Штурмовик РДК "Хант" У Росії я став хлопчиком, а Україна зробила з хлопчика чоловіка

Штурмовик Російського добровольцого корпусу (РДК) Дмитро з позивним "Хант" дав розлоге інтерв'ю журналістці 24 Каналу Дарині Труновій.

Військовий розповів про свою участь в боях за Бахмут, поранення та зміну світогляду після нього.

Під час розмови "Хант" детально пояснив, чому вважає війну за Україну не лише політичним, а й духовним вибором, розповів про власні поранення, трансформацію після фронту та власне розуміння свободи, віри й національної ідентичності.

Боєць також звернувся до земляків і закликав росіян не чекати "свободи", що впаде з неба, а долучатися до РДК, якщо вони справді хочуть повернути свій дім.

Інтерв'ю проходило російською у форматі відео. 24 Канал переклав розмову та подає текстову версію інтерв'ю з російським бійцем, що воює на боці України в лавах Сил оборони.

Про російську окупацію, свободу і українську ідентичність

Ви людина, яка прожила в Росії велику частину часу, у вас є українське коріння, ви перейшли сюди воювати на боці України, і ви сидите в Києві тепер під російськими обстрілами. Путін каже, що прийшов вас звільняти. Можливо, для людини, яка прожила частину часу в Росії, зрозуміло, від чого він вас звільняє? Можливо, ви розумієте, від чого він вас уже звільнив?

Adv

Віра, Бахмут, поранення і день народження на межі смерті

Ви вірите в карму, у те, що твориш добро — добро повертається? Чим ви керуєтесь у житті?

Я керуюсь тим, що я творіння Всевишнього, і я не боюся смерті. Я не хочу вмирати, бо Всевишній дав мені таке прекрасне життя. Але я її не боюся, бо я до Всевишнього потраплю, і думаю, явно опинюся в раю. Тобто я навіть так тепер легко визначаю: війна дала мені можливість і право так визначати.

Мені не важливо, як людина називається, до якої конфесії належить. Коли людина каже, що вона вірянин, але при цьому тремтить за свою смерть, за своє життя і будь-якими шляхами за нього чіпляється, то, хоч у нього буде дванадцять риз і чотири хрести, для мене він дуже далеко як брат по вірі.

Це до вас прийшло після служби? Чи ви можете себе порівняти до служби і тепер?

Коли мені виповнилося тридцять років, я ще в Росії жив. Я дав собі чітке слово: все, з цього дня я роблю тільки те, що я хочу, чим би це не закінчилося і куди б мене це не привело.

Багато хто мені казав, що це все — гулянки, розваги, наркотики, жінки, і до чого це приведе. Але з цього моменту я почав жити так: роблю тільки те, що хочу, працюю там, де хочу, живу там, де хочу, зустрічаюся з ким хочу. І ніяк по-іншому бути не може.

І виявилося, що це привело мене не туди, куди прогнозували. Я спочатку теж думав, що, мабуть, хочу просто лежати на дивані. Але ні. Якщо людина зрозуміє, хто вона є насправді, прийме себе як творіння Всевишнього з усіма плюсами і мінусами, то в неї з’являються крила.

Я нічого не боюся. Я роблю те, що хочу. Я дуже сильно хотів опинитися на території України будь-якими шляхами. Там мої діти, там мої брати, там усе. У Росії я став хлопчиком, а Україна зробила з хлопчика чоловіка.

У Бахмуті, коли мені було тридцять два роки, це була остання неділя перед тим, як через тиждень у мене першого квітня мав бути день народження. І всі ці одинадцять днів до того я був у Бахмуті. Я сказав собі: до того моменту, поки я не досягну віку Христа, я точно не помру.

Я навіть знімав каску, знімав куртку і ходив у Бахмуті у футболці з КСП (командно-спостережний пункт – 24 Канал) на нашу позицію і казав: ну, давайте.

І тільки на перше квітня все справджується. Я одягаюся: броня, автомат. Треба лише довезти суміжників і додому – святкувати день народження. Я виходжу з позиції, роблю крок, і мене клацає — стріляють сюди. Ми перебігали перехрестя. Там хтось кричить: "Хант двісті". Я кажу: "Ні хріна не двісті". Військова рукавичка вся в грязюці, я її облизав, щоб хоч пісок там не хрустів, вставив палець сюди і покотився вниз.

