Сучасним українцям, які звикли до свободи слова, ці дискусії здаються звичайним мовним питанням, справою особистого смаку чи банальної звички. Але якщо ми наважимося зазирнути в історичне задзеркалля, то побачимо там не нудні філологічні словники, а розстрільні списки, холодні підвали НКВС і свіжу кров на дубовому паркеті урядових кабінетів.

Усі ці літери, дифтонги та слова, через які ми сьогодні ламаємо списи у фейсбуці чи на кухнях, мають надзвичайно глибоке, трагічне і криваве коріння. Майже століття тому за використання саме цих правил людей ставили до стінки, гноїли в сибірських таборах і назавжди викреслювали з історії. Українська граматика 1928 року – це, мабуть, єдине у світовій історії зведення правил написання слів, яке тоталітарна імперія репресувала як небезпечного політичного ворога, прирівнявши звичайну літеру до зброї масового ураження.

Парадокс героя: старий більшовик, який будував українську фортецю

Коли ми уявляємо людину, яка боролася за чистоту української мови в ті страшні часи, наша уява автоматично малює класичного дисидента: тендітного інтелігента у вишиванці, з сумними очима, який тихо пише патріотичні вірші при світлі гасової лямпи. Але історична реальність ламає всі стереотипи. Головним архітектором і рушієм найвидатнішого українського правопису був Микола Скрипник. Це був не романтик-мрійник, а надзвичайно жорсткий, загартований у підпільних боях старий більшовик, особистий соратник Леніна. Це людина, яка свого часу очолювала українську ЧК (надзвичайну комісію) і без вагань підписувала смертні вироки ворогам революції. Він носив військовий френч, мав колючий, нещадний погляд і володів колосальною, майже абсолютною владою як міністр (нарком) освіти тогочасної УСРР.

Проте саме цей залізний комісар, переконаний комуніст, мав одну "небезпечну" ідею, яка зрештою коштувала йому життя. Скрипник належав до течії так званих націонал-комуністів. Він геніально розумів: щоб Україна відбулася як повноцінна, самодостатня республіка, вона повинна мати єдиний, монолітний культурний простір. На той час українська нація була трагічно розірвана навпіл: частина жила під владою Польщі в Галичині, частина – у радянській Наддніпрянщині. Вони говорили однією мовою, але писали за дещо різними правилами, використовуючи різні слова. Скрипник вирішив зшити цю розірвану історичну рану.

У травні-червні 1927 року він скликав у Харкові, тодішній столиці, грандіозну Всеукраїнську правописну конференцію. Це була безпрецедентна подія. Туди приїхали не лише радянські науковці, а й видатні діячі із Західної України, такі як Кирило Студинський та Іларіон Свєнціцький. Самі правила, звісно, писали не політики. Над ними працювали найсвітліші уми нації, видатні знавці нашого слова, такі як Агатангел Кримський, Олена Курило, Олекса Синявський. Але саме Микола Скрипник своєю залізною волею, політичним авторитетом і владою змусив державну машину ухвалити цей документ. 6 вересня 1928 року новий правопис, який у народі назавжди назвуть "скрипниківкою", був офіційно затверджений. І цей закон мав одну головну, негласну мету – остаточно і безповоротно відірвати українське мислення від російського імперського впливу.

Пальне
Середні ціни в мережі АЗС «Amic Energy» станом на 

Що таке "скрипниківка": дивіться відео Твоя підпільна гуманітарка

Геополітика однієї літери: чому Україна – це Європа

Щоб зрозуміти суть цього мовного конфлікту, нам не потрібні складні академічні терміни. Забудьте про шкільні підручники, правила асиміляції чи морфології. Подивімося на це виключно очима геополітики та цивілізаційного вибору. Чому, наприклад, Скрипниківка вимагала писати "етер", "Атени", "міт", "катедра"?

Річ у тім, що слова іншомовного походження (переважно з давньогрецької та латини) мандрували світом різними шляхами. Російська імперія століттями запозичувала їх через специфічну візантійську традицію, де певні звуки перекручувалися і перетворювалися на літеру "Ф". Так з'явилися російські "эфир", "Афины", "миф", "кафедра". Натомість Україна історично завжди була невіддільною частиною великого європейського простору. Наші предки, студенти Києво-Могилянської та Острозької академій, читали європейські тексти в оригіналі. І в усій Європі ці слова звучали через тверде "Т" (ether, Athens, myth, cathedra).

Ухвалюючи написання "етер" чи "Атени", українські вчені 1920-х років робили не лінгвістичний, а потужний цивілізаційний вибір. Вони відкрито заявляли: ми беремо світову культуру напряму з Європи, через наші власні історичні двері, а не через криве дзеркало російського перекладу. Це була величезна геополітична декларація незалежності мислення. Те саме стосується і слова "проєкт". Воно походить від латинського projectus. Українська літера "Є" ідеально передає це латинське звучання, тоді як російське "проект" є штучним спрощенням.

Або візьмемо літеру "Ґ". Цей дзвінкий, вибуховий звук є абсолютно природним, органічним для нашого народу. Ми споконвіку кажемо "ґанок", "ґудзик", "аґрус", "ґрунт". Ця літера була символом нашої автентичності, нашої відмінності від сусідів. Для Москви ж будь-яка відмінність була смертельною загрозою. Російська мова не має такого звука, а отже, за параноїдальною логікою імперії, його не повинно бути й в українців. Кожна літера "Ґ" у харківській газеті чи київській книжці була ніби маленьким синьо-жовтим прапорцем, який доводив імперський центр до сказу.

