Чому вчені почали сумніватися у найбільшій катастрофі в історії Землі?
Історія, котра довгий час вважалася непохитною істиною, почалася 6 жовтня 1970 року. Тоді судно для глибоководного буріння Glomar Challenger повернулося до порту Лісабона з сенсаційними зразками порід. Під час своєї експедиції дослідники пробурили 28 свердловин у дні Середземного моря. Отримані дані вказували на те, що приблизно 6 мільйонів років тому море перетворилося на величезну безплідну пустелю, пише 24 Канал.
Дивіться також Археологічна сенсація натякає на розвинену цивілізацію, що існувала 38 000 років тому
Соляна чаша глибиною понад 2 кілометри лишалася сухою протягом пів мільйона років, поки води Атлантичного океану не прорвалися крізь сучасну Гібралтарську протоку, спричинивши наймасштабніший потоп в історії планети. Цю подію назвали Занкліанською повінню. Основний внесок у цю теорію зробило дослідження 2009 року, опубліковане на сторінках Nature.
Океанограф Кеннет Сю, один із керівників експедиції Glomar Challenger, описував цю подію як неймовірне видовище. Він стверджував, що Гібралтарський водоспад за своїми масштабами у 100 разів перевищував водоспад Вікторія та у 1 000 разів – Ніагарський. Вчені Давід Гарсія Кастельянос, Франсіско Естрада й Івон Хіменес-Мунт писали, що повінь скинула приблизно в 1000 разів більше води, ніж сучасна Амазонка.
Така катастрофічна модель швидко стала популярною: про неї знімали документальні фільми, а Гібралтар навіть випустив поштову марку з зображенням гігантського водоспаду висотою 3 000 метрів. Проте за останні два десятиліття з'явилося чимало аргументів, які ставлять під сумнів кожну частину цієї теорії – від масштабів мегапустелі до самого факту існування гігантського водоспаду.
Перші сумніви
Сумніви почалися з аналізу відкладень солі, які геологи називають евапоритами. Традиційно вважалося, що гіпс та галіт (кам'яна сіль) утворюються лише при повному висиханні водойми, як це відбувається в Мертвому морі. Однак сучасні седиментологи, які вивчають закономірності формування осадових порід, вказують на те, що ці мінерали можуть випадати в осад і під водою, якщо розсіл стає достатньо концентрованим.
Це означає, що Середземному морю зовсім не обов'язково було перетворюватися на суху пустелю. Ба більше, математичні розрахунки показують, що об'єм солі під дном моря настільки величезний (близько 5 відсотків усієї солі Світового океану), що для його накопичення знадобилося би близько 10 циклів повного висихання та наповнення.
Дослідження соляних покладів на Сицилії підтверджують циклічність процесів: там виявлено 16 шарів гіпсу, розділених сланцями, що відповідає циклу прецесії земної осі тривалістю приблизно 23 000 років. Це свідчить про те, що зв'язок з Атлантикою багаторазово відкривався і закривався через коливання рівня океану.
Остання фаза кризи, яку називають етапом "Лаго-Маре", була найбільш загадковою, адже море стало менш солоним і перетворилося на систему величезних озер. Комп'ютерне моделювання 2025 року припускає, що вода в цей період надходила не з Атлантики, а з давньої системи озер Паратетіс, куди впадали такі річки, як Дунай, Дон та Волга, пише Knowable Magazine.
Що таке Паратетіс?
Це найбільше доісторичне мілководне море (мегаозеро) в історії Землі, що існувало близько 34 – 7 мільйонів років тому (від олігоцену до пліоцену). Воно простягалося від Альп на заході до Аральського моря на сході, включаючи територію сучасної України, і утворилося внаслідок підняття гірських хребтів, що відокремили частину океану Тетіс. Сьогоденні Чорне, Каспійське та Аральське моря є залишками цього водоймища.
Паратетіс – це найбільше озеро в історії Землі. Саме звідси могла надходити вода в Середземне море / PALCU, DV
То як же все було насправді?
Найбільшим ударом по старій теорії стали результати експедиції 2023 року на судні JOIDES Resolution. Вчені досліджували море Альборан, яке є своєрідним вестибюлем перед Гібралтарською протокою. Якби мегапотоп дійсно відбувся, він би залишив після себе хаотичні нагромадження порід та явні сліди ерозії.
Замість цього дослідники знайшли ідеально рівні, тонкі шари відкладень, що свідчать про спокійні умови з низькою енергією води – повну протилежність катастрофі. Це дозволило дійти висновку, що шлях сполучення з океаном під час так званої Мессінської кризи солоності проходив зовсім не через Гібралтар, а, можливо, через канали на території сучасної Іспанії, Марокко або через вулканічні острови на сході, додає Live Science.
Що таке Мессінська криза солоності?
Це, власне, і є назва геологічної події наприкінці міоцену, приблизно 5,97 – 5,33 мільйона років тому, коли Середземне море було ізольоване від Атлантичного океану через тектонічні процеси, що призвели до закриття Гібралтарської протоки. Внаслідок високого випаровування при обмеженому поповненні водою рівень моря різко впав (на 1,5 – 2 кілометри), перетворивши басейн на гігантську солону пустелю з накопиченням понад 1 мільйона кубічних кілометрів солей (евпоритів), що видно в сучасних товстих соляних шарах на дні моря. Криза завершилася поверненням води в Середземне море.
Сьогоднішня наукова картина підкреслює силу не раптових катастроф, а поступових змін. Навіть незначне обміління проток могло призвести до того, що 89 відсотків морських видів, які мешкали лише в Середземномор'ї, вимерли через надмірну солоність. Це показує, що екстремальні умови в природі можуть виникати без екстремальних подій, що є важливим уроком для сучасних кліматичних прогнозів.