Російських морпіхів ми не щадили: інтерв'ю бійця "Сибірського батальйону" ГУР Микити "Зергута"

24 Канал поговорив з Микитою, бійцем батальйону "Сибір" у складі ГУР, який народився в республіці Марій Ел, переїхав до України, а згодом став на її бік у війні проти РФ.

Серед побратимів Микита відомий за позивним "Зергут". В інтерв'ю боєць Сил оборони України розповів про шлях від російського футбольного фаната, який не любив українців, й прихильника пропагандистських наративів до добровольця, який воює проти російської окупаційної армії.

Микита вважає, що мир неможливий без глибоких змін усередині самої Росії. Про це та багато іншого – читайте в текстовій версії інтерв'ю бійця батальйону "Сибір"на 24 Каналі.

Я не росіянин, я – марієць

Розкажіть про себе. Хто ви, з якого регіону Росії, чим займалися, коли там жили?

Мене звати Микита. Я боєць батальйону "Сибір" у складі "спецпідрозділу Тимура" ГУР України. Раніше проживав у Російській Федерації, вже понад десять років як переїхав до України. Сам родом із Республіки Марій Ел.

Я там, грубо кажучи, застав становлення свого життя, встиг трохи попрацювати. Там у мене з'явилася сім'я, народилася дитина, а вже з часом я переїхав сюди.

Ви кажете, що переїхали десять років тому. Тобто це було у 2016 році – вже після анексії Криму, після вторгнення на Донбас, чи ще до Майдану?

До Майдану. Тобто, це більше ніж десять років тому. А всі ці події – революція, вторгнення на Донбас, анексія Криму – це все вже тут, проживаючи в Україні, я бачив на власні очі.

Які емоції у вас були тоді, коли ви, бувши росіянином, бачили те, що відбувалося у 2013 – 2014 роках?

Було змішано і дивно. Я тоді був далекий від політики, як і більшість російських жителів. Але з часом у мене почало приходити усвідомлення того, що насправді відбувається, і що тут тебе за російську мову ніхто не утискає і тим більше не б'є.

Я спокійно ходжу в Києві в центрі, навіть без форми, якщо говорю російською, і ніхто мені слова не каже. Тому з часом я зрозумів, що все не так, як у російській пропаганді.

Я сам багато років був під впливом російської пропаганди. Був не фанатиком, звісно, але таким їхнім патріотом країни.

А в чому це проявлялося?

Нікита: У багатьох речах. Я вболівав за московський "Спартак" (футбольний клуб – флагман російського футболу – 24 Канал), їздив на виїзди, був не в якихось бандах футбольних, але дотримувався їхніх поглядів, ідеологій.

Тобто ви з навколофутбольного середовища?

Не зовсім. Я, так би мовити, більше був "Кузьмичем", не околофутбольщиком (російський термін "околофутбол" визначає приналежність до фанатських угруповань та субкультур – 24 Канал). Звичайний футбольний уболівальник. Але я часто їздив за клубом, на закордонні виїзди, брав участь у бійках.

Це дуже цікавий момент із вашої біографії. Ви знаєте, що дуже багато добровольчих формувань в Україні теж народилися з ультрас, футбольних хуліганів або тих, хто був в навколофутбольному середовищі. Як ви вважаєте, чому так сталося?

Бо це люди, у яких є якесь більше розуміння того, що відбувається, ніж у пересічного громадянина. Думаю, це пов'язано саме з цим. Це якийсь бійцівський дух, специфічне світоглядне середовище. Плюс це роки становлення особистості, коли молоді люди намагаються не стільки щось комусь довести, скільки, мабуть, собі.

Я так розумію, за "Спартак" ви вже не вболіваєте?

Звісно, ні.

А тут, в Україні, за якийсь український клуб вболіваєте?

Поки що взагалі не до футболу, чесно. З часом я, звичайно, знайду собі якийсь клуб. Мені симпатична луцька "Волинь". На жаль, вона зараз переживає не найкращі, складні часи. Тому після війни вже буду про це думати.

Розкажіть детальніше про життя в Росії, конкретно в республіці, де ви жили: які там люди, які настрої, які звичаї, яка соціально-економічна та соціально-політична ситуація?

Давайте почнемо з того, що я не росіянин за національністю, я – марієць. Проживав і народився в Республіці Марій Ел.