Держпром і револьвер: як вбивали українське слово

Москва дуже швидко зрозуміла, що насправді відбувається в Україні. Йосип Сталін усвідомив фундаментальну річ: поки українці мають власну, незалежну від росіян мовну картину світу, поки вони дивляться на Захід, їх неможливо остаточно підкорити і перетворити на слухняних гвинтиків радянської машини. Мова стала тією невидимою, але міцною стіною, яка не пускала імперію в голови людей. І Сталін вирішив цю стіну знести – разом із тими, хто її будував.

Настав страшний 1933 рік. У селах лютував штучно організований Голодомор, який мільйонами винищував селянство – головного фізичного носія української ідентичності. А в містах почалася тотальна зачистка інтелектуальної еліти. У січні 1933 року до столиці УСРР, Харкова, прибуває Павло Постишев – жорстокий сталінський емісар, наділений диктаторськими повноваженнями. Його головне завдання – згорнути українізацію, вичистити "націоналістів" з усіх установ і знищити всіх, хто робив Україну українською.

Скрипниківку офіційно оголошують "націоналістичним шкідництвом" та "диверсією на мовному фронті". У пресі розгортається шалена, істерична кампанія цькування. Правила написання слів прирівнюють до державної зради. Навколо Миколи Скрипника стрімко звужується коло. Його найближчих соратників арештовують одного за одним. У травні 1933 року, не витримавши тиску і на знак протесту проти репресій, пускає собі кулю в скроню видатний письменник Микола Хвильовий. Ще в лютому 1933 року у Скрипника відбирають посаду наркома освіти і переводять керувати Держпланом УСРР. Старий більшовик Скрипник розуміє: його систему зламано, його життєве діло знищено, а попереду – лише ганебний арешт, нелюдські тортури в підвалах ДПУ і розстріл.

Що варто знати про Миколу Скрипника: дивіться відео Історія для дорослих

7 липня 1933 року. Харків. Велична, монументальна залізобетонна будівля Держпрому – символ тогочасної модерної, амбітної України. Микола Скрипник виходить із чергового засідання політбюро, де його вкотре змішували з брудом і вимагали покаяння. Він заходить до свого робочого кабінету. Дістає револьвер. І пускає собі кулю просто в серце. Цей постріл у Держпромі став символічною, кривавою крапкою в епосі українського відродження. Кров на підлозі кабінету голови Держплану стала тим чорнилом, яким Москва невдовзі напише нові, рабські правила для нашої мови.

Спадщина: чому ми не маємо права забути

Одразу після самогубства Скрипника його правопис був скасований і заборонений. Спеціальні комісії, якими керував партійний функціонер Андрій Хвиля (якого, за іронією долі, НКВС розстріляє всього через п'ять років), провели жорстоку лінгвістичну чистку. З абетки брутально вирвали літеру "Ґ". Європейське "Т" замінили на російське "Ф". Усі правила штучно, силоміць наблизили до російської мови, щоб українська виглядала лише як її кумедний, провінційний, меншовартісний діалект. Словники, видані за правилами 1928 року, вилучали з бібліотек і спалювали.

Але найстрашніше сталося з людьми. Ті видатні вчені, які створювали правила, стали жертвами нещадного терору. Їхні імена поповнили нескінченні мартирологи того, що ми сьогодні називаємо "Розстріляним відродженням". Григорій Голоскевич, автор найвідомішого орфографічного словника за правилами Скрипника, був заарештований у сфабрикованій справі СВУ ще влітку 1929 року – майже одразу після виходу його праці. Його заслали до Сибіру, де він загадково загинув у Тобольську в 1934-му. Олена Курило, геніальна дослідниця нашого слова, яка формувала наукову термінологію, намагалася втекти від репресій до Москви, але імперія знайшла її і там – у 1938 році її заарештували та відправили в концтабори ГУЛАГу, де її слід загубився назавжди. Їх вбивали, ламали їм долі просто за те, що вони знали, як правильно звучить душа їхнього народу.

Тому сьогодні, у 2026 році, коли ви бачите в тексті слово "проєкт", "авдиторія" чи натрапляєте на літеру "Ґ", не поспішайте обурюватися незвичним звучанням. Згадайте про те, яку страшну ціну було заплачено за ці слова. Правопис 2019 року – це не примха сучасних науковців, не спроба ускладнити нам життя і не данина моді. Це акт великої історичної справедливості. Це повернення додому тих слів, які були репресовані, розстріляні й закопані в безіменних могилах Биківні, Сандармоху та Соловків.

Кожного разу, коли ми пишемо за цими правилами, ми здобуваємо маленьку, але надзвичайно важливу перемогу над імперією, яка століттями хотіла нас знищити. Ми доводимо, що куля в харківському Держпромі не вбила нашу ідентичність. Розстріляна граматика воскресла, щоб нагадати нам: мова – це не просто засіб спілкування. Це наша територія, наша зброя і наш квиток у вільне європейське майбутнє.