В американської армії є слабке місце, і його вже зрозуміли в Ірані, Китаї та Росії
- Сучасна військова міць демократій залежить від політичної легітимності та суспільного консенсусу, що ускладнює мобілізацію політичної волі.
- Авторитарні режими менш залежні від суспільного схвалення, що дає їм стратегічну перевагу в довготривалих конфліктах.
З технічного погляду, американська воєнна машина виглядає майже безальтернативно: авіаносні групи, стратегічна авіація, дозаправка в повітрі, глобальна логістика, розвідка, технологічна перевага, масштаб виробництва і накопичений досвід проєкції сили. Усе це створює образ держави, здатної дістати будь-кого і будь-де.
Але проблема в тому, що сучасна військова потужність демократії не є автономною. Вона не існує окремо від політичної легітимності, електорального циклу, бюджетного компромісу і суспільного консенсусу. Про це пише Тарас Котов.
Читайте також За війну в Ірані заплатять американці – ціна буде більшою, ніж ви можете собі уявити
Про парадокс сучасного світу
Американські літаки летять не лише на пальному. Вони летять на схваленні Конгресу, на рейтингах Адміністрації, на готовності платника податків оплачувати довгу зовнішню кампанію і на здатності політичного класу пояснювати, навіщо ця кампанія взагалі потрібна.
Саме тут і починається межа між номінальною могутністю та реальною політичною спроможністю. Бо коли в гегемоні настає фаза внутрішньої турбулентності – мідтерми, криза більшості, інфляційний тиск, втома виборця від зовнішніх конфліктів, поляризація медіаполя, – тоді навіть колосальна військова перевага перестає автоматично конвертуватися в рішучу і тривалу дію. Засоби залишаються. А от політична воля стає дефіцитною.
Іран, Китай та Московія це чудово розуміють. Вони можуть поступатися Заходу за технологіями, за якістю інститутів чи за рівнем життя, але мають іншу стратегічну перевагу: їхні режими значно менше залежать від швидкого суспільного схвалення. У них інший горизонт планування, менше внутрішніх запобіжників, слабший зв'язок між ціною війни і політичною відповідальністю керівництва. Там не треба щоразу відтворювати суспільний консенсус, щоб обґрунтувати застосування сили. Там достатньо рішення центру.
Тому головна слабкість демократій сьогодні полягає не у нестачі зброї, не у слабкій промисловості і не у відсутності ресурсів як таких. Вона полягає у складності мобілізації політичної волі в умовах відкритого суспільства.
Демократія сильна в конкуренції, в інноваціях, у гнучкості, у створенні багатства. Але в умовах довгого конфлікту вона часто програє в темпі режимам, які не зобов'язані переконувати власне населення, чому треба платити високу ціну за війну.
Звідси і парадокс сучасного світу. Теоретично демократичний Захід має майже все, щоб перемагати. Практично кожне велике силове рішення проходить через фільтр виборів, рейтингів, бюджетних торгів і суспільної втоми. І тому питання полягає не лише в тому, скільки в США літаків чи флотів. Питання в тому, чи є у демократії механізм довгого утримання стратегічної рішучості без внутрішнього розкладання консенсусу.
Саме тому авторитарні режими не обов'язково мають бути сильнішими за демократії. Їм достатньо бути терплячішими, жорсткішими і менш залежними від суспільного схвалення. Вони грають у довгу проти виборчого календаря. Поки демократія не знайде відповіді на цю асиметрію, її супротивники й надалі будуть тестувати межі її волі, а не межі її технічних можливостей.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.