не раз. Однак, на жаль, з кожним роком все більше населених пунктів стають недоступними. Минулого року ситуація на Донеччині погіршилася в рази. Просування росіян та нові технології зробили небезпечним навіть заїзд у той же Краматорськ – найбільше місто вільного українського Донбасу. Тому до останнього дня львівські колядники не знали, чи вдасться заїхати на Донеччину, чи дозволить це безпекова ситуація. І все ж вдалося.

За Павлоградом – небо в клітинку, адже шляхи закривають антидронові сітки. З одного боку, готовність тішить, з іншого – реальність засмучує.

В одному з сіл Донеччини ми зустрілися з бійцями 24-ї та 703-ї бригад, передали необхідні речі, гостинці, листівки та заколядували разом просто неба. Звідти вирушили на Харківщину.

Але найособливішими залишаються зустрічі, на які найбільше чекаєш. Наприклад, серед бійців 24-ї ОМБр – наш колега В'ячеслав Журба, який воює з 2022 року і зустрічі з яким ми дуже чекали. А ще мені вдалося вперше за понад пів року побачити брата на Харківщині.

Десь на Донеччині з бійцями 24-ї ОМБр / Фото Першого волонтерського вертепу

Також ми завітали в гості до 125-ї бригади, яка минулого року зазнала суттєвих змін. То ж у нас була нагода не тільки заколядувати, але й поспілкуватися з командуванням, розпитати про те, що змінилося у підрозділах зараз і як ці зміни втілювалися. І, звісно, скуштувати найсмачнішого у світі борщу.


У гостях у 125-ї бригади / Фото Першого волонтерського вертепу

Опісля всіх зупинок в області під вечір шлях колядників проліг на Харків. Там нас чекали наші добрі друзі – отець Олег Усов та його дружина Ольга. Раніше вони жили та служили у селі Глушківка Куп’янського району, де ми й познайомилися під час першої поїздки вертепу на Схід. На жаль, зараз село на лінії фронту, тому священник з родиною та його парафіяни переїхали до Харкова.

Кажуть, що харків’яни надзвичайно люблять своє місто, але цю любов розділяє кожен, хто бодай раз там побуває. Прифронтове місто, яке щодня страждає від російських обстрілів, не виживає, а живе! Хоча це і дається нелегко.

Йорданський святвечір і Водохреще львівський вертеп провів у Харкові, ділячись радістю свят з мешканцями незламного міста-героя. 5 січня ми завітали до Храму Іоанна Богослова ПЦУ на запрошення архієпископа Митрофана. Поки ми колядували разом з людьми у храмі, вили сирени. Коли ж ми вирушили до бійців, в той момент росіяни запустили на місто 5 балістичних ракет. Такі вони, реалії нашого часу, – серії вибухів під "Нова радість стала".

Харків
Одна з традицій – завітати в гості до архієпископа Митрофана / Фото Першого волонтерського вертепу

Однак жоден російський терор не забере найголовнішого. Йорданський святвечір, який хтось називає другим, хтось третім, є ще одним днем, який зазвичай проводять у колі найрідніших удома. Перший волонтерський вертеп цю вечерю проводить або на Донеччині, або вже вдруге у Харкові, але це все ще коло найрідніших людей. За одним столом – люди, які вже вкотре починають рік із того, що беруть на роботах відпустки та разом їдуть на прифронтові території, і люди, завдяки яким ми щороку чекаємо цього часу. А ще, наприклад, Богдан, засновник нашого вертепу, вдруге проводить цей святвечір із дядьком, який служить на Харківщині.


Святвечір у Харкові / Фото Першого волонтерського вертепу

Уранці наступного дня, перш ніж вирушити в дорогу, ми завітали до двох харківських храмів. Багатьох, навіть тих, хто бачив вертеп чи не вперше, розчулювало це дійство. Подекуди – до сліз.


У храмі в Харкові, де нині служить отець Олег Усов / Фото Першого волонтерського вертепу

Після коляди у храмах вертеп вирушив до наступного місця призначення – уже на Сумщині.

З минулої зими ситуація на Сумщині змінилася. Якщо торік бої були на Курщині, то тепер – уже в нашому прикордонні.

І саме на Сумщині ми зустрілися з бійцями львівських бригад. Насамперед – десантниками з 80-ї бригади. І, знаєте, в коляді просто неба під снігом з дощем було щось особливе і щемке.