У нас там був окремий народ, національна меншина, досить невелика – у світі менше мільйона марійців. Частина проживає в Україні, як я згодом дізнався. У давнину їх сюди депортував Іван Грозний за те, що вони не хотіли підкорятися його владі. Тоді було багато війн – три великі війни з росіянами, так звані русько-черемиські війни. Вони є в історії, підтверджені всіма історичними фактами.

Коли росіяни все ж таки поневолили мій народ, багатьох наших правителів депортували у заслання. А що стосується життя, яке я там застав, то це одна з найбідніших республік у складі Російської Федерації. Що зараз із виробництвом, я не знаю, але не думаю, що там щось істотно змінилося на краще.

Чим республіка загалом живе? Знаєте, як у нас, наприклад, Донбас – шахтарський регіон, або, скажімо, центральна Україна, Дніпропетровська область – це ракетобудування. От чим люди там займаються? Там єдине багатство – ліс, який, до речі, розграбували: половину продали в Китай, половину – на потреби Москви, Татарстану та інших багатих регіонів. Більше там нічого немає. Виробництво дверей, усе, що пов'язано з деревом, – від цього йде основна діяльність.

Ви сказали: "Я не росіянин, я – марієць". Тобто ви таким чином підкреслюєте свою національну ідентичність?

Так. І, як я тепер вважаю, нині ця республіка, можливо, є окупованою Росією. Раніше я так не вважав. Я зростав у тому середовищі, не розмовляв російською, не знав її, знав тільки марійську мову і спілкувався нею. Зараз я її майже повністю забув. Знаю тільки деякі фрази, можу порахувати до десяти. Це сталося тому, що коли я переїхав у місто, там усе було російською.

Марійську мову фактично, може, і не забороняли офіційно, але негласно все було російською: вивіски, підручники, книги – усе абсолютно. Марійська мова викладалася лише один урок на тиждень. Ось вам і ставлення до національної ідентичності марійців у "великій" Росії.

У вас же є своя мова, культура, віра, погляди. Як Росія ставилася до цього?

Не те що не заохочувала, а забороняла всіма можливими способами. Це не афішувалося як пряме заборонення марійської мови. Просто всі заходи намагалися проводити російською. Так само забороняли марійську віру.

У нас своя віра. Я нічого не маю проти жодної віри й жодного віросповідання. Без різниці, людина мусульманин, єврей, православний чи хто завгодно. Але я розрізняю православну церкву тут і те, що там у них – щось на кшталт філії ФСБ, ми ж знаємо.

Там уже насильно заборонялося, не заохочувалося відвідувати, наприклад, священні марійські гаї та виконувати наші молитви, ті самі жертвопринесення. Але жертвопринесення – не в сенсі когось реально приносити в жертву, а все пов'язане з тваринами. Нічого такого.

Мені навіть особисто цікаво, бо я насправді ніколи не чув про марійську віру. Розкажіть, що це?

Вона заснована на природі. Бог – це не людина і не людський образ, а щось більше пов'язане з природою. Ліс – священний, деякі гаї – священні, а дерево – це зв'язок між тим світом, світом божеств, і людиною.

У православних є церква, у мусульман – мечеть, а у марійців, які дотримуються своєї віри, є священні гаї – невеликі ділянки в лісі, де проводяться молитви або релігійні дії.

Велике інтерв'ю розвідника та бійця батальйону "Сибір" Микити "Зергута" – дивіться відео:

Переїзд в Україну та рішення взяти в руки зброю

Ви приїхали сюди ще до Майдану. Чому переїхали в Україну?

Так склалися обставини. Я вже тоді не хотів жити в тій країні, не планував далі пов'язувати з нею майбутнє. Хотів переїхати кудись ближче до Європи. І так вийшло, що тут у мене було багато знайомих, які мене покликали сюди. Ось таким чином я й переїхав.

А коли ви вирішили воювати за Україну і як це сталося? Це ж не одразу було?

Ні, звісно, не з перших днів. У мене це сталося понад два роки тому. Я просто сидів удома в Києві й думав, чи хочу я залишитися тут жити в майбутньому, чи просто зберу речі й поїду в будь-яку європейську країну або неєвропейську – без різниці куди.

