Не кордони 1991-го: що може стати нашою перемогою вже у 2026 році

Про перемогу-максимум і перемогу-мінімум

Перемога-мінімум – це дати Росії зрозуміти, що вона цю війну не зможе виграти. Це стратегічна нейтралізація Росії, коли вона не може здобути жодної стратегічної цілі. Тактичну – можливо, стратегічну – ні. Про це Ярослав Грицак розповів в інтерв'ю 24 Каналу.

Читайте також "Як Фінляндія": чому цей сценарій для України – небезпечна пастка

Зрозуміло, що ми стратегічну ціль вже здобули: Україна ніколи не відійде Росії. Це дуже важливо, і це відчуття треба якось утвердити. Те саме у Дональда Трампа: Україна не програє, Росія не виграє, а це нейтралізація. У цих умовах це можна вважати перемогою, але це програма-мінімум. 

А перемога-максимум – це вихід з "русского міра" раз і назавжди. Ми там були, ми туди вступили, необережно, необачно та маємо з нього вийти. Тому що цей "мір" небезпечний, це "мір" вбивць, агресорів, які не тільки вбивають війною, а нищать власних громадян, творять табори не для ворогів, а для своїх людей. ГУЛАГ та все інше – це страшний рекордний список кривавих репресій. Це не наш шлях. 

Заради нашої безпеки ми повинні вийти з цього "міра". Для мене це є нашою історичною перемогою – вийти з орбіти Росії та увійти в західний світ. Це те, що дає нам гарантію безпеки. Я вважаю, що це наша гідна перемога. 

Те, що станеться, – це не буде негідний компроміс. Він буде болючий, і про це треба казати. У Володимира Зеленського вже починають про це говорити. Цей компроміс болітиме, дратуватиме, викликатиме неприйняття, сприйняття й таке інше, але ми отримаємо те, на що спроможні. 

Перемир'я сьогодні буде нашою перемогою на 2026 рік. Це вже статична нейтралізація Росії. Але гідна перемога – це коли Росія не зможе й не захоче більше ніколи воювати проти України. А до цього стану треба довести. 

Я вважаю, що цей стан досяжний. Біда лише в тому, що він не тільки займе багато часу, але забере дуже високу ціну. Але іншої ціни, на жаль, немає.

Глибока криза – це шанс для перезавантаження

Історія каже, що такі війни ведуться десятиліттями. Столітня війна, Пелопоннеська війна. Потім вже узагальнюють. Не кажуть, чотирирічна, а кажуть, 30 років, 100 років війни. Просто є паузи, і війна відновлюється. Скільки арабських війн було проти Ізраїлю? Порахуємо роки й зрозуміємо, яке це співвідношення.

Ми ще не в кінці. Правда, ми вже і не на початку. Ми далеко зайшли, тому це міцна середина. Наразі ми йдемо досить гідно. Попри всі ці "холодомори" ми стоїмо, на здивування всього світу, на здивування Європи. 

Мені дає надію те, що всі успішні країни прийшли через щось подібне – дуже довгий, затяжний період нестабільності, війн, революцій.

Класичний випадок – це Нідерланди й війна з Іспанією. Класична війна – це Англія часів Олівера Кромвеля. Америка, яка від'єдналася від Британії. Франція після Французької революції. Глибока криза також дає шанси на перезавантаження. Не тому, що хочемо, а тому, що мусимо. Усі ці речі стаються в часи найбільшої кризи.

Мало хто пам'ятає, що Америка в XIX столітті була глибоко провінційною, слабкою країною, хоча й мала демократію. Це була слабка країна, яка перезавантажилася тільки в часи громадянської війни. Саме це відкрило Америці шлях до того, щоб стати супердержавою.

Я надіюся, що наші втрати й болі недаремні. Ми мусимо через це пройти.