1 
24 Канал має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено. Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.
Для демократичних країн світу найважливішим уроком української стійкості, блискучих інновацій та здатності імпровізувати має стати усвідомлення: не варто було так дивуватися. Недовіра до України, особливо на початку повномасштабного вторгнення, а також переоцінка військової могутності Росії були тісно пов'язані з тим, що самі демократії дедалі більше втрачали віру у власну політичну систему. Це відчуження є не лише помилковим, а й небезпечним. Мужність і рішучість, які демонструють звичайні українці перед обличчям майже нездоланних викликів, мають повернути нам упевненість у власних цінностях і способі життя.
Нещодавно українці вкотре підтвердили відданість цим принципам – після чотирьох з половиною років війни. Коли після звільнення міністра оборони Михайла Федорова країною прокотилися масові, рішучі, але конструктивні протести, президент Володимир Зеленський не менш конструктивно відреагував на суспільне невдоволення. Він замінив головнокомандувача Збройних сил, який виступав проти Федорова та його курсу на високотехнологічну війну.
Це ще раз підкреслило надзвичайно важливий факт: Україна прагне вести цю війну, залишаючись демократією.
Джерела української стійкості
Є кілька причин, чому Україні вдалося стримати значно сильнішого за ресурсами агресора.
Передусім Україна зовсім не є розколотою країною, якою її намагається представити Володимир Путін. Незабаром після початку повномасштабної війни архієпископ Борис Ґудзяк – глава Української греко-католицької церкви у США та президент Українського католицького університету у Львові – сказав мені, що сила Зеленського полягає в тому, що він іде за своїм народом, а не нав'язує йому власну волю. Це особливо яскраво проявилося у його реакції на загальнонаціональні протести на підтримку Федорова.
Значення єдності під час війни добре знайоме й Заходу. Те, що сьогодні демонструє Україна, нагадує той самий демократичний британський дух єдності, який світ із гордістю згадує, говорячи про евакуацію з Дюнкерка 86 років тому.
Одним із найкращих прикладів демократичної самоорганізації стала українська система децентралізованих закупівель для армії. Бригади самостійно купують необхідне озброєння безпосередньо у виробників. А іноді й самі виготовляють його. Це створює надзвичайно тісну взаємодію між військовими та інженерами, завдяки чому цикл розробки нових рішень інколи скорочується лише до двох тижнів.
Міністерство оборони заохочує найефективніші підрозділи, виділяючи їм додаткові кошти на закупівлю озброєння. Водночас цивільні громадяни можуть напряму підтримувати ті військові частини, яким довіряють найбільше.
Наприкінці березня генеральний директор німецького оборонного концерну Rheinmetall Армін Паппергер, коментуючи український оборонний сектор, заявив: "Це українські домогосподарки. У них на кухнях стоять 3D-принтери, на яких вони друкують комплектувальні для дронів. Це ж не інновації".
Українці могли б сприйняти ці слова як образу, але натомість перетворили їх на комплімент. Уже менш ніж за добу хештег #MadeByHousewives став вірусним в українських соцмережах.
Водночас Україна довела, що її різноманіття є джерелом сили – і це ще один урок, який варто засвоїти багатьом західним демократіям. У політичній атмосфері, де інклюзивність дедалі частіше висміюють як порожнє позерство або навіть як загрозу, а міністр оборони США Піт Гегсет уособлює карикатурну демонстрацію агресивної білої християнської маскулінності в Пентагоні, реальний досвід України виглядає потужною противагою таким настроям. Українська війна не є ні "мачистською", ані побудованою на етнічному націоналізмі.
До слова, жінки відіграють у ній ключову роль. Варто згадати Ірину Терех – генеральну директорку компанії Fire Point і, можливо, саме ту "домогосподарку", яка й надихнула Паппергера на його необережний коментар. Саме її підприємство виробляє ракети "Фламінго", які минулого місяця були використані для удару по заводу "Титан-Барикади" у Волгограді – виробнику пускових установок для балістичних ракет.