І зробив для себе висновок, що хочу залишитися тут жити. А якщо я хочу тут жити, значить, маю якимось чином зробити свій внесок в те, що тут відбувається.

Точніше, не те що тут відбувається – скажімо прямо, брати участь у війні на боці України, тому що я знаю, через що вона почалася, хто винен і які причини. Я знаю це не з YouTube, не з інтернету, не з книжок, а бачив усе своїми очима.

В будь-якому разі ви, як я розумію, приєдналися до Збройних Сил України десь у 2023 році? А жили ви тут приблизно з 2012 року. Чим займалися в Україні до служби?

Різним бізнесом, криптовалютами. Тобто діяльністю, не пов'язаною з військовою справою. Я ніколи не служив в армії, автомат у руки взяв тільки тут. До цього взагалі не мав справи зі зброєю.

Розкажіть, будь ласка, про походження вашого позивного. Це "Зергут", правильно?

Так. Але багато хто чує його як щось німецьке. Я, чесно, не знав, що так можуть сприймати. Мій позивний пишеться разом, а німецьке слово пишеться окремо. Просто багато хто це асоціює. Насправді я просто набрав у телефоні в Т9 це слово, і воно мені так видало. Жодного прихованого сенсу там не було.

Тобто це сталося випадково?

Так, абсолютно банальна випадковість. Я знаю, що комусь позивний дають через прізвище або асоціації, але в мене це просто в Т9. Найзвичайніша ситуація.

Служба в батальйоні "Сибір"

Розкажіть загалом про батальйон, у якому ви служите. Він називається Сибір. Там справді одні сибіряки чи географія ширша?

Про географію трохи пізніше. Спочатку скажу про батальйон.

Багато з того, що хотілося б людям сказати зараз, я не зможу, бо ми беремо участь у бойових діях, і багато чого – це військова таємниця. Але на ті питання, на які можу, відповім.

У нас у батальйоні "Сибір" не тільки сибіряки. Я, наприклад, уродженець Марій Ел, а це далеко не Сибір. До Сибіру так само далеко, як від моєї колишньої батьківщини до України. Тож на моєму прикладі можна зрозуміти, що там не лише сибіряки.

Там люди з усієї Росії: і зі столиці, і з Далекого Сходу, і з Уралу, і з Зауралля, і з Поволжя, і з півдня Росії, і з Кавказу. Географія дуже широка.

Як ви взагалі потрапили в батальйон? Ви сказали, що у 2023-му році вирішили залишатися тут і, якщо залишатися, то готові захищати країну. Як саме ви це зробили: через інтернет чи через знайомих?

Коли я вирішив, що хочу брати безпосередню участь у бойових діях, воювати, то почав через знайомих і друзів дізнаватися про можливі підрозділи, куди можуть взяти людину з російським паспортом.

Тоді це також було з обережністю, бо людина з країни, яка напала, намагається влаштуватися тут.

Звичайно, були перевірки – і я їх нормально сприймав, бо все усвідомлюю добровільно. Я говорив із багатьма підрозділами, і в багатьох мені відмовляли. Потім я натрапив в інтернеті на "Сибірський батальйон", на "Російський добровольчий корпус", на ті підрозділи, які формуються з росіян, що воюють на боці України.

Я подав заявку, її розглянули, викликали на співбесіду, пройшов різні перевірки й опинився в батальйоні.

Чим ви займаєтеся в батальйоні, яка у вас спеціальність?

Я сержант. Виконую різні функції – від безпосередньої участі в бойових діях до тренування особового складу.

Батальйон "Сибір" – це розвідка, ми в структурі Головного управління розвідки.

Погляди бійців батальйону "Сибір"

Я хотів би ще поговорити про те, які погляди в бійців батальйону – політичні, світоглядні, як вони взагалі сприймають цей світ. Які у них політичні погляди, щоб зрозуміти, хто ці люди?

Я належу до тієї категорії людей, які далекі від політики. Це, може, звучить смішно, але в батальйоні, звичайно, бувають і суперечки. Це живе спілкування.

Хтось дотримується помірного націоналізму – не радикально правого, а саме помірного, за свою народність, так би мовити. Хтось більше лівих ідей дотримується – не комуністичних, а радше соціалістичних.

