"Це найкращі переговори": Загородній про удари по Росії та пастку для Європи

Поки Україна, США та Росія проводили переговори в Абу-Дабі, Сили оборони продовжували завдавати ударів по стратегічних об'єктах країни-агресорки. Водночас Кремль повернувся до вимог переглянути систему європейської безпеки та намагається не допустити повноцінної участі Європи в переговорному процесі.

Політтехнолог Тарас Загородній в ефірі 24 Каналу пояснив, чому вважає українські удари по російських НПЗ найефективнішим способом тиску на Кремль та кому варто представляти Європу на переговорах. Він також оцінив результати зустрічі в Абу-Дабі, можливі втрати "Росатому", перспективи західного фінансування України та ризики нового російського тиску на Вірменію.

Удари по НПЗ Росії

Другий день переговорів в Абу-Дабі завершився досить швидко, але водночас Україна завдала нових ударів по російських об'єктах. СБУ повідомила про ураження цілей в Усть-Лузі та корабля проєкту "Буян-М", а також з'явилися повідомлення про атаку на Омський НПЗ. Чи правильно Україна веде такі переговори з Росією?

Ідеальні переговори. Вранці СБУ завдала удару по Усть-Лузі, а завершення переговорів супроводжується атакою на Омський нафтопереробний завод. Причому, судячи з повідомлень, вона ще тривала. Я сподіваюся, що найближчим часом ми побачимо й інші результати роботи українських військових.

Удари по Усть-Лузі, на мою думку, можуть бути початком посилення атак на російську портову інфраструктуру в Балтійському морі. Це важливий напрямок, адже саме через такі об'єкти Росія забезпечує значну частину свого експорту. Я також бачив повідомлення, що пожежу після атаки було видно навіть з Естонії. Якщо це справді так, масштаби займання могли бути значними.

Але тут важливий не лише результат конкретного удару. Ми говоримо про те, як Україна повинна вибудовувати відносини з Росією, яка продовжує війну та не демонструє готовності відмовлятися від своїх вимог. На мою думку, переговори матимуть сенс лише тоді, коли Москва відчуватиме реальну ціну продовження агресії.

Це найкращі переговори, які Україна демонструє. Мені згадується епізод із "Зоряних війн", де говорили про агресивні переговори. Запитують: "А що це означає?" А вони почали битися на мечах. Так і тут: з росіянами тільки так можна перемовлятися, тому що по-іншому вони не розуміють.

Коли європейці обговорюють, хто саме повинен представляти їх на переговорах, Україна вже демонструє реальні можливості впливати на Росію. Якщо європейські держави не готові направляти своїх військових для безпосередньої участі в обороні України або посилювати тиск на російські судна в Данських протоках, тоді вони повинні принаймні враховувати роль української армії в забезпеченні безпеки континенту.

Після 30 жовтня Україна посилила удари по великих російських НПЗ. З'являються оцінки скорочення нафтопереробки приблизно на 30%, а безпілотники до Омська летіли близько 15 годин. Чи можуть ці атаки призвести до нових обмежень на бензин і дизель у Росії?

Насамперед важливо, що обмеження вже почали запроваджувати. З'являлися повідомлення про скорочення постачань як бензину, так і дизельного пального. Зокрема, у цьому контексті згадували "Роснєфть" і "Татнєфть". Тому нові удари лише посилюють проблеми, з якими стикається російська нафтопереробна галузь.

Я сподіваюся, що це тільки початок. У Росії залишається достатньо нафтопереробних потужностей, які забезпечують її економіку та військову машину. Важливо продовжувати тиск, щоб пошкоджені підприємства не могли швидко повернутися до нормальної роботи, принаймні до завершення війни.

Є й економічний аспект. Що більшими ставатимуть втрати, то складніше власникам підприємств буде ухвалювати рішення про їхнє відновлення. Адже ремонт потребує значних коштів, а гарантій, що після нього завод знову не опиниться під ударом, немає.

Що більше буде втрат, то менше власники цих нафтопереробних заводів будуть упевнені, що треба їх ремонтувати. Там є ще куди бити, що виводити з ладу. Сподіваюся, вдасться завдати таких пошкоджень, щоб підприємства не відновилися принаймні до закінчення війни.

