Мій минулий рік був різним, але й доволі одноманітним. Продовжувала звикати до обмежень та вишукувала компенсації замість того, що втратила. Я як граф Монте Крісто, який провів тривалі 17 років ув'язнення, пригадуючи минуле, але скоріше мені випала роль дурня, який багатіє думкою.
За три роки з мого життя зникли безліч речей, а цей рік був доволі типовим у канві трьох останніх. Більшість моїх друзів поїхала з Луганська з твердою впевненістю не повертатися сюди вже ніколи. Хтось отримав громадянство Росії та дуже пишається цим, хтось працює в Україні, очікуючи пенсії та орендує квартиру (або кімнату) поблизу з місцем роботи, хтось купив собі квартиру у новому місті... Мені легше було б підбивати підсумки замість моїх друзів, принаймні в їх житті є певні досягнення, зльоти та падіння.
Читайте також: Як продати батька, або Ціна життя в Луганську
Я продовжувала дивуватися тому, що мої вчорашні знайомі, яких я знала тривалий час, мають дивні точки зору та політичні упередження. У соцмережах на сторінці свого давнього приятеля я побачила "героїчний" пост-фотокартку "За дітей та матерів Стаханова" (напис був зроблений на набоях). У таких постах нічого дивного, але мій приятель має абсолютно мирну професію – далеку від місцевої "армії" та небезпеки. Окрім того, останні п'ять років життя власного сина не допомагає йому нічим. Якщо б я не знала "кольору цієї спідньої білизни", я, як багато хто, зітхала б з таких упереджень та бажання помститися за якихось невідомих йому жінок та дітей. Але ж він бажає помститися чужими руками, не встаючи з дивана, не відриваючись від монітору власного комп'ютера…
Таких відкриттів, коли на справі чорне виявлялося білим та навпаки, минулого року було дуже багато. А ще більше було тих, хто просто зайняв максимально нейтральну позицію аби не бути поміченим ніде – ні з того боку, ні з цього. Таких "нейтральних" навколо безліч – тих, хто обирає власну вигоду та вміло приховує погляди. Якщо вони й працюють у місцевих "міністерствах", то там, де безпечно та немає ніякого ризику для їх репутації.
За останній рік я зрозуміла, що можна звикнути жити без речей, які коли здавались необхідними – без кав'ярень, нічного міста, парфумів, обновок, зустрічей... Можна навіть мандрувати світом, не залишаючи власної кімнати (так, це знову чомусь нагадує графа Монте Крісто у період його ув'язнення). Тобто багато чого можна робити в місті, з якого важко виїхати та куди дуже важко повертатися.
Відкрила для себе, що працює місцева філармонія, яка дає концерти довоєнного високого рівня, але її глядачами стали більшою частиною бабусі та ті, кому пощастило отримати безкоштовні запрошення. З нашого міста зникли ті, хто замовляв раніше ресторанну їжу на дім, хто міняв автівки, хто мандрував світом, а точкою відправлення на їх карті був Луганськ. Може дехто з них і залишився, але вони розчинилися на тлі більшості людей похилого віку, яких зараз у Луганську безліч.
Ще одне відкриття з дуже банальних – наскільки тендітне людське життя. Цього року без попереджень та хвороб з життя пішли декілька близьких мені людей. Причини їх смерті були різні та дивні. Єдине, що було спільним у них – всі жили в Луганську.
Читайте також: У Луганську багато п'ють, бо так легше сприймати реальність
І в котре я відповідала на питання: чи хочу, аби моя матір їхала оформлювати українську пенсію? Прекрасно розумію всі ризики та наслідки таких подорожей для здоров'я. Якщо можна уявити сучасну російську рулетку, то вона зараз саме така – старі люди, які годинами стоять у чергах, біжать мостом, потім мерзнуть під банками, ночують у холодних будинках культури на жорстких стільцях, знову стоять годинами у чергах…
Кожен розуміє, що така подорож може бути останньою у їх житті, а отримані гроші підуть на власний похорон. Усі розуміють, що саме йому може не пощастити цього разу, бо у таких чергах майже щодня від інсультів помирають люди – здавалося б, не такі вже й старі. Це рулетка із власним життям, а всім ризикам є певна ціна розміром у пенсію. Вкотре відповідаючи на питання, чи хочу я таких випробувань для матері та пенсії такою ціною, розумію, що життя – найцінніший скарб з усіх, людей не повернути ніколи. Кожного разу, коли дізнаюсь про раптову смерть, думаю: наскільки швидко все відбувається, і як мало ми говоримо добрих слів тим, хто вартий більшого у нашому житті.
Цей рік довів мені вкотре силу дружби. Побачила, що на мої прохання друзі, які живуть поза межами "республіки", привозили ліки, знаходити їх в аптеках, передавали сюди через знайомих та родичів… Це якийсь ланцюжок добрих справ: мені передавали зовсім незнайомі люди гроші, ліки, пакунки, відмовляючись від подяки, і пояснюючи це тим, що вони свого часу також зверталися до когось. Такі відкриття викликали і сум, і сором, і подяку – прекрасно розумію, скільки часу вимагає знайти в аптеках список необхідних мені ліків, привезти все це тому, хто вирушає до Луганська. Я хотіла б бути потрібною настільки ж своїм друзям, але все що я можу – це лише дякувати.
Я вкотре зрозуміла, що майже до всього можна звикнути. Перестати дивуватися новинам, майже не боятися, а всі зміни сприймати доволі спокійно. Та навіть у новинах між рядками читати, чим це може погрожувати тобі. Ніяких здивувань та звикань до чогось окрім власної родини…
Мій дім відкрився мені по-новому за цей рік. Він виявися фортецею, місцем затишку, цілим світом для мене. Я обрала свій дім та родину, три роки тому, коли прийняли рішення не їхати нікуди. Він, мій дім, ніби віддячує мені за це – зберігши нам життя та даючи таке приємне відчуття комфорту у його старих стінах.
Мені б дуже хотілося подарувати дитині цілий світ. І не силою телебачення, інтернету чи мого красномовства. Це буде моїм бажанням. А ще здоров'я та миру нам усім!