Тобто це різні люди, різного віку, різних професій, різного походження – від звичайного робітника до айтішника. І всі ці люди приєдналися й воюють, маючи абсолютно різні політичні погляди.

Але цих людей усе ж має щось об'єднувати. Крім того, що це росіяни, і крім того, що вони воюють за Україну, є щось спільне між усіма вами?

На мій погляд у багатьох, у більшості людей є бажання, щоб Росія змінилася, змінилася влада.

Люди, які стоять пліч-о-пліч зі зброєю проти путінської Росії, хочуть повернутися в іншу Росію. Чи вийде це, чи ні – інше питання. Але ми будемо робити все можливе.

Яка фінальна мета участі у цій війні? Є якийсь ідеальний сценарій, заради якого ви працюєте? Чим це все має закінчитися – розпадом Росії, її зміною, чи ви повернетеся?

Ідеологія в батальйоні теж є. Ми всі б мріяли, щоб самої "Російської Федерації" як поняття вже не існувало, щоб воно зникло, а республіки, які входять до її складу, жили своїм життям. Щоб, наприклад, моя республіка, звідки я родом, здобула незалежність. Не якусь, а справжню незалежність, і щоб вона вибудовувала відносини з ким хоче.

Поруч Татарстан, Башкирія, Кіровська область – з ким хочуть, з тим і торгують. Щоб ліс, який там є, не йшов у два напрямки – у московський і китайський, – а залишався і приносив користь самій республіці.

Звичайно, ідеологія в батальйоні є. Моя особиста позиція така, що я туди повертатися й жити не збираюся, бо я вже достатньо давно тут, у мене тут сім'я, моє життя повністю пов'язане з Україною. Тому я підтримую хлопців, у яких такі ідеї, в нашому підрозділі. Це їхнє право, їхній вибір.

Багато хто хоче після завершення війни повернутися в іншу Росію. Я б сказав, що таких більшість. Вони не плекають ілюзій, просто це їхня мрія, їхній вибір, їхнє право. Ми будемо їм у цьому допомагати.

А в яких кордонах має залишитися сама Росія після завершення війни?

Думаю, це буде якась Москва, Московська область і прикордонні з нею регіони, де переважно живе саме російське корінне населення. Хоча зараз у Росії вже складно знайти такі регіони.

Фронт, операції та бойовий досвід

Чи є якісь специфічні задачі, які ви виконуєте на фронті? Це штурми, розвідка, ще щось?

Усі задачі – від розвідки до штурмів. Є багато речей, які навіть є й в інтернеті. Наприклад, Сумський напрямок, коли ворог атакував Суми – ми допомагали відбивати.

Харківський, Куп'янський напрямок, Запорізький напрямок, Херсон – ми там теж брали участь. Великий спектр роботи: штурми, розвідувальні операції, диверсійні операції.

Є якийсь особистий рейтинг операцій, які найбільше відклалися в голові та серці?

Перша моя серйозна операція – Куп'янський напрямок. У нас була досить складна задача, і ворог переважав нас чисельно, я б навіть сказав, у величезній кількості, але ми впоралися і перемогли. Багато росіян не повернулися додому.

Це була перша серйозна, і взагалі перша, і справді важка операція.

Які емоції ви тоді переживали? Ви ж по суті цивільна людина, добровільно прийшли й одразу пішли на операцію, на війну.

Страх, звісно, є. Якщо я скажу, що не боюся, то це неправда. Я не якийсь ненормальний. Є страх, є хвилювання. Але спочатку це саме страх, і ти, як солдат, як хороший розвідник, маєш вміти з ним упоратися, щоб він не переріс у паніку.

А як упоратися зі страхом?

Це від кожної людини залежить. Плюс підтримка побратимів, особливо досвідчених, плюс підтримка командира. Розмова з командиром дала дуже багато. Я відверто сказав йому, що це моя перша задача і я дуже сильно непокоюсь. Ми поговорили, і він мене підтримав, дав настанови, поради. Це дуже сильно на мене вплинуло.

Можливо, були ще якісь операції, що запам'яталися?

Суми були досить цікаві. Там був важкий і впертий противник, який ще й погано прославився через жорстоке поводження з українськими солдатами, тому ми хотіли їх дуже сильно покарати.

Це були морські піхотинці, одна з частин Російської Федерації, тому ми не жаліли їх. У результаті їхній батальйон довелося відкотити на переформування.

