Російська гібридна війна

Згадують "Псков" і "Пензу" в Маріїнському, провокаторів з чужим акцентом (і з російськими паспортами, кого вдавалося відловити) на самому Майдані, і автобуси спортивних, коротко стрижених "паломників" перед Лаврою в кінці січня тощо.

Читайте також Україна в 2014 році зробила вірний вибір, події в Білорусі та Казахстані це підтвердили

Це все те, про що багато разів писалося, але тільки тепер, коли на прикладі чужої країни стало видно, "як це працює" (ну так, лос-анджелеську лекцію Безменова 1983 року, де він це все діаграмами на дошці малював, у навчальні програми ніхто не вводив), українці справді масово охнули – яким же чудом тоді Бозя нас на руках над прірвою проніс!

Яке ж це щастя, що нас тоді було так багато, що їхня "технологія" об нас обламалась: забравши, правда, десятки життів, але порятувавши сотні тисяч…

Бо – так, це правда: казахів на протестах, з суто "гібридно-воєнного" погляду, було мало - замало, щоб унеможливити "підміну Майдану Антимайданом" і наступну "зачистку" "запрошеними на підмогу" 70-ма бортами чужоземних військ (це дієво проти 10 – 20 тисяч, але нічого не порадить проти 1 – 2 мільйонів).

Дали дельту

Ще раз, і ще раз, не забуваймо: ми перемогли тоді – масою, числом. В кінцевому підсумку – Орестом Субтельним, який встиг цілому поколінню школярів 1990-х вкласти в голови: УНР програла, бо "Київ сидів удома", висновок: коли є загроза країні – не сиди вдома.

Це був той безцінний історичний момент, коли країну, дослівно, врятував особисто кожен із тих, хто став на захист Майдану, хай не конче свідомо: кінцева сума докладених зусиль врятувала.

Ось це й є те "чудо на Дніпрі", яке майбутні покоління розглядатимуть крізь лупу, намагаючись вирахувати загадкове "число Дельта", котре – і тільки воно! – дозволяє час від часу побачити в історії "народ" – як колективного індивіда.

Важливо Як Україна уникла сценарію, який розгорнувся в Казахстані

Ще раз – в 2014-му ми "дали Дельту". І тільки ми одні її поки що дали – не тільки порівняно з білорусами чи казахами (що вже всім очевидно), а на всьому просторі "Европы от Лиссабона до Владивостока" (с). Увімкненим інстинктом колективної небезпеки, так. Бережімо цей інстинкт: нічого ціннішого в нас наразі немає. Нічого безціннішого й потрібнішого людству на цьому етапі історії.

День Подяки

Я часто згадую того хлопчика з відірваною рукою й вибитим оком, якого однокурсники привели в лікарню 19 лютого 2014 року в розпал терору, коли там оперували нашого товариша, підстреленого вночі "кулею на кабана". І от що подумалось.

До теми Токаєв зрадив казахів так само, як колись зрадив українців Янукович

У багатьох із нас є такий "знайомий знайомих", кого тоді на Майдані – побили, покалічили, поранили, хтось оклигав, комусь лишилася пам'ятка на всеньке життя, війна на Донбасі якось те все заслонила, – і згадуєм ми про них усіх нараз тільки на річницю розстрілів. А варт було б запровадити – якийсь окремий День Подяки: не на те, щоб поминати, а щоб сказати "Дякую!" кожному з тих, перед чиєю впертістю тоді мусили звалити з Києва (а потім – і з Харкова, і з Запоріжжя, і з Одеси...) частини військ "специальных операций ВВС РФ". Це не була виграна війна, авжеж. Але це точно була виграна битва – поки що одна така в цій ох же якій падлючій новій світовій війні…

Так, нам випав у ній передній край. І виборче "Чорне дзеркало", розігране в реалі, і "шоу-уряди", виграні "по телевізору", – все це теж уперше в "цифрову добу" падає саме на наші плечі: ми – фронтир... І нема на те ради: така доля, така місія. А з долею не жартують, тут, як казали наші предки – або пан, або пропав.

Тож хай наші вороги пропадають. Вище носа, українці. І не розслабляймося.

Переговори у Женеві: США схилятимуть Росію до миру – дивіться відео