Терех трохи за тридцять. Вона мама двох дітей і за освітою архітекторка. Виробляти ракети вирішила після того, як разом із дітьми та подругою пережила російську окупацію Бучі й масові вбивства мирних жителів на початку повномасштабної війни.
Їй вдалося врятуватися, і тоді вона дала собі обіцянку: більше ніколи не жити в страху бути зґвалтованою окупантами.
Українські жінки не лише створюють зброю – вони воюють. Зокрема й на бойових посадах. Близько 20% курсантів військових навчальних закладів – жінки, а майже 80% українців підтримують їхню службу в армії.
Військовослужбовиці розповідають мені, що вважають участь у бойових діях цілком природною для жінок. Особливо це стосується матерів.
Політична, а не етнічна нація
Сучасна Україна свідомо будує себе як політичну націю. Вона веде цю війну як суспільство, об'єднане спільними цінностями, а не за принципом "крові й землі", який так приваблює правих популістів. Яскравий приклад – кримські татари. Вони є важливою та шанованою частиною українського спротиву, виконуючи особливо небезпечні розвідувальні й диверсійні операції в окупованому Криму.
Символічно, що лідером країни, яка веде цю боротьбу, є Володимир Зеленський – президент єврейського походження.
Ще один важливий урок України для Заходу полягає в тому, що патріотизм може бути потужною опорою ліберальної демократії. Багато лібералів і прогресистів ставляться до патріотизму з підозрою, особливо коли його активно використовують ультраправі сили. Але сьогодні саме патріотизм допомагає згуртовувати не лише Україну. Він стає цементуючим чинником і для таких демократій, як Данія, Канада чи Іспанія, які дедалі більше відчувають загрозу з боку США за президентства Дональда Трампа.
Для виживання невеликим демократіям потрібні союзники. І якщо адміністрація Трампа дедалі більше дистанціюється від України, то демократична Європа, навпаки, активізує підтримку.
У американських бізнесових колах стало модним списувати Європу з рахунків, називаючи її безпорадною, економічно застійною і просто "гарним музеєм". Саме такий образ активно просувають адміністрація Трампа та республіканці з руху MAGA. Але коли йдеться про Україну, Європа демонструє зовсім іншу реальність. Вона виявилася здатною відповісти на історичний виклик.
З усуненням Віктора Орбана від влади в Угорщині Європа змогла захистити власну демократію, а тепер виступає єдиним фронтом у підтримці України. Членство в Європейському Союзі відіграло вирішальну роль у виборах Угорщини.
Прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, який раніше загравав із про-MAGA та антиукраїнською риторикою, тепер публічно підтримав вступ України до ЄС.
Це дозволило розблокувати кредит Євросоюзу на 90 мільярдів євро – надзвичайно важливу фінансову допомогу, яка забезпечить Україні платоспроможність і можливість продовжувати боротьбу протягом 2026 – 2027 років.
Ставлення Європи до України, як і до Росії, сьогодні кардинально відрізняється від того, яким воно було на початку повномасштабного російського вторгнення. Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск, виступаючи наприкінці квітня на неформальному засіданні Європейської ради, висловив позицію, яка дедалі більше стає загальноєвропейським консенсусом: "Я хочу розбудити тих, хто досі живе в ілюзіях. Росія готується до нових актів агресії".
У результаті для Європи Україна більше не є країною, якій потрібно співчувати чи допомагати з милосердя. Європейці почали сприймати Росію як екзистенційну загрозу, а Україну – як єдину державу у світі, яка знає, як стримувати російську агресію. Саме тому Україну тепер вважають щитом і арсеналом Європи.
Америка пішла своїм шляхом
На цьому тлі контраст зі США за президентства Дональда Трампа виглядає разючим. США не лише практично припинили підтримку України, а й дедалі відвертіше демонструють симпатію до Росії – і навіть пишаються цим.
