Чому контрнаступ ЗСУ є найкращою альтернативою "мирним" переговорам

Історик та публіцист Василь Расевич на платформі IQ справедливо наполягає на тому, що повинна перестати працювати одна з найвідоміших російських пасток і технологій – "миру та мирним переговорам нема альтернативи".

До теми Кулеба пояснив, що означає справжній мир для України

Проросійська позиція Китаю вже не обмежується антиамериканізмом

Посол КНР у Франції насправді відкрив справжній погляд Пекіна на те, що ми називаємо українсько-російською або європейською війною. У своїх заявах він відмовив Україні та колишнім радянським республікам у суб'єктності та праві на суверенітет. Виявилось, що за цією логікою, Росія, як правонаступниця СРСР, мала право окупувати і не відпускати всі колишні союзні республіки.

Зрозуміло, що несподівана відвертість китайського посла була "пробним каменем" на те, як на подібну заяву зреагує світова спільнота. Очевидно, що Пекін перестав гратися в хованки та змушений чітко зафіксувати свою позицію. У зв'язку з цим виникає логічне запитання, а що ж насправді підштовхнуло Китай змінити публічну риторику? Відповіддю на всі питання про неймовірну активізацію союзників Росії по антидемократичній коаліції є генеральний український наступ. Це сигнал, що Росія та її союзники серйозно його бояться. Бояться, що російстька оборона розсипеться, а армія не витримає удару наданої Україні Заходом зброї,
– переконаний автор. 

• Після успішного наступу, Росія змушена буде сідати за стіл переговорів на зовсім інших умовах. Вихід України на кордони станом на 1991 рік, означатиме цілковиту поразку Росії.
• Окрім Росії, цього найбільше боїться Китай, бо війна за Тайвань – це лише питання часу. Тепер, коли війна обмежена європейським континентом, Пекін має можливість широкого маневру і доволі вдало використовує зав'язаність країн Європи на китайську економіку. Розбиваючи час від часу трансатлантичну солідарність. Чим успішно підігрує російському агресору.
• Поразка Росії поставить Китай на лінію прямого протистояння зі США та навіть ЄС.

В чому полягає суть російської пастки про безальтернативність "мирним переговорам"

Росія розпочинала криваву війну, захоплювала чужі території, а потім намагалася зобразити зі себе миротворця. Кожного разу "відкушуючи" черговий шмат чужої території та легалізуючи окупацію шляхом різного роду "мирних" угод. Все це вдавалося країні-агресорці завдяки тому, що вона залякувала демократичний Захід переростанням "локального" конфлікту в нову світову війну, де, мовляв, державу з ядерною зброєю перемогти неможливо.

• Водночас Захід і сам не надто хотів залучатися в черговий руйнівний конфлікт. Балансуючи на рівні моральної підтримки жертви та готовності "умиротворити" агресора, на Заході лише розпалювали апетити та відчуття безкарності в міжнародного злочинця. Тобто в кожному такому випадку Захід закривав очі на міжнародне право і намагався якнайшвидше "вмити руки", щоб продовжити інтенсивну торгівлю з тими ж Росією та Китаєм. Охоче вірив, що 2008 року Грузія сама спровокувала величезну Росію на агресію та окупацію її територій. Що з 2014 року триває не російсько-українська війна, а російсько-американська на українській території. А звідси й нібито небажання європейських країн бути сліпими виконавцями волі США.

На жаль, все це комбінації з арсеналу російської пропагандистської війни. Війни досить продуманої і розрахованої на використання найслабших місць трансатлантичного союзу держав,
– констатує автор. 

Як російська пропаганда маніпулює почуттями Франції, Німеччини та навіть США

Французам нагадали про "голлістський" (антиамериканський) період в їхній історії. І ті частково повелися на пропозицію відновлення "величі Франції". Щоправда, вже перші кроки президента Макрона в цьому напрямку стали глевкими млинцями в горлі. Особливо неоковирною стала виглядати позиція Макрона після того, як посол КНР у Франції Лу Шей публічно озвучив антидемократичну позицію своєї країни. Відібравши право на суверенітет не тільки в України, а й у членів Євросоюзу – Естонії, Латвії та Литви.

Тепер Макрону буде все важче возвеличитися за рахунок співпраці з Китаєм, ховаючись за антиамериканською риторикою.

Німеччина теж довгий час залишалася оповитою павутиною різного роду російських маніпулятивних технологій. Дуже важко повірити в те, що уряд Меркель не розумів, куди веде країну тотальна залежність від російських енергоносіїв, монопольна залежність німецького ринку від російського газу. Що так званий газовий конфлікт між Росією та Україною 2008 – 2009 років був лише прелюдією шантажу й упокорення Німеччини та всієї Європи. Хоч і надто повільне, але все ж звільнення Німеччини від ярма співпраці з Росією, поставило країну в перший ряд реальної боротьби за демократію.

Теперішня допомога Німеччини Україні є неоціненною ще й тому, що Берлін розгорнув активну міжнародну діяльність з недопущення постачання зброї Росії Китаєм. А також завдяки злагодженій координації дій з Америкою. Що є свідченням тому, що російський план розвалу ЄС та розколу у відносинах з Америкою провалився.