Єдине, що мене засмутило, — що хлопці одразу евакуювались, а я ще добу чекав евакуацію. Найстрашніша ніч у моєму житті була тоді, коли мене привезли, забрали гранати, патрони, автомат. Як поранений, а зброї немає. Я сидів у квартирі всю ніч і думав: мені не по собі. Я згоден тут сидіти скільки скажете, тільки поверніть мені моє КСУ, дайте його назад.

Від чого було поранення? Від якої зброї саме?

Думаю, це був або кулемет, або АК-47, який 72-й. Це не був ближній бій. Там п’ятиповерхівка, довга дорога, усі бігають туди-сюди. Скоріше за все, там працювали хлопці десь із п’ятиповерхівки, у них був якийсь приціл, і він мене лупив.

Відчуття було таке, ніби ти біжиш, а тобі назустріч хтось битою прямо сюди — пуф! У мене ноги аж угору підлетіли. Я кричу: "Хант 200". Потім кажу: "Я живий, не бігти". Я боявся, що це снайпер і що зараз прийдуть мене добивати.

Потім я в іншу сторону скотився, кажу хлопцям: ніхто нікуди не йде зі мною, усе добре, я живий, дорогу не переходимо. Тримаю палець і чекаю. Тепло є, значить, масивної кровотечі немає. Коли дістав палець, там була просто наскрізна дірка. Лікарі сказали, що в міліметрі від вени, в міліметрі від кістки, яка могла б розвернути стегно.

У мене й досі це улюблений шрам. Пуля зайшла і вийшла. І я живий. І я думаю: от це так, клас!

Але цікаво: ви були неофіційно влаштовані, так?

Так. Я там був чисто на добровольчих засадах. І кожен солдат ЗСУ мене зрозуміє: тебе відправляють у Бахмут, кажуть: треба піти, штурмонути, зробити ці справи. Але на тобі не лежить відповідальність наказу. Ти можеш сказати: ні, я, мабуть, додому поїхав, або в Київ, посидів би з друзями.

У мене ж не було контракту, я неофіційно працював. Хто я такий? Я в будь-який момент міг послухати ці історії і сказати: пацани, вам удачі, я в Києві, усе добре. Але я все одно поїхав у Бахмут. Щоб ви розуміли рівень.

Трансформація після поранення

Хочу ще раз уточнити, як саме ви змінилися після поранення.

Після поранення я перестав поспішати. Мені завжди хотілося бігти: давайте штурмувати, давайте грати, давайте туди. Хотілося бути всюди, побачити океан, потім полетіти на інший океан. А зараз я б приїхав на океан, сів би на піску і два тижні просто дивився б на нього.

Я став спокійнішим. Почав розуміти ціну часу, почав насолоджуватися моментом, бути там, де я є. І я вважаю, що це трансформація кожного націоналіста.

Моя задача — показати українцям і всьому світові, що націоналізм — це не концтабори, а ідеологія. Професійна трансформація будь-якого націоналіста — від часів, коли ми були футбольними фанатами, бігали з голими головами й кричали різні слова, до нормальної віри.

Якщо ти націоналіст, то рано чи пізно прийдеш до того, що станеш правовірним християнином, тому що це спільні постулати. І слава Богу, що я нарешті зібрав усе докупи.

Я повністю довірився Всевишньому. Ісус же сказав: не переживай, що їси, у що одягнений. Подивись на лілію, яка вона красива. Вона ж не переживає, що в неї немає джинсів. Подивись на пташку.

Мені кажуть, що так не робиться, що це неможливо. А я власним прикладом показав: повністю довірився Всевишньому, і Він мене заводив у всі місця і звідти ж виводив. Я досі сиджу ситий і одягнений.

Можливо, у вашому випадку це працює. А у чиємусь іншому — ні.

Знаєш, чому це працює? Залежить від віри. Неможливо бути на 98%. Дев’яносто вісім відсотків віри — це нуль, бо є сумнів, ті два відсотки. Дев’яносто дев’ять і дев’ять — це для Всевишнього нуль. Тільки сто, тільки повністю, тільки до кінця.