А взагалі поняття помсти на війні допомагає чи заважає?

Особисто для мене я не відчуваю нічого. Наприклад, коли я натискаю на курок і стріляю в російського солдата, я взагалі не відчуваю емоцій. Порожнеча.

Для мене це ціль, яку я виконуватиму в будь-якому випадку.

Вони прийшли сюди, убивають. Я бачу, що вони тут роблять, тому я буду їх знищувати, поки я живий і маю силу.

Коли була анексія Криму, вторгнення на Донбас, тоді навіть в українській армії був підхід: як ми можемо стріляти в росіян, це ж фактично брати. А тут це ваші співвітчизники. Можете детальніше пояснити, чому ви нічого не відчуваєте? Це через роботу з психологом, досвід чи щось інше?

До психолога я ніколи не звертався. Не думаю, що звертатимуся. Просто я сам у собі опрацював це. Якщо я щоразу, умовно кажучи, переживатиму смерть – чи то побратима, чи то когось зі суміжного підрозділу, чи навіть ворога, – для мене це було б дуже тяжко. Тому я для себе зробив висновок: щоб досягати мети і бути ефективнішим, я маю весь час залишатися в холодному розумі.

Чому росіяни підтримують війну

А як ви вважаєте, чому російське суспільство в переважній більшості підтримує цю війну? І конкретно ті, хто воює проти вас – військові РФ і цивільні, які це схвалюють?

Люди, які підтримують і йдуть на війну після приблизно 2023 – 2024 років, – це, звісно, тільки гроші. Більше там жодної ідеології, жодного патріотизму немає. Лише гроші, фінанси і все. А решта, скоріше за все, так, були. І тут не посперечаєшся: певна патріотична налаштованість у них є, але це не патріотизм, а радше шовінізм.

Значною мірою це імперіалізм, який маскується під патріотизм. Я б узагалі слово "патріотизм" у їхньому випадку брав би в лапки.

Пропаганда там працює дуже добре. Я сам це відчув на власному прикладі: бувши ще футбольним уболівальником, я теж недолюблював українців.

У Росії чомусь завжди у всіх бідах були винні українці. Хоча я до того тут навіть не був жодного разу, українців наживо не бачив, але для них завжди було так.

Я не знаю, з чим це пов'язано. Може, це загальний наратив, коли щодня капають на мозок, і тоді це починає працювати. Можливо, стратегія держави була такою давно – їм хотілося захопити ці землі. У мене просто інших думок немає.

Як долучитися до батальйону "Сибір"

Ви розповіли, як потрапили в батальйон. Але я так розумію, люди можуть потрапити туди різними шляхами, не тільки добровільно?

Можуть також здатися в полон із того боку, коли розуміють, що насправді відбувається на фронті і яке ставлення до них у їхнього командування, бо їх не вважають за людей.

У когось є й інші причини. Так чи інакше, частина людей потрапляє до нас. У нашому складі є колишні російські військовополонені, які опинилися в полоні, а потім прийшли до нас добровільно.

У нас немає людей, яких нам просто "віддають" із табличкою: ось, беріть цих російських військовополонених на службу.

У нас тільки ті, хто цілеспрямовано хоче потрапити до батальйону. І я б навіть сказав, що не черга, а є хлопці, які чекають потрапляння до нас не один місяць. Бо є перевірки, документація, бюрократична робота.

Але це переважно історія про переосмислення? Я маю на увазі тих, хто потрапив у полон.

Так, здебільшого так. Вони бачать, що насправді відбувається. І я сам часто запитував себе: чому вони раніше цього не могли зрозуміти, не взявши до рук автомат із того боку і не отримавши, умовно кажучи, великі за російськими мірками гроші на картку? Але слава Богу, що вони хоча б потім це усвідомлюють.

Ви ж спілкуєтеся з цими бійцями – тепер це ваші побратими. Як вони пояснювали, чому пішли воювати?

У багатьох, і це левова частка, – це хлопці з тюрем. Їм там створюють просто нестерпні умови відбування покарання за різні злочини: від тортур, приниження, насильства – і в прямому, і в переносному сенсі слова. Ми всі бачили численні відео в інтернеті, як там поводяться з людьми.