На мою думку, Україна повинна зберігати такий підхід. Російська економіка має відчувати наслідки війни, яку Кремль розв'язав проти нашої держави. І що більше можливостей Україна матиме для самостійних ударів, то сильнішими будуть її позиції під час будь-яких дипломатичних контактів.

Хто представлятиме Європу

Володимир Мединський звинуватив європейців у загибелі українців і заявив, що їхня участь у переговорах залежить від позиції Росії. Водночас Джаред Кушнер пропонує Європі визначити одного представника. Чи може Кремль використати цю ситуацію, щоб нав'язати свої вимоги щодо європейської безпеки?

Я вже говорив, хто, на мою думку, повинен представляти Європу в переговорах із Росією. Це Володимир Зеленський. Україна теж є частиною Європи, причому саме вона безпосередньо захищає континент від російської агресії. Звичайно, європейські держави можуть обирати власних представників і шукати спільну позицію, але для мене найбільш логічним варіантом залишається український президент.

Проблема в тому, що Росія намагається перетворити участь європейців на предмет торгу. Мовляв, спочатку попросіть Москву, переконайте її, а вже потім вам, можливо, дозволять приєднатися. Це звичайна маніпуляція, спрямована на демонстрацію російської переваги та посилення суперечностей усередині Європи.

Місце за столом переговорів не надають – його виборюють. Якби європейці надіслали своїх військових, які хоча б дронами били по росіянах, вони б уже мали своє місце за столом. А зараз Росія каже: "Ну попросіть нас, умовляйте". Це просто спроба розколоти Європу.

Європейські держави мають різні інтереси, політичні традиції та погляди на взаємини з Москвою. Кремль чудово це розуміє й намагається скористатися такими розбіжностями. Але разом з Україною Європа вже поступово нарощує потенціал для самостійного забезпечення своєї безпеки. Без українського військового досвіду та можливостей цей процес буде значно складнішим.

Щодо старих російських вимог, про які нагадав Мединський, потрібно враховувати, наскільки змінилися обставини. Раніше Москва мала значно більші економічні ресурси, отримувала величезні прибутки від експорту нафти й газу та могла використовувати ці гроші для посилення впливу на європейську політику. Частина європейських лідерів тоді була значно прихильнішою до співпраці з Росією.

Я особливо критично оцінюю роль тогочасного керівництва Німеччини, зокрема політику Ангели Меркель. На мою думку, тодішні підходи Берліна створювали для Москви надто сприятливі умови та послаблювали позиції країн Центральної і Східної Європи. Росія також прагнула обмежити американську військову присутність на континенті, повернувшись до конфігурації НАТО зразка 1997 року.

Тепер ситуація зовсім інша. Росія вже не має того економічного та політичного впливу, який дозволяв їй диктувати свої умови. Сполучені Штати також не можуть просто ухвалити рішення про майбутнє європейської безпеки та змусити всіх інших його виконувати.

Вони нав'язують розмови про нову безпеку Європи, але під цим мають на увазі зменшення потенціалу України та гарантії безпеки для Росії. У Росії та США немає достатньо можливостей, щоб просто нав'язати Європі такі домовленості.

Саме тому я не вірю в успіх подібних ініціатив. Кремль може скільки завгодно повертатися до старих документів, але сьогодні він має справу з іншою Україною та Європою, яка поступово усвідомлює необхідність власного оборонного потенціалу.

Чи повинен Євросоюз мати одного представника на таких переговорах? Хто міг би говорити від імені Європи, якщо її держави досі не мають єдиної позиції?

У цьому й полягає головна проблема: Європа неоднорідна, тому визначити одного представника надзвичайно складно. За логікою росіян, більш-менш рівноправним співрозмовником могла б бути Франція, оскільки вона має ядерну зброю. Але політична ситуація всередині країни змінюється, а майбутнє Еммануеля Макрона після завершення його президентства залишається окремим питанням.

Теоретично можна розглянути представника скандинавських держав. Для України це був би непоганий варіант, адже країни Північної Європи добре розуміють російську загрозу. Особливо це стосується Фінляндії та Норвегії, які мають спільний кордон із Росією та безпосередньо зацікавлені у стримуванні її агресивної політики.

Можлива й кандидатура від Німеччини, але тут виникають власні суперечності. Я критично ставлюся до історичної ролі Берліна в питаннях суверенітету держав Центральної та Східної Європи. Тому не впевнений, що представник Німеччини автоматично влаштовуватиме всіх європейських партнерів.