Як дружина має вірити чоловікові, що він стане кращим. Ти ж знаєш і віриш, що він повернеться, що він прийде на всі сто відсотків. Нема ж тих двох відсотків сумніву. От так і треба жити: вірити в себе, у свою ідею на сто і робити це. Тоді завжди все виходить.

Для вас націоналіст, крім того, що православний християнин, — це хто? Якою має бути ця людина?

Я не казав, що націоналіст — це православний християнин. Я сказав, що націоналіст — це християнин. Він має прийти до цього, тому що всі постулати, які є в християнстві, у націоналізмі теж є. Те, чому мене навчило стадіонне братство, — це один в один написано в Біблії.

Я взагалі читаю Євангеліє і розумію: треба робити так, як я робив, тільки з вірою в Бога.

Але як тоді пояснити, що в заповідях написано "не вбивай"? Як штурмовику пояснювати собі, що я не порушую цю заповідь, а захищаю своє?

По-перше, я порушую. І ще гірші заповіді порушував, ніж "не вбий". Але Ісус сказав: "Я не мир прийшов на землю принести, а меч". Я раніше думав: як так? А зараз розумієш, що без зброї миру не може бути.

Меч — це саме те, що нам дали. Зброя, меч, автомат, модернізація всієї цієї історії — це інструмент, завдяки якому ти захищаєш свободу волі. Всевишній сказав: свобода волі — це твоє, ти маєш її захищати. І я маю захищати свою свободу волі будь-якими шляхами від будь-якої людини.

Якщо я тебе хочу вбити — я вже порушив заповідь "не вбивай". Просто ти виявилася сильнішою, бо на твоєму боці Всевишній. Тут немає парадоксів. Свобода волі захищається всіма можливими засобами.

Я буду захищати свій дім усіма можливими засобами. Навіть якщо, не дай Боже, у Києві щось станеться, і туди полізуть, чи ще щось, найгірший сценарій — ласкаво просимо, моя квартира в Києві. Навіть якщо весь Київ буде незрозуміло під якими прапорами, від мого дому ще буде чути постріли, доки я в ПВ, ну якось мене, звісно, рано чи пізно викурять.

Але я за свій дім битимуся. За чужий дім, за якусь людину з Дружківки я готовий був, а за свій — тим більше.

Ви сказали: якщо буде найгірший сценарій. Ви маєте на увазі, якщо знову росіяни підуть в атаку?

Так, якщо буде повна окупація, і доведеться вести партизанські бої, як вела УПА. Я чудово розумію, що навіть повна окупація таких, як ми, не зупинить. Ще наші предки до 1952 року вели війну з радянською армією. Жили в криївках по пів року, роками і вели цей бій.

Я обіцяю українському народу: навіть у найгіршому сценарії я буду сидіти в тій криївці. Поранений, не поранений — я разом із однодумцями-націоналістами вестиму цей бій до кінця.

Мобілізація в Росії, страх росіян і Wildberries як маркер паніки

Такий сценарій обговорюється, і багато хто говорить, що Путін може оголосити часткову або повну мобілізацію після виборів до Держдуми. Як ви до цієї ідеї ставитеся? Чи дійсно росіяни можуть на це піти?

В Україні вбивають дітей, жінок, руйнуються будинки — це вже чотири роки відбувається. Дивишся на росіян — для них це як десь в Африці якісь негри з копіями б’ються, нічого страшного. Але щойно їм перекрили Wildberries і закінчився бензин — вони відразу занервували.

Їм байдуже, що в Маріуполі на дівчинку, яка гімнастикою займалася з моєю донькою на змаганнях, скинули бомбу. Їм байдуже. Їм головне, щоб Wildberries був.

От немає Wildberries — і вже паніка. Тому тиснути треба саме на це, і нехай оголошують мобілізацію. Мені здається, це треба робити якомога швидше. А там уже Всевишній вирішить. Або нам пощастить, і ці дурні візьмуть хоч якісь палиці й підуть уже захищати себе, а не різати один одного в м’ясорубці. Або ми знову почнемо їх на зборах добивати.

Коли вони зібрали 350 тисяч, уявляєш, яка це була купа? От зараз, мабуть, Мадяр мріє про такий сон: якби він тоді командував безпілотниками, він би розібрав цю масу в різні боки. І тепер він так само зробить із цими дурнями, якщо вони не збунтуються.