Для них це ніби вихід. Контракт або щось подібне – це не зовсім вихід, скоріше спроба вибратися з цього штучно створеного пекла в інше пекло. І багато хто, потрапивши на передову, просто викидає автомати, розряджає їх і на першому бойовому завданні здається в полон. Таких дуже багато.

Чи є у вас контакти з кимось із росіян, які зараз живуть у Росії? Не з тими, хто потрапив до вашого батальйону, а саме з тими, хто живе там. Які там зараз настрої, особливо з огляду на те, що війна вже прийшла і на російську територію, і її бачать по всій країні на власні очі, а не лише в новинах?

Я припинив спілкуватися з тими людьми, які були агресивно налаштовані. Багатьох друзів, звісно, втратив. Для мене це не критично, я знайшов тут ще більше друзів – людей, які не лише словами, а й справами підтримують Україну в цій війні.

Ті, з ким спілкуюся, звісно, розповідають, що життя погіршилося, причому серйозно погіршилося. Ми навіть не говоримо про проблеми з доступом до інтернету – це другорядне, людина без цього може прожити. Найбільше погіршилося фінансове становище. Люди це бачать і бояться.

Тим більше, що ми вже показали досвід заходу на їхню територію, і вони цього побоюються. Я думаю, що, дай Боже, ми ще раз зайдемо.

А ви заходили?

Так, заходили.

Як це відчувалося? Росіянин, який переїхав воювати за Україну, заходить на територію Росії.

Досить добре морально. Це було позитивне відчуття.

Що казали цивільні? Ви ж, мабуть, спілкувалися з ними.

Багато хто говорив, що не підтримує це і що їм це не потрібно. У багатьох там родичі: хтось живе в Україні, хтось у Росії, буквально по різні боки кордону. Тобто чисто географічно так.

В основному там траплялися люди похилого віку – бабусі, дідусі. І, на щастя, вони не були так суперзомбовані, як багато російських пенсіонерів зараз, які вважають, що Америка і Україна винні в усьому, що їм пенсію погану і малу платять.

Як би ви описали момент, коли ви будете готові скласти зброю і більше не воювати?

Поки російський солдат тут, на території України, я не складу зброю.

Коли вони звідси всі вийдуть, або ми їх знищимо, або, звичайно, моє власне життя як людини закінчиться – у війні всяке буває. Але так я не збираюся складати зброю.

Плюс є багато воєнних злочинців, які багато чого накоїли: знущалися, убивали, катували українських солдатів і мирних жителів, а зараз розкидані по всьому світу. Ми будемо намагатися їх покарати.

Відмінності між росіянами та українцями

Які соціально-культурні відмінності між російським і українським народами ви могли б відзначити? Ви жили там і тут уже досить довго. Часто ще на початку повномасштабного вторгнення звучало: "Ми один народ, ми братські народи". А ви, як людина, яка пожила і там, і тут, які найбільш помітні відмінності побачили?

Передусім – ставлення в сім'ї. У мене є дуже хороші друзі на Західній Україні, яких я зараз вважаю майже родичами, хоча вони, як люблять казати, західенці. У сім’ї стосунки тут зовсім інші. У Росії я не бачив такого ставлення в сім'ях.

Другий момент – ставлення до віри. Тут більшість людей усе ж православні.

Там теж вважають себе православними, але до церкви йдуть лише тоді, коли вже зовсім припече. А тут люди, якщо справді вірять, то дотримуються канонів. І це вже багато говорить про різницю в становленні народу.

Для мене сім'я – це не лише вузьке коло: мама, тато, дитина. Тут багато хто, не всі, звісно, але багато хто намагається добре спілкуватися з ширшим колом родини, дружити ближче, підтримувати одне одного. У Росії це не так прийнято.

Там сім'я – це мама, тато, дитина, а все інше вже ніби не твоя сім'я. Близькі родичі – це теж далеко, і багато хто навіть не переймається їхніми проблемами. Не просто не переймається, а й не допомагає. А тут люди все ж намагаються бути одне за одного, допомагати.

Я так розумію, зважаючи на те, скільки ви тут живете і що пішли воювати за Україну, вам тут подобається?

Звісно, я б не залишився тут жити, якби не подобалося. Я б переїхав до якоїсь іншої країни. А так, звичайно, мені тут народ дуже близький – не лише за духом, а й за багатьма параметрами.