Не оминули російсько-китайські маніпуляції і світового гаранта демократії – Сполучені Штати. Можна згадати й про "дозованість" західної збройної допомоги Україні. Тобто оборонної, такої, щоб жертва агресії не відразу капітулювала. Щоб потім Заходу було принаймні чим торгуватися на своєму безпосередньо східному кордоні з Росією.

І лише всупереч прогнозам і очікуванням, Україна здійснила подвиг і зупинила, а потім і значно відкинула потужного ворога. Чим остаточно переконала американців, що здатна не лише до оборони, а й до переможного наступу.

Російсько-українська війна стала "європейською"

• Наступний етап став більш сприятливим для українців, оскільки солідарність з ними проявив ледве не весь цивілізований світ. Відповідно й характер допомоги Україні змінився. Саме тоді Росія заговорила про ситуативні переговори. Для українців була потрібна "передишка", а для Росії з'являлася чергова нагода "легітимізувати" окуповані українські території.
• І знову активізувалися окремі державні лідери, які буквально штовхали Україну в пастку перемир'я. Хоча всі учасники процесу добре розуміли, що це буде тимчасове замирення перед наступним віроломним наступом. Проте й ці переговори очікувано провалилися. А до більшості європейських лідерів прийшло розуміння, що Путін в Україні не зупиниться.

Відтоді дуже багато стало залежати від позиції ЄС та національних держав. Несподівано ЄС отримав "друге дихання", а от окремі держави-учасниці повели себе неоднозначно. Вдавалися ледве не до сепаратних переговорів із ворогом, своїми діями підривали солідарну позицію зсередини. В окремих країнах виявилися впливові внутрішні сили, що симпатизують путінській Росії. Нікуди не зникли й партії – фінансові утриманці Кремля. Як і давно корумповані російським режимом західні політики та державні діячі.

Іран перетворився на мовчазного головного постачальника необхідної зброї та дронів для Росії. Чітко окреслилася нова "вісь зла" – Москва – Тегеран – Пекін.

• Ті з європейських країн, які вперто вдавали, що не бачать цієї "осі", відверто лукавили. Окрім цього, вони активно намагалися донести до відома українського керівництва, що в світі знову зʼявляється "втома від України". Що їм важко впоратися з негативними настроями власних громадян, викликаним стрімким подорожчанням товарів першої необхідності та енергоносіїв.
• Подібного роду тиск чинився з цілковитою відповідністю російським методичкам. Також, на жаль, доводиться констатувати, що навіть демократичні і прихильні до України європейські партії не відмовилися від спокуси жорстко критикувати правлячі уряди за ріст цін. Тим самим підтримували російський наратив з примусу Україну до "миру". Мовляв, як тільки Україна "замириться" з Росією – все повернеться до щасливого первісного стану.

Тобто, сформувався цілий псевдомиролюбний інтернаціонал: "трампісти" в Америці, китайські союзники Росії, "голллісти" та націоналістичні євроскептики у Франції, бразильські антиамериканісти – всі вони або кровно не зацікавлені в поразці Росії, або хочуть дорватися до влади у себе вдома. Їхні "мирні" пропозиції – це підштовхування України до капітуляції. Мовляв, якщо ви не пристанете на наші умови, то ми припинимо вам військову допомогу. Насправді ж зупинитися у цій війні посередині вже ніхто не має змоги.

Утопічна ідея про "мир" за будь-яку ціну – чому Україна на це не піде

• Перш за все, на це ніколи не піде Україна.
• По-друге, в поразці України не зацікавлена Європа і весь демократичний світ.
• По-третє, вимушена передишка нічим не зарадить Росії.

Санкції залишаться, а контроль за їхнім виконанням посилиться аж до рівня покарання третіх країн. Особливо це стосуватиметься постачання складових для високотехнологічного виробництва, що означатиме зменшення виробництва ракет та іншої сучасної військової техніки. Так званий паралельний імпорт зменшиться в рази. А з ним і імпорт так необхідних чіпів. Російська економіка вже дихає на ладан. А грошові надходження за нафту і газ в рупіях та юанях погоди не зроблять.

Росія сподівається на передишку, бо міряє все за лекалами 2014 року. Очевидно, що нічого подібного до 2014 року вже не повториться. Росію рано чи пізно чекає поразка. І, власне, про час і життя українців іде мова. Чим швидше Україна наростить свій могутній воєнний кулак і підготується до наступу, тим швидше Росія зазнає поразки у цій війні. З виходом на кордони 1991 року закінчиться російсько-українська війна. Але не глобальна війна, яка відразу стане черговим "менінгітом" для колективного Заходу,
– слушно зауважує Василь Расевич. 

• Тому в цій ситуації українському керівництву варто пам'ятати про кілька надважливих моментів. По-перше, треба ретельно готувати великий контрнаступ. Акумулювати надсучасну зброю, боєзапаси, готувати військових фахівців, здатних ефективно воювати наданою військовою технікою.
• А, по-друге, не можна надмірно затягувати з наступом. Бо можуть неочікувано спрацювати російські "консерви" й постачання потрібної зброї призупиниться.

Ефект швидкості і несподіваності працюватиме на Україну. А це не лише призведе до хаосу в стані ворога та підніме ентузіазм українців, а й забере останні аргументи у недоброзичливців України. А отже забезпечить швидку перемогу.