Денис Капустін казав, що росіян може вивести на вулиці біль, а не дискомфорт. Що може боліти росіянам, який біль може їх вивести?

Поділюся думкою свого друга і побратима, царство йому небесне, позивний "Перс". Він жив у місті Іваново. Я йому кажу: ну що там, розкажи, Іваново, місто наречених. А він каже: брат, я жив так, і найстрашніше, що мені стало, — мене посадили у в'язницю, а я розумію, що в принципі нічого не змінилося в моєму житті. Воно не стало гіршим. І мені від цього стало страшно.

Це коли людина живе так, що її посадили в тюрму, а вона думає: ну, усе те саме, тільки мама трохи суворіша. Це вже щось таке. Це деградація суспільства.

Там [в Росії ]просто люди живуть і не мають нічого спільного. Їхня ідея, як у будь-якій імперії, тримається на якомусь міфі. Путін намагається їх тримати ідеєю Другої світової, перемого-біссям, православними хрестиками.

Але ж дивись: у 90% людей немає жодної реальної родинної пам’яті про війну. А у них навіть дід, найімовірніше, не воював. У когось взагалі дід міг бути і в СС, і в РОА. Бо в росіян кого не спитай — у всіх дід героював. А ця брехня ламається.

Київська Русь, Київ, святині, Лавра — все це теж ламає їхню картину. Для них Київ — це альма-матер, куди вони повинні прийти, доторкнутися і поїхати в Самару. Але вони поводяться як чоловік, якому жінка сказала "ні", а він усе одно переслідує, викрадає, тримає в підвалі і вже не знає, що з цим робити.

А як ви думаєте, Путін зараз у такому становищі, він розуміє, що веде країну до краху?

Путін нічого не розуміє. Це старий дід. У людей у такому віці вже настає момент, коли вони стають дитиною.

При владі — дванадцятирічна дитина, у якої реакції як у підлітка: неадекватні, незрозумілі, без загальної картини.

Я не розумію, як людина вісімдесяти років може керувати країною. Якщо чоловік не може впоратися з жінкою, як він може керувати державою? Це просто ображена дитина, психований підліток, а по факту — дід у деменції. І головна проблема в тому, що він може натиснути на кнопку, і нам по Києву прилетить.

Якби була можливість провести операцію і проникнути на територію Росії, щоб його вбити, я можу взяти участь і пройти зворотним шляхом.

Зараз багато говорять, що ескалація досягає піку. Путін буде продовжувати тероризувати цивільних, коли на фронті не виходить. І так само його рупори вже частіше називають це не "СВО", а війною. Наскільки далеко він може зайти? Чи є бачення, що він хоче на Європу напасти, можливо, на країни Балтії?

Мені здається, навряд чи вони кудись нападуть, бо немає на верхах людей, які справді шарять і розуміють. Російська армія — одна з найсильніших армій, якщо її "очоловічити". З нею можна ходити, як Македонський, і захоплювати світ.

Але у верхівці всі прекрасно розуміють, що йти в атаку не хоче ніхто, навіть не солдат, а той, хто сидить на ПУ, офіцерський склад, який планує операції. Вони найкраще розуміють, що там можна схопитися лише за маленький усик, і то якщо схопляться.

Щойно ти потрапляєш у зону бойових дій, сидиш в окопі, по тобі стріляють — перша думка: мені це взагалі не треба. Заберіть мою останню футболку. Я краще з мільйоном у Бахмуті або бідний у Києві — краще бідний у Києві. Сів би на лавочку, дивився б на сонце і думав: вау, як класно.

Усе — гроші, ідеї, навіть найсильніші — вивітрюється. Я завжди кажу хлопцям: страшно? Пам'ятайте, там теж сидять люди. У них так само тремтять руки. За ними жінки, за ними діти. І подивіться, як страшно їм там.

Якщо він [Путін], не дай Боже, наважиться на Литву і вся Європа включиться — ми нарешті зітремо цю гидоту з лиця землі. Мене не влаштовує часткова історія. У мене мама, розумієш, мама. По факту вона в полоні. І щоб я міг до неї приїхати, забрати її або поховати, мені потрібна повністю зрублена система.

Якщо це все буде просто "помирилися, розійшлися" — це буде чергова російська передишка, щоб набратися сил. А далі вони знову полізуть. Це вже було: Афганістан, Фінляндія, Японія — їх б’ють, вони кажуть "ой-ой-ой, вибачте", а потім через десять, двадцять, тридцять років знову лізуть.