Чи можливе майбутнє примирення з Росією

Чи зможе поразка Росії викорінити російський шовінізм? Чи це буде історія, схожа на Німеччину між Першою і Другою світовою війною, коли навпаки все тільки загострилося і за рахунок поразки виник ще більший реваншизм?

Тут залежить від того, якою буде поразка Росії.

Якщо ми зараз виб'ємо їх на кордон 1991 року, відіб'ємо всю нашу територію, і для них не буде жодних наслідків, то я не просто впевнений, я більш ніж упевнений, що через 5 – 10 років аналогічна ситуація повториться, і вони знову вторгнуться сюди. Тоді в них буде реваншизм і жага помсти.

А якщо поразку розглядати так, що поняття Російської Федерації перестане існувати, республіки відокремляться від неї, то їм буде набагато важче це зробити, бо всі багатства, вся Російська Федерація тримається на інших республіках і живе за їх рахунок. Мені хотілося б саме такого варіанту поразки.

Може бути й так, що їх просто відтиснуть, і далі буде тривати повітряна війна з обстрілами тощо. У вас є особисте відчуття, як це все, найімовірніше, закінчиться?

Я думав про це, але мені здається, що буде якась заморозка по лінії зіткнення бойових дій, а далі вже політики, мабуть, вирішуватимуть, що, як, хто і куди. Це, мабуть, найбільш реалістичний сценарій.

Це реалістичний сценарій, якщо брати до уваги те, що ми робимо зараз і що роблять вони. Ви ж бачите, як зараз взагалі йде війна. Вона абсолютно асиметрична.

Так, ворог не досягає якихось успіхів на фронті, не просувається далі.

Війна трохи не те щоб ув'язла, просто змінилася стратегія. Вони як тиснули, так і тиснуть, але дуже повільно. Дуже повільно, і це закінчується іншими, значно більшими масштабами – я маю на увазі загибель їхніх солдатів у значно більших масштабах.

Ви більше говорите про фронт, а я – в ширшому сенсі: повітряний терор, балістика, атаки на бізнес і так далі. І, можливо, пряме залучення західних держав.

Звичайно, напряму з ними не домовишся, бо був же договір, якщо не помиляюся, Будапештський меморандум, де вони обіцяли захищати цілісність і суверенітет України. Вони його порушили.

Тож про що ще з ними напряму домовлятися? Тут має бути цілий цикл програм, які вони повинні виконати за підтримки великих західних держав, які це контролюватимуть і теж даватимуть Україні якусь гарантію безпеки.

У довгостроковій перспективі Україна і Росія взагалі зможуть колись дружити, а їхні народи нормально спілкуватися?

Поки не зміняться кілька поколінь – ні. Бо ви ж самі це прекрасно розумієте, живучи тут.

Скільки вони тут біди наробили, як людина може це пробачити, якщо втратила сім'ю? А навіть якщо нікого не втратила, вона ж бачить, що відбувається.

У всіх є друзі, родичі, знайомі, які когось втратили на цій війні. Тому особисто я не зміг би. І якщо так станеться, я просто не спілкуватимуся з ними. Я поки що не бачу цього, доки не зміняться хоча б одне-два покоління.

Можливо, потім ставлення й зміниться, але для цього має змінитися багато всередині їхньої країни: влада, яка зараз тримає в руках усе – і державу, і людей. Якщо цього не буде, і далі працюватиме пропаганда, що завжди винні Україна й Америка, нічого доброго не буде. Лише якийсь залізний занавіс, як у Радянському Союзі.

Тут справді багато залежить від того, наскільки коротка чи довга пам'ять у людей. Війна всіх зачепила по-різному: у когось рани глибші, у когось менш глибокі. І дуже багато залежить від того, як поведеться суспільство в самій Росії – чи буде каяття, репарації, політичне й військово-політичне керівництво, яке визнає, що це була помилка. Це насправді комплексна річ.

Дня "X" ми, думаю, дочекаємося. Він уже не так далеко буде, коли хоча б їхній головний ватажок піде в інший світ. А йому залишилося вже недовго.

А як би ви описали те, як воюють росіяни?