Сумщина
У гостях у легендарних львівських десантників / Фото Першого волонтерського вертепу

Від 80-ї ми рушили в гості до бійців 103-ї бригади ТРО, хоч дорога була вкрай важкою: падав дощ і зразу ж замерзав, було слизько і небезпечно. Але все ж без пригод ми дісталися до наших воїнів. І яке ж щастя бачити тих, з ким ми бачилися минулого року чи раніше – вони живі й неушкоджені.

Сумщина
В гостях у 103-ї бригади / Фото Першого волонтерського вертепу

Один з бійців 103-ї бригади, дякуючи колядникам, згадав, як у часи його юності, яка припала на радянський період, колядування було під забороною. Вертепувала молодь потайки, бо був ворог, який не дозволяв цього робити, але все ж у цій боротьбі коляда перемогла. Так і тепер, за словами бійця, росіяни намагаються знищити нас і наші традиції, але як тоді, так і нині переможе світло.

Натхненні такою зустріччю, колядники вирушили далі – на Чернігівщину, де їх радо прихистили в одному з гуртожитків у Прилуках.

На календарі 7 січня – за новим календарем це останній день зимових свят, які на Заході тривають від Романа до Івана. Це був і останній день волонтерського вертепу. І не абиде, а в Києві.

Після чотирьох днів у прифронтових регіонах – приїхати до столиці було особливою радістю, а ще більше її посилювало те, що завітали у гості ми у видавництво, яке подарувало нам дитинство, – в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА до його директора Івана Малковича.

У вертепу вже є традиція: спеціально до коляди батько одного з учасників колективу виготовляє зірку, яку ми залишаємо як подарунок, коли повертаємося додому. Першу таку зірку ми подарували у 2024 році отцю Олегу Усову. У 2025 році – главі УГКЦ Блаженнішому Святославу. Цього року ми вирішили віддячити за дитинство людині, завдяки котрій з’явилися наші улюблені книги. Так, Іванові Малковичу. На що Іван Антонович сказав, що це велика честь, і у відповідь дозволив кожному з нас обрати собі по книзі.


В гостях у А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА / Фото Першого волонтерського вертепу

Опісля ми завітали в гості до Міністерства освіти, де, як виявилося, в режимі онлайн за колядою спостерігали освітяни Фінляндії. Сталася випадкова популяризація української культури в Скандинавії.


У Міністерстві освіти і науки України / Фото Першого волонтерського вертепу

А завершилася мандрівка у резиденції Блаженнішого Святослава, який щороку радо приймає нас дорогою зі Сходу – втомлених, але щасливих. Поки ми колядували у глави УГКЦ, зникло світло через відключення. І ми досі не знаємо, що було символічнішим: те, що воно зникло, чи те, що воно повернулося. На цьому колектив нашого вертепу міг видихнути: наступний пункт призначення – вдома.


У глави УГКЦ Блаженнішого Святослава / Фото Першого волонтерського вертепу

До речі, колектив був різним. Хтось їздив уперше, хтось вдруге, хтось – не пропустив жодної мандрівки. Для Мирослава Мелимука, який у вертепі перевтілювався у чорта, це був перший подібний досвід.

Для мене, як для людини, яка вертепувала тільки один раз і в глибокому дитинстві, отримати запрошення до участі у цьому вертепі було як для сільської футбольної команди потрапити в премʼєр-лігу. Тур Україною був особливим. Таким його робила напруга прифронтових краєвидів, гіркота сліз на очах військових, постійна динаміка та трохи невизначеність, оскільки ми навіть до кінця не знали, чи точно потрапимо в Донецьку область, але таки там побували,
– каже Мирослав.

Крім незвичного перевтілення у роль чорта, особливою поїздку для Мирослава робила і така собі різдвяна пошта.

Мало хто з вертепу знає, але також особливим для мене було те, що у поїздці я писав олдскульні паперові листи та відправляв Укрпоштою їх людині, яка мені небайдужа. То була справжня пригода – знайти поштові відділення у містах, де погано працює навігація. Загалом поїздка для мене була про чудових людей, найкращу і найкрасивішу країну на світі та про добро,
– каже Мирослав.

Водночас Петро Дацків – серед тих, хто, так би мовити, був біля початків Першого волонтерського вертепу, і це для нього був четвертий досвід такої поїздки. Між іншим, саме його батько робить ті самі зірки, з якими ми рушаємо щороку.

За словами Петра, ця мандрівка була чи не найбільш особливою.

