Якщо у попередньому пості я розповідала про загальне життя країни, то в тексті, що нижче, розкажу про уклад життя боснійців – і про те, як виглядає буденна Боснія і Герцеговина.

Боснійці обожнюють каву. Вони п’ють її по 6-8 разів на день. Каву у Боснію завезли турки. У країні жартують, що турки хитрі: любов до кави прищепили боснійцям, тоді як самі тепер чай п’ють, бо це не так шкідливо.

Каву у Боснії споживають за будь-яких обставин, у будь-який час дня або ночі. Всі угоди починають зі спільного пиття кави. І це досить таки сповільнює темп життя: адже перш ніж почати якусь справу, ти розслаблено смакуєш гіркий напій.

Однак боснійці ніколи не гналися за славою найпрацьовитішої країни. Власне, повільність і низький темп роботи притаманний всім колишнім югославам. Тільки Словенія дуже відрізняється на фоні колишніх країн-союзниць. У Боснії, коли мова заходить про працьовитість, дуже часто можна почути фразу: "У нас тільки словенці люблять працювати. Ну, вони і в Євросоюз тому потрапили, що працьовиті".

Такий ритм теж треба враховувати, коли їдеш сюди: вам будуть неспішно проводити екскурсії, повільно готувати замовлення у кафе і довго продавати квиток у траспорт. Однак така повільність дуже швидко втягує – і ти, як і інші боснійці, починаєш насолоджуватися розмовою з друзями чи випадковими сусідами, очікуючи на виконання запиту.

Про екстравертність боснійців теж не можна не згадати. Як і всі південні народи, люди у Боснії люблять спілкуватися, обніматися і поводитися з кожним зустрічним, як зі старим знайомим. Звісно, така відкритість не означає, що вам негайно відкриють всі свої таємниці.

Однак коли хочеться спілкування – можна сміливо заводити розмову з будь-ким поруч: увагою не обділять. Поганим тоном тут вважається, навпаки, не підтримати розмову.

Про це теж варто пам’ятати, коли збираєтеся у Боснію. Так що коли не говорите боснійською – принаймні, вивчіть фразу "Oprostite, ne razumiem", якою можна виправдовувати власну небалакучість.

До речі, про мову. У попередньому абзаці я написала про боснійську. Але у світі цю мову знають і вчать, як сербську. У Югославії була сербо-хорватська мова, з розпадом країни утворилися сербська і хорватська. Вони дуже схожі. У Боснії розуміють і першу, і другу. Однак на її території неприпустимо казати "говорять сербською". Треба казати "говорять боснійською". Країні подобається вважати, що в неї є своя мова, що тут зробиш?

Звісно, перебуваючи в Боснії, куштуєш місцеві страви. Я не могла не дивуватися, що національна кухня в цій країні – це не просто приманка для туристів, а й цілком звичайна частина життя.

В Україні ми не їмо сало з часником щодня, тай борщ у закладах харчування масово не замовляють. Боснієць, навпаки, їсть піту, буреки, чевалі та чевап ледь не кожен день. В основі всіх цих страв – печене тісто, яке роблять з муки, олії і солі. Якщо це піта, то з тіста роблять пиріг, в який кладуть овочі чи сир. Бурек та чевап – те саме тісто, до якого подають смажені ковбаски і, наприклад, цибулю.

В Сараєво, столиці Боснії, є два "Макдональдси". Однак вони завжди напівпорожні. Адже в цій країні є свій фаст-фуд зі страв, згаданих вище, - він місцевим жителям подобається більше.

Щодо солодощів, то вони теж мають особливість. Головні десерти готують за принципом "воно витримане в сиропі". У воді з цукром тримають тісто, фрукти або горішки – і потім з отриманої маси роблять чи то баклаву, чи цукати, чи фруктові десерти.

Але загалом боснійські солодощі – типові для Азії. Те саме можна скуштувати десь в Туреччині чи Ірані.

Ще мене цікавило, що з економічною ситуацією в країні: які зарплати і який рівень життя? Ззовні все виглядає чудово: відкрио багато торгових центрів, кафе і забігайлівок. Всі вони завжди забиті людьми. Всюди чисто, а вночі – чудове освітлення.

Однак в країні не все ідеально: найбільша проблема Боснії сьогодні – безробіття. Знайти роботу можна хіба що по знайомству. Найважче молоді, яка має дипломи, але не має досвіду роботи. Легко влаштуватися хіба що прибиральником, але людина з вищою освітою, звичайно, шукає чогось кращого.

Держава економить на витратах на культуру. Так, у Сараєво закрито всі державні виставкові зали, зокрема і Національну галерею мистецтв. По інших містах ситуація та ж.

Один з найнезвичніших способів наповнити казну – плата за поліетиленові кульки в супермаркетах. На касах їх можна було брати безкоштовно. Віднедавна за кульки ввели плату: всі виручені гроші ідуть державі.

Зарплата тут коливається в межах 500-600 євро. Ціни на продукти такі самі, як у нас, а одяг, косметика і приємні дрібнички типу кави у кафе чи екскурсії в музеї – дешевші.

Що справді дороге – то це комунальні послуги. Середньостатистичний боснієць тратить на них до 100 євро в місяць – суттєва частина зарплати.

І до речі, погана частина мене трохи зловтішалася: боснійські дороги так само неякісні, як українські. Тож тепер якщо хоч хтось мені скаже, що в нашій державі погано їздити, – порекомендую проїхатися Боснією!

Моє враження від Боснії загалом – там приємно бути: боснійці вміють поєднувати спокій і насиченість життя, вони повільні, але вміють бути наполегливими, у них тисячолітня історія, але боснійський дух – молодий. Власне, молодість, надія і перспективи відчуваються у всьому: у розмовах, у настроях, у планах, та навіть у новобудовах та загальному вигляді вулиць!

Тож рекомендую їхати в Боснію всім – щоб неочікувано відкрити для себе новий світ, де захід і схід поєднані так незвично і так органічно, що не закохатися немає шансів.