Єдиний спільний знаменник для всієї Європи – сказати, що її представлятиме Україна. Звичайно, це вдарить по самолюбству європейців, але, по суті, іншого виходу я не бачу.

Україна вже продемонструвала свою здатність протистояти Росії та розвиває власний військово-промисловий комплекс. Саме цей досвід, на мою думку, робить її важливим учасником будь-яких майбутніх домовленостей про безпеку Європи.

Підсумки Абу-Дабі

Після двох днів переговорів повідомили про домовленість щодо великого обміну полоненими, хоча її ще мають виконати. Politico також пише про можливу участь європейців у наступних зустрічах. Чи побачили ви якісь реальні зміни в позиції Росії?

Нічого принципово нового я не побачив. Домовленість про обмін полоненими – це дуже добре, адже повернення наших людей надзвичайно важливе. Але поки вона залишається домовленістю, і потрібно дочекатися її практичного виконання. Лише після цього можна буде говорити про конкретний результат.

Щодо інших питань, російська делегація продовжує повторювати позицію Путіна. Він вимагає, щоб Україна залишила чотири області, відмовилася від вступу до НАТО та внесла відповідні зміни до Конституції. За таких умов я не бачу реальних передумов для домовленості про припинення бойових дій.

Водночас не потрібно недооцінювати Дональда Трампа. Після виборів на нього посилився політичний тиск, але він усе ще має значні повноваження та можливості впливати на американську політику. Наприклад, республіканці не підтримали ініціативу щодо імпічменту Піта Гегсета. Це показує, що політична ситуація у Вашингтоні залишається складнішою, ніж може здатися після виборчої поразки республіканців.

Я не виключаю, що американська адміністрація хотіла б використати переговори для послаблення позицій Європи. Але є важлива обставина, яка заважає таким планам: Україна дедалі більше покладається на власні військові технології та виробництво.

Наш військово-промисловий комплекс розвивається, з'являються нові ракетні програми та безпілотні системи. Зокрема, українські підприємства, серед яких Fire Point, створюють озброєння, яке дозволяє завдавати ударів по російських об'єктах без повної залежності від постачань зі США.

Україна дратує американців ще й тим, що має власний ВПК і власну ракетну програму. Ми б'ємо по Росії власними розробками. Це створює нам самостійність і суб'єктність у багатьох питаннях.

США можуть хотіти певних домовленостей, але бажання не завжди збігаються з реальними можливостями. Україна вже має значно більше інструментів для самостійного захисту, тому її позицію не можна просто проігнорувати.

Плани Путіна щодо Китаю

На 18 – 19 листопада анонсували зустріч в азійському регіоні. За повідомленням South China Morning Post, Сі Цзіньпін не хоче обговорювати з Трампом і Путіним Україну, а готовий зосередитися на штучному інтелекті та економічних питаннях. Чи означає це, що спроба Кремля домовитися про новий поділ сфер впливу провалюється?

Я взагалі не бачу предмета для повноцінної тристоронньої розмови. Що Росія може запропонувати Китаю в питаннях штучного інтелекту? Російські технології значною мірою залежать від китайської електроніки та комплектуючих. Тому я не розумію, що саме Путін може принести за стіл переговорів як рівноправний партнер.

Китай має власні економічні й технологічні інтереси, які йому важливо обговорювати зі Сполученими Штатами. А Росія в цій конфігурації вже не виглядає державою, без якої неможливо ухвалити рішення. Пекін має значно більше можливостей впливати на Москву, ніж навпаки.

Тому ідея зустрічі трьох лідерів, які нібито повинні визначити майбутнє світу, видається мені беззмістовною. Кремль намагається повернутися до уявлення про себе як про одну з держав, що можуть ділити міжнародні сфери впливу. Але нинішні економічні та політичні можливості Росії не відповідають таким претензіям.

Логіки зустрічі на трьох узагалі немає. Росіяни марять, що вони знову щось ділитимуть, домовлятимуться про безпеку Європи, про якісь пакти про ненапад. Це вже нагадує пакт Молотова – Ріббентропа, коли ділили Європу.

Мені здається, Путін досі уявляє себе великим геостратегом на зразок Сталіна. Він намагається відтворити модель міжнародних відносин, у якій долю інших держав визначають кілька великих гравців. Але світ давно змінився, а Росія втратила значну частину можливостей, необхідних для такої ролі.