У квітні віцепрезидент Джей Ді Венс заявив: "Одне з рішень цієї адміністрації, яким я пишаюся найбільше, полягає в тому, що ми сказали Європі: "Якщо хочете купувати зброю – купуйте, але США більше не купують озброєння, щоб передавати його Україні. Ми більше цим не займаємося".
Того ж місяця Гегсет під час слухань у Комітеті Сенату США з питань збройних сил побачив діаграму, яку продемонстрував сенатор від штату Мен Ангус Кінг. На ній було показано, що останнім часом військова допомога Україні надходить виключно від європейських держав.
"Я вважаю, що це чудова діаграма", – із самовдоволеною посмішкою відповів Гегсет.
Тим часом лише за перші чотири дні війни з Іраном США випустили більше ракет Patriot, ніж передали Україні за попередні чотири роки. Абсурдність американської позиції стає ще очевиднішою, якщо згадати про військову та розвідувальну допомогу Росії Ірану. Компоненти, які могли походити із заводу в Чебоксарах, по якому минулого місяця вдарили українські "Фламінго", були знайдені всередині іранського дрона Shahed.
Це все важливо зазначити, тому що ми можемо опинитися на порозі ревізії історії. Трамп раптово почав хвалити Україну і навіть запропонував на недавньому саміті НАТО надати ліцензію на виробництво систем Patriot в Україні. Дехто з його прихильників, які звикли змінювати навіть свої базові переконання відповідно до чергових примх свого кумира, вже починає стверджувати, що холодне ставлення США до України насправді було хитрим дипломатичним прийомом. На їхню думку, Трамп нібито допоміг Україні та ЄС, змусивши їх самостійно шукати вихід із ситуації.
Насправді ж урок війни в Україні зовсім інший. Ми бачимо, що на США – або принаймні на нинішню американську адміністрацію – більше не можна покладатися у захисті демократії та її традиційних союзників навіть у війні, яку демократичний світ здатен виграти. І цей урок матиме наслідки далеко за межами України.
Коли експерти помиляються
Війна в Україні змушує зробити ще два важливі висновки. Перший висновок полягає в тому, що багато західних експертів помилилися від самого початку (і деякі продовжують помилятися досі). Вони прогнозували, що Україна швидко впаде, фактично повіривши Путіну, який обіцяв завершити "спеціальну військову операцію" за три дні. Коли цього не сталося, ті самі експерти продовжували стверджувати, що поразка України – лише питання часу.
Ця експертна помилка мала цілком реальні наслідки. Через переконання, що Україна все одно швидко програє, союзники по НАТО не поспішали постачати їй зброю ще до початку повномасштабної війни, побоюючись, що вона опиниться в руках Росії.
Минулого року припущення про неминучу перемогу Росії призвели до того, що Україна була змушена витрачати дорогоцінний час і сили на відбиття закликів поступитися навіть тими територіями, які Росія так і не окупувала, нібито заради досягнення миру.
Як зазначив професор Торонтського університету Сева Гуніцький, ми повинні зрозуміти, чому експерти настільки помилилися в оцінці України. Це важливо хоча б для того, щоб не повторити таких самих аналітичних помилок в інших частинах світу. Неважко уявити, що ті самі хибні підходи, які ввели нас в оману щодо російської війни проти України, можуть призвести до аналогічних прорахунків у питанні Китаю та Тайваню.
Другий висновок, який випливає з боротьби України за виживання, полягає в тому, що ми живемо в епоху технологічних див і політичних провалів. Дрони та далекобійні ракети означають, що фізично вразливими стали всі. Від блискучих хмарочосів Дубая до цибулинних бань на Красній площі – тепер усі перебувають у зоні досяжності удару. І водночас руйнування міжнародного порядку, заснованого на правилах, до якого доклалася адміністрація Трампа, включно з погрозами самому існуванню НАТО, означає, що більше ніхто не має надійної страховки від цієї матеріальної загрози.
Іншими словами, ми повинні вчитися в України, тому що у світі, який прагнуть створити Путін і Трамп, тепер ми всі – українці.