Тому цю систему треба знести повністю, як фашизм. Показати всім, що вони зробили. І лише тоді це щось змінить.

Ми повинні максимально самі позбутися всього російського. Намагатися виховувати дитину так, щоб вона взагалі не розуміла цю мову. І щоб російські пісні, які грають у машинах, не були нормою.

Жінки повинні виховувати дитину так, щоб у неї в вухах лунало щось зовсім інше — хоч африканський мотив, хоч що завгодно. Тоді байдуже, що там грає. Ми маємо прийти до того, що наша країна, у нас уже стільки хлопців. Подивись на Майдан: коли я вперше після поранення приїхав у Київ і ставив прапорці кракенівських хлопців, місця було море. Зараз уже не куди ставити — усе зайнято.

У нас оте саме: це вітчизняна війна, і ми маємо максимально мобілізуватися. Багато не треба — просто вийти, допомогти, розбити, поїхати далі.

Це все не відбувається за один день. Пропаганда — це довга гра. Вони не б’ють одразу, вони підходять інакше: через нарративи, через жарти, через "смішних" Жириновських, через телевізор, через повторення. Потім люди починають вірити, що це норма.

Якби я не виїхав у 2007 році в Дніпро, можливо, мене тут не було б. Це не те, що я хі-хі, ха-ха розповів. Це ціла система, розписана на десятиліття вперед.

Хто йде в РДК: молодь, полонені, свідомі росіяни

Я хочу запитати про росіян, які переходять служити в РДК. Як ви думаєте, це через свідомість чи через що?

Там переважно дві категорії людей, з якими я працював і працюю в РДК: колишні військовополонені та хлопці, які приїхали з Європи сюди, тобто не були на території Росії. Ті, хто були на території Росії або на нашій землі, — це здебільшого колишні полонені і молодь.

Мені найбільше подобається, що приїжджає молодь. Наприклад, "Еней". Яка в нього сім’я? Мама, тато з Пітера, Пітер, Одеса, художні галереї, керівники театрів. І цей чоловік, з тонкими вусиками, який читає книжки, яких я не розумію, хоча вони російською написані, — він сам зробив вибір і прийшов сюди.

І таких хлопців багато. Багато молодих, до 22 років, виявляються свідомими. У них були друзі, яким не вистачило сміливості чи рішучості, але вони є.

Я хочу, щоб вони хоча б стали нейтральними. Найкраще — щоб стали на бік добра і приєдналися до РДК та вели війну за свій дім. Бо один із девізів РДК — "Добудем Родину".

Чи є у вас спільне уявлення, якою має бути Росія? І життя в Росії?

Якщо заходять ці розмови, і хлопці кажуть: а ти підеш із нами в Росію? — я кажу, що не дуже хочу туди лізти. Я як українець чудово розумію хлопців у Курській області: коли втрачаєш аурy вітчизняної війни, захисника, і сам стаєш окупантом, ти зайшов на чужу територію.

Потрібно, щоб була снесена просто верхівка, і все. І в Україні, і в Росії російська земля народила талановитих людей, як Денис Капустін. Багато хлопців, які повинні навести порядок. Мій ідеал — щоб вони подзвонили мені: "Хант, приїжджай до матері в гості". Оце моє бажання.

Я не хочу загинути так, як якщо б сидів на березі Іспанії, пив вино й дивився на океан, а ззаду хтось підійшов би і вдарив мене пляшкою "за Челябінськ". Я цього не хочу. Бо росіяни нікуди не подінуться — вони можуть ходити по всьому світу.

Тому я бажаю хлопцям удачі. І уявіть, який кайф буде, якщо мрія здійсниться: Рекс на білому Абрамсі їде по Москві. Можливо, це фантазія, але в принципі все можливо, якщо натиснути.

ТЦК, напад у Львові та відповідальність на фронті

Ви бачили випадок у Львові, коли напали на військових ТЦК? Як ви в такі моменти почуваєтесь? Що відчуваєте до людей, які підтримують ці напади?

Є люди, які бачать це лише з одного боку — не бачачи глибини, а бачачи картинку: "ой, забрали". Ну так, така історія. Ти чоловік, треба йти, брати зброю, працювати, годувати сім’ю. Така у нас чоловіча життя.