Навіть якщо зустріч відбудеться, я сумніваюся, що вона принесе Кремлю бажаний результат. Китай має що обговорювати з Трампом без участі Путіна. Москва вже настільки залежить від Пекіна, що китайському керівництву немає потреби створювати їй додатковий статус на міжнародній арені.

Путін і так приїжджає до китайців, коли вони скажуть, і доповідає все, що потрібно. Навіщо їм додавати його до серйозних переговорів, якщо Китай може напряму говорити зі Сполученими Штатами?

Тому я не очікую, що можливі контакти Трампа, Путіна й Сі Цзіньпіна приведуть до нових домовленостей щодо України або перегляду системи європейської безпеки.

Пастка для Європи

На переговорах в Абу-Дабі європейці зустрічалися з українськими та американськими представниками окремо. Росія і США водночас обговорюють нову архітектуру безпеки Європи з урахуванням російських інтересів. Чи не може це стати новою пасткою на кшталт Будапештського меморандуму?

Звичайно, така небезпека існує. Ми вже бачили різні формати співпраці між НАТО та Росією, зокрема Раду Росія – НАТО. Але жоден із них не завадив Кремлю розпочати агресію проти України. Тому відновлення подібних механізмів саме по собі нічого не гарантує.

У всіх цих розмовах про нову систему безпеки обов'язково з'являється українське питання. Росія знову намагатиметься вимагати скорочення нашої армії, обмеження військово-промислового комплексу та інших поступок. Адже сильна українська армія безпосередньо заважає Кремлю реалізовувати його плани.

Фактично йдеться про повернення до старих російських вимог, які обговорювалися під час попередніх переговорів, зокрема у Стамбулі. Москва хоче, щоб Україна добровільно послабила власну оборону, а натомість отримала якісь політичні обіцянки.

Але я не думаю, що українське керівництво знову погодиться на подібну конструкцію. Ми вже добре знаємо, чого варті гарантії Росії. Натомість власна зброя, ракети та потужна армія дають Україні набагато більше реальних можливостей захистити себе.

Я не думаю, що Україна на цю нісенітницю ще коли-небудь поведеться. Наше керівництво вже розуміє, що означає мати власну зброю і власні ракети. Тоді з тобою всі розмовляють і навіть гроші дають. Добрим словом і пістолетом можна отримати більше, ніж просто добрим словом.

Це стосується не лише військової безпеки, а й економічних відносин. Коли держава має власні можливості впливати на ситуацію, партнери змушені серйозніше враховувати її інтереси. Саме тому для України настільки важливий розвиток власного ВПК.

Росія та її партнери можуть продовжувати обговорювати будь-які моделі післявоєнної європейської безпеки. Україна також може брати участь у дипломатичному процесі, але не повинна дозволяти, щоб такі розмови обмежували її оборонні можливості.

Нас цікавлять зброя, гроші та удари по території Росії. А далі вони можуть говорити про будь-яку архітектуру безпеки. Для нас головне – мати реальні можливості захистити себе.

Без сильної української армії всі майбутні домовленості залишатимуться вразливими. Тому, на мою думку, питання власного озброєння та фінансування оборони повинні залишатися пріоритетними незалежно від того, які дипломатичні ініціативи з'являтимуться.

Проблеми "Росатому"

З'явилися повідомлення, що Туреччина розглядає альтернативи співпраці з "Росатомом" і веде переговори з Південною Кореєю та Канадою щодо атомних технологій. Також обговорюють можливі зміни в Угорщині. Наскільки серйозним ударом для Росії може стати втрата таких контрактів?

У Європі ситуація складніша, ніж може здатися. Зокрема, в Угорщині продовжують працювати реактори радянського виробництва. Тому відмовитися від російської співпраці там не так просто: потрібно розуміти, чи можна замінити відповідні технології та забезпечити роботу вже наявного обладнання.

На мою думку, Європа досі недостатньо активно позбавляється залежності від Росії в атомній енергетиці. Україна в цьому напрямку зробила значно більше. Зокрема, ми працювали над переходом від російського ядерного палива до західних альтернатив, зокрема для українських атомних станцій.