Як воюють росіяни? Як їхні діди у "Велику Вітчизняну", по-їхньому війну. Шапка, балалайка, чарка горілки – і погнали. Я не жартую, буквально.

Ми часто бачимо на фронті практично беззбройних російських солдатів, яких просто женуть на забій. Це виглядає і звучить смішно, але такою є реальність.

Звісно, є й добре підготовлені фахівці та професійна армія. Я не буду казати казки, що там воює Іван-Дурень. Ні, це далеко не так. Але основна частина – це ось такі люди, яких просто женуть на забій.

Вони давлять кількістю – так само і боєприпасами, іншими ресурсами. У дронах ми їх, звісно, обганяємо й переганяємо. Тобто це така, мовляв, потужна армада?

Ні, це не потужна армада. Цей міф розвіяли ще на самому початку війни.

Якби справді стався "Київ за три дні", як вони хотіли, тоді можна було б сказати, що це потужна армада. Але цього не сталося. Війна йде який рік уже, а вони фактично не просуваються. Усе це масовано, але кількістю, бо людський ресурс у них у рази більший, ніж у нас. Вони тиснуть саме цим.

І проблема не лише в людях, а в тому, що вони реально використовують своїх солдатів, і самі солдати це розуміють, але нічого не можуть із цим зробити. Не можуть навіть у межах якогось батальйону організувати хоча б якийсь спротив. Вони готові помирати, погоджуються на це, але не чинять жодного опору. Для мене це загадка.

Ви маєте на увазі щось на кшталт бунту Пригожина?

Умовно так, звісно. Я не бачу, щоб таке було. Ні в одному підрозділі не було нічого подібного – не те що бунту, а бодай якогось спротиву за справедливість із їхнього боку. Якого-небудь локального повстання не було. Вони погоджуються йти вмирати, але нічого не зроблять проти.

Чи є у вас розуміння, в які часові рамки ця війна може перетворитися на війну роботів – виключно дронів, наземних роботизованих комплексів і тому подібного?

Навряд чи так станеться. Поки що це фантастика. Зараз усе тримається на плечах солдата, людини. І це стосується обох сторін конфлікту. А що буде потім – я в це не вірю. Без людини жоден робот чи програма не зможе нормально функціонувати. Людина все одно буде основою всього.

Ви сказали: ви, скоріш за все, у Росію вже не повернетеся. Але хтось із ваших побратимів, можливо, повернеться. Як ви собі уявляєте "прекрасну Росію майбутнього"? Якою вона має бути, щоб туди хотіли повернутися ваші побратими?

Дозвольте маленьке уточнення, щоб люди, які дивитимуться, не думали, що я не збираюся туди повертатися тому, що мені туди дорога закрита.

Якщо в Росії щось зміниться на краще, в бік демократизації суспільства і влади, то я, звісно, із задоволенням приїхав би туди – на батьківщину, де народився, просто подивитися, як у гості. Я просто не хочу туди їхати жити. Жити там я не хочу.

Це не моя країна, не мій народ. Навіть якщо б вони змінилися, навіть якби перестали воювати з нами, вибачилися і сказали: "Все, хлопці, вибачте, ми більше так не будемо", – це все одно не мій народ.

Я не хочу там жити, це не моє. Український народ мені значно ближчий і рідніший. Тут мені набагато краще – морально, фізично, духовно, у всіх планах. Саме тому я й виїхав звідти.

А та "прекрасна майбутня Росія", куди захочуть повернутися побратими, має бути лише в демократичному суспільстві, де працюють усі принципи демократії: від свобод прав людини до судів і всього іншого.

Якщо просто поміняти вивіску, назвати її не Російською, а Московською Федерацією, і замість Путіна посадити Іванова – нічого не зміниться. Там потрібні кардинальні зміни.

Ви про це розповідаєте, і я зараз просто думаю, наскільки це складне завдання. Адже вся вертикаль суспільства пронизана цим: від верхів до низів. Має змінитися і суспільство, і політична верхівка, і інститути мають по-іншому працювати.

Так. До Майдану тут теж багато хто думав, що нічого не можна змінити. А Майдан стався. Рано чи пізно він станеться і там.

Можливо, ми до цього не доживемо фізично, помремо від старості, але колись це все ж станеться. Мені так здається. Колись цей народ зрозуміє, що їх, як любить казати їхній вождь, обдурили.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.