Четверта поїздка, як на мене, була найзнаковішою. Можливо, через кількість регіонів, які вдалося обʼїздити, можливо, через тривалість, адже це була найдовша коляда. Колядувати разом з тими, хто щоденно робить свята для більшості країни можливими, особливо щемко та символічно. Найбільше запамʼятався наш вертеп на Сумщині, коли ми на подвірʼї втрамбували сніг і під дощем колядували перед десятком воїнів, а вони колядували з нами,
– відзначає Петро.

Засновник і керівник волонтерського вертепу Богдан Іванусь каже, що коляда, яку ми несемо щороку зі Львова на Схід, – це свідчення Різдва, свідчення надії та жертовності.

У кожній поїздці з колядою ми намагаємося свідчити. Бути свідками народження Ісуса Христа – народження Надії. І знаєте, щоразу особисто в мені Він народжується по-новому. Через людей, з якими маю радість розділити ту коляду. Через наших Захисників і Захисниць, для яких той куплет "даруй літа щасливії нашій неньці Україні" – не просто коляда, а символ їхньої жертовності, такої ж як у Христа. Адже Він прийшов на світ, знаючи, що віддасть найцінніше, так само як і вони оберігають нас ціною власного життя, – зауважує Богдан.

Попри всі ризики та всі загрози, все ж вдалося проїхати весь шлях без пригод, як це бувало в минулі роки.

Ми відвідали десятки локацій, проїхали тисячі кілометрів, намагалися набутися – і нам це вдалося, особливо на Донеччині. Через безпекову ситуацію та наш транспорт їхати було ризиковано, але я розумів, що, як і три попередні роки, Господь посилає нам у дорогу свого Ангела-провідника. Дякую всім, хто вже чотири роки поспіль несе ту різдвяну Зірку туди, де її Світло найяскравіше. Усім, хто продовжує донатити й підтримувати військо. Тим, хто обороняє і є найбільшим Світлом. І тим, хто вже світить нам з небес,
– наголошує Богдан.

Дорогою додому ми вже встигли уявити, якою буде мандрівка наступного року, коли Першому волонтерському вертепу виповниться 5 років.

Чи точно буде наступна мандрівка? Звісно. Аж надто якщо таки війна закінчиться, бо за чотири роки на Сході у нас з’явилося стільки друзів, що не поїхати туди не можна. Та й ми колись дали обіцянку допомогти відбудувати храм у Глушківці, щойно це буде можливо.

Те, що ви прочитали, – це не історія про колядників. Це не про вертеп і навіть не про волонтерів.

Це – один з тих багатьох променів світла, яке найяскравіше видно у найтемніші часи.

Різдво, як йдеться у Біблії, було подією вкрай радісною, але мало і чимало смутку. Святу родину переслідували, а немовлят у Віфлеємі убивали. Так і в наш час – Різдво є святом надії та віри в дива, але нас переслідують на окупованих територіях, нас убивають на фронті й у тилу, нас намагаються знищити.

Коли нас намагаються позбавити світла і тепла у наших домівках, особливо помітне світло і тепло, що в наших серцях, коли ми ним ділимося з іншими. Вертеп, про який ми розповідали, – саме про це.

Але не тільки вертеп. Наше світло і тепло проявляються, коли сусіди в будинку, де нема світла кілька діб, варять чай і глінтвейн у дворі й частують інших. Коли ветеран пише, що не має як зарядити протез ноги через відключення – і одразу з’являється купа охочих, які готові приїхати. Коли дружина їде до чоловіка військового у небезпечне місто, лиш би побути разом. Коли діти на Різдво колядують і зароблені гроші передають на військо. Коли приходить цей довгий та очікуваний "+". Коли радієш за незнайомих тобі людей, які пишуть, що сьогодні їхня близька людина повернулася з полону. Коли провідниця садить на потяг військового, котрого відпустили на два дні до рідних, а він не знайшов квиток. Коли люди з Запоріжжя питають львів’ян, чи ті цілі після "Орешника", а львів’яни не сплять, бо хвилюються за друзів в Одесі, а одесити пишуть киянам оте таке просте й важливе: "Як ти?"

Є так багато променів світла, яке іде від нас самих. У час, коли ми втомлені чи навіть виснажені, коли нам все важче. Але у нас є тільки ми самі. Тому ми можемо бути опорою один одному в ці важкі й подекуди абсурдні часи.

Важливо. Якими б божевільними не були часи, в які ми живемо, кожен наш день можливий виключно завдяки нашим воїнам. І їх ми маємо підтримувати найбільше. Найпростіше зробити це просто зараз – задонатити на збір.
Зараз сайт 24 Каналу збирає на бус VW T5 для 160 окремої механізованої бригади. Переходьте за посиланням і долучайтеся.