Водночас у Болгарії, Чехії, Словаччині та інших європейських країнах залишаються реактори, пов'язані з радянськими технологіями. За моїми приблизними оцінками, йдеться про близько двох десятків таких енергоблоків. Для їхнього обслуговування необхідні відповідне паливо, обладнання та технічні рішення, тому залежність від Росії зберігається.

У Туреччині, наскільки я розумію, можливості змінити партнерів можуть бути ширшими. Росія вкладала значні кошти в будівництво атомної електростанції та пропонувала фінансування на вигідних для Анкари умовах. Москва була готова фактично будувати об'єкт за власні кошти, надаючи кредити, як це відбувалося і з деякими іншими міжнародними проєктами.

Якщо Туреччина справді почне відмовлятися від подальшої співпраці з "Росатомом" і залучати інших постачальників технологій, це стане для Росії дуже болісним результатом. Адже вона втратить не лише можливий контракт, а й інструмент довгострокового економічного та політичного впливу.

Якщо з'являються нові постачальники технологій, це чудова історія. Це означає, що росіян поступово витісняють. "Росатом" – потужна компанія та важливий важіль тиску, тому втрата таких позицій для Росії буде дуже відчутною.

Потрібно враховувати, що "Росатом" працює не лише в будівництві атомних електростанцій. Це ще й великий гравець на ринку збагаченого урану. Навіть Сполучені Штати продовжують закуповувати певну російську продукцію в цій сфері, хоча американська влада вже говорила про наміри скорочувати залежність.

Якщо одночасно посилюватимуться обмеження на закупівлю російських нафти, газу та ядерних технологій, Москва поступово втрачатиме кілька важливих джерел впливу на міжнародних партнерів. Тому можливі проблеми "Росатому" я розглядаю як частину ширшого процесу послаблення російських економічних позицій.

Для "Росатому" це явний удар під дих. Враховуючи, що американці також тиснуть на партнерів щодо закупівель російських нафти й газу, проблеми Росії поступово накопичуються на різних напрямках.

Однак у Європі цей процес потребуватиме часу, оскільки заміна ядерних технологій та палива є складним технічним і фінансовим завданням.

Гроші ЄС для України

На зустрічі в Дубліні європейські лідери мають обговорити подальше фінансування України. Водночас прем'єри Чехії Андрей Бабіш і Словаччини Роберт Фіцо не хочуть брати на себе додаткові фінансові зобов'язання, а Фрідріх Мерц погрожує блокуванням бюджету ЄС. Чи вдасться подолати ці суперечності?

Я б спочатку звернув увагу на позицію Фіцо. Коли словацькі підприємства отримують оборонні замовлення від України та заробляють на них гроші, він чомусь не демонструє такого обурення. А коли йдеться про необхідність допомагати Україні фінансово, відразу починаються гучні заяви.

Він також говорив, що був шокований після розмови з українським прем'єр-міністром. Але я не думаю, що там прозвучало щось настільки несподіване. Можливо, словацькому керівництву просто пояснили, що європейським державам доведеться ще досить довго фінансувати українську оборону.

Коли словацькі підприємства працюють на оборонні замовлення України, Фіцо не шокований. А коли йому говорять про фінансові зобов'язання, він одразу шокований. Думаю, його просто поставили перед фактом, що українську армію доведеться підтримувати ще довго.

На мою думку, ці суперечності вдасться врегулювати. Європейські держави розуміють, що питання фінансування України безпосередньо пов'язане з їхньою власною безпекою. Тому навіть якщо окремі політики намагатимуться уникати додаткових зобов'язань, інші учасники ЄС шукатимуть способи забезпечити необхідні ресурси.

Трамп, Конгрес та Іран

Республіканці не підтримали ініціативу щодо імпічменту Піта Гегсета. Водночас після 3 січня очікується посилення протистояння між Трампом і Конгресом. Чи зможуть американські політики в цих умовах ухвалювати рішення на користь України, чи зосередяться на внутрішніх конфліктах?

Нас не повинні надто цікавити їхні внутрішні суперечки. Для України головне, щоб підтримка нашої держави стала предметом конкуренції між американськими політичними силами. Ми повинні працювати так, щоб і демократи, і республіканці прагнули показати, хто більше допомагає Україні.

Для цього необхідно демонструвати власні результати. Коли американці бачать, що Україна здатна самостійно створювати зброю та завдавати ударів по Росії, у них з'являється більше підстав вкладати ресурси в нашу оборону. Адже це вже не просто допомога країні, яка потребує підтримки, а співпраця з державою, що має власні технології та бойовий досвід.