Це все працює на ворога. Російська пропаганда досягла своєї мети — люди почали бити одне одного. І ці картинки, і ці історії — усе буде використано ворогом.

Я хочу залишитися штурмовиком. Щоб у мене штурмів не було менше, ніж інтерв’ю. Це моя мета. І коли я стану громадянином України, мені, як людині з російським паспортом, уже нічого буде сказати. Я не бачу морального права ще й навчати українців, як любити Батьківщину.

Це не мені коментувати історію з ТЦК як громадянину Російської Федерації. Але як боєць, я завжди на боці Збройних сил України.

ТЦК — це теж частина ЗСУ.

Мене зупиняли ТЦК. Усі розмови закінчувались однаково: "Дякуємо вам за службу і щасливої дороги". Я показую УБД — і вони: "Щасливого шляху, брат, кращий, друг, дай тобі Бог здоров'я". Отак зустрічають.

Я їхав на полігон, зайшли ми у формі. Жінка продавала Red Bull, дістала картку, хлопці розплакались, вона пікнула свою знижку і сказала: "Давайте, пацани, їдьте, дайте їм пи*ди".

Це класне відчуття. Ти можеш захищати свою землю і не втікати. У тебе є знижки, тобі всі аплодують, усі кажуть: честь, клас. Це найпростіший шлях. Мінус тільки один — можуть убити. Але й п’яна аварія на бехі на мосту метро — шанс плюс-мінус такий самий.

Я не розумію цих втеч від ТЦК. Кожному своє. Хтось народився для війни. І ще багато людей, особливо жінки, кажуть: а я свого не втримала, а ти дура, у тебе чоловік загинув. Так не можна. Це ж твоя подруга в першу чергу.

Суспільство ще не до кінця визначилось: ми хочемо перемогти чи чого? Якщо хочемо перемогти — кожен має чимось пожертвувати. Не подати, а пожертвувати. Треба віддати все, що є, і тоді піднесешся.

Колись я жив так само, як багато хто на пострадянському просторі: хотілося здаватися кращим, ніж ти є. Красива машина, брендований одяг, значок Mercedes, губи, ресниці, все це. Я теж так жив. У мене був білий Mercedes. Зараз у мене немає ані Mercedes, ані цих атрибутів, ані брендованих речей. І я почуваюся максимально чоловіком за все своє життя. Бо тепер я не здаюся. Я наповнив себе цією історією. І тепер на мене хоч Gucci одягни, хоч футболку з ринку — все одно буде просто красивий молодий чоловік.

Треба не здаватися людиною, а бути людиною. Це прикольніше, ніж здаватися.

Що буде, якщо війна закінчиться і як прощати росіян

Як думаєте, після всього сказаного, чи заслуговують росіяни на пробачення? Коли закінчиться війна, кого ми маємо пробачити, а кого ні?

Що таке вибачення? Це коли я тебе штовхнув, вибачився і більше не штовхаю.

Якщо я вкрав у тебе гроші, а потім сказав: вибач, це не працює. Якщо ті 60 відсотків росіян, про яких каже Зеленський, справді не хочуть війни, то хай доведуть це вчинками.

Якщо вони [росіяни] повернуть усі борги, якщо почнуть самі копати, відбудовувати, розбирати руїни, якщо прийдуть і реально працюватимуть — тоді так. Тоді людина заслуговує на пробачення. А якщо це просто: "вибачте, війна закінчилась, давайте жити дружно" — ні. Бо це буде ще одна російська передишка. Так уже було не раз: вони програли, вибачилися, пішли, а потім через десять, двадцять, п’ятдесят років знову полізли.

Якщо буде повна трансформація, якщо повернуть, відремонтують нашу прекрасну країну, віддадуть Крим, Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ — тоді так. Тоді вибачення можливе. Але просто сказати "вибач" — ні.

Якщо підсумувати — треба дивитися не на російську мобілізацію, а на свою. Український народ має тотально мобілізуватися. А Росія... якщо вони зрозуміють і зміняться, ми, як християни і люди, маємо прощати. Але лише тоді, коли це буде підтверджено справами.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.

Штурмовик РДК "Хант": у Росії я став хлопчиком, а Україна зробила з хлопчика чоловіка