Саме тому я наполягаю на максимальній лібералізації українського експорту, зокрема оборонної продукції. Наші підприємства повинні отримувати більше можливостей працювати на міжнародних ринках, залучати кошти та розвивати виробництво. Це також створюватиме додаткові зв'язки з американськими політиками та компаніями.

Нас цікавить конкретика: гроші давайте, зброю давайте, а далі розбирайтеся зі своїм Трампом, як хочете. Головне, щоб тема України була частиною американської політики й обидві партії змагалися за те, хто більше нам допоможе.

Щодо Гегсета, то я не виключаю, що йому поки дають можливість завершити певні завдання, пов'язані з Іраном. На мою думку, американська адміністрація все ще може розглядати нову військову операцію проти Тегерана. Але це лише мій прогноз, а не інформація про ухвалене рішення.

Я вважаю, що для США відмова від подальших дій проти Ірану без досягнення поставлених цілей може стати серйозною репутаційною проблемою. Вашингтон уже вклав у це протистояння значні політичні та військові ресурси, а тепер будь-яке завершення кампанії оцінюватимуть з погляду того, чи вдалося американцям реалізувати власні вимоги.

За таких обставин Гегсет може зберігати посаду, поки адміністрація визначатиметься з подальшими діями. Але я не виключаю, що згодом його становище зміниться.

Якщо американці просто залишать Іран, це буде для них іміджева катастрофа. На мою думку, навіть гірша, ніж В'єтнам, адже тоді США були на піку своєї могутності, а зараз дедалі частіше виникають сумніви щодо їхніх можливостей.

Водночас незалежно від того, як розвиватиметься протистояння Трампа з Конгресом, Україна повинна зосереджуватися на отриманні необхідних ресурсів і посиленні власної оборонної промисловості.

Російська загроза Вірменії

На тлі нових суперечностей усередині ОДКБ з'явилися повідомлення про обмеження прав Вірменії в організації. Нікол Пашинян раніше допускав вихід країни з цього об'єднання, а деякі аналітики заговорили про ризик повторення українського сценарію. Наскільки реальною є загроза російської агресії проти Вірменії?

Вірменію певною мірою захищає географія. Вона не має спільного кордону з Росією, а між ними розташована Грузія. Тому Москві набагато складніше організувати масштабну військову операцію за сценарієм, який вона застосувала проти України.

Для прямого сухопутного вторгнення Росії довелося б розв'язувати питання проходження через грузинську територію. Це означало б додаткові політичні та військові проблеми. Водночас на території самої Вірменії досі перебувають російські війська, що створює окремий ризик для її безпеки.

Постає питання, хто міг би захистити Вірменію в разі серйозного загострення. Адже Москва теоретично може бути зацікавлена в посиленні контролю над цією країною, зокрема через можливість створити сухопутний транспортний коридор у напрямку Ірану.

Але для реалізації такого плану потрібні значні військові ресурси. За оцінками, які мені траплялися, масштабна операція могла б потребувати близько 100 тисяч військовослужбовців. Я не впевнений у точності цієї цифри, але очевидно, що йдеться про сили, які Росії зараз непросто буде виділити.

Вірменію рятує те, що вона не має спільного кордону з Росією. Там є Грузія. Щоб реалізувати подібний сценарій, росіянам довелося б одночасно розв'язувати питання і з Грузією. А чи є в них для цього ресурси?

Однак неможливість легко організувати масштабне вторгнення не означає відсутності інших загроз. Росія може намагатися дестабілізувати ситуацію за допомогою провокацій, диверсій або застосування безпілотників. Теоретично вона могла б запускати їх зі своєї території через повітряний простір Грузії, хоча практичне втілення такого сценарію залежало б від багатьох обставин.

І тут виникає ще одне питання – чи мала б Грузія достатньо можливостей для перехоплення таких апаратів. Я сумніваюся, що її нинішні засоби протиповітряної оборони могли б повністю усунути подібну загрозу.

Тому ризики для Вірменії залишаються, але вони не обов'язково означають повторення повномасштабного вторгнення за українським сценарієм. Росія має обмежені ресурси та складні географічні умови, хоча все ще може намагатися чинити тиск на Єреван іншими способами.

Загородній про удари по НПЗ Росії: дивіться відео