Як Києву приборкати Лукашенка та перекрити кран, з якого воює Росія

19 червня Володимир Зеленський дав Олександру Лукашенку сім днів. До 26-го Мінськ має демонтувати чотири російські ретранслятори на прикордонних вишках у Гомельській і Брестській областях – обладнання, що наводить російські та іранські дрони на Житомир, Рівне й Волинь. Не зробить сам – зробить Україна. 

Але ретранслятори – лише видима частина. У тій самій заяві президент назвав інше: за січень – травень постачання бензину з Білорусі в Росію зросло в 13 разів, дизеля – втричі. Тому питання не в тому, чи зайде Білорусь у війну – вона вже в ній і сама перевела себе в розряд цілей. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Зауважте На початку осені на Путіна чекає дуже неприємний вибір

Ціль роблять не кордони, а паливо

Законність воєнної цілі визначає не прапор над об'єктом, а його роль у війні. Завод, що жене пальне в баки армії, яка щодня вбиває твоїх людей, – це військовий об'єкт за будь-яким визначенням, незалежно від того, чий герб на прохідній. Мозирський НПЗ – один із двох білоруських гігантів переробки, і його продукт іде не лише на мирні заправки під Гомелем. 

За даними Carnegie, два білоруські НПЗ стали важливим паливним резервом для європейської частини Росії саме тоді, коли її власні заводи стоять після українських ударів. Тобто поки Україна рік методично вибиває російську нафтопереробку, Мінськ тихо латає дірку – і цим продовжує війну.

Учасник війни з 2022-го, а не з учора

Білорусь любить повторювати, що вона "ні до чого". Це неправда – і не за версією Києва, а за рішенням світу. Ще 2 березня 2022 року Генасамблея ООН окремим пунктом засудила причетність Білорусі до неправомірного застосування сили проти України. Мінськ був одним із лише п'яти урядів планети, що голосували проти, поряд із Москвою. 

Статус учасника цієї війни Білорусь отримала не вчора з ультиматумом, а ще 2022 року. Те, що на її землі не точаться бої, – питання тактики, а не статусу.

Відтоді вона лише поглиблювала роль. 22 червня Об'єднаний перехідний кабінет Білорусі передав МЗС 30-сторінковий звіт із вісьмома ознаками того, що режим готується або до прямого вступу у війну, або до надання території під нові удари: від скасування власного без'ядерного статусу до подвоєних, до 30 днів, резервів нафтопродуктів. Останнє б'є просто в тему – країна, що удвічі нарощує паливо для воєнного часу, не може вдавати, що її НПЗ суто цивільні. Вибір за Лукашенком, і саме його Зеленський назвав формулою "або вони, або ми".

Це визнає не лише ООН. Коментуючи ультиматум, речниця Єврокомісії Анітта Хіппер нагадала, що Білорусь і далі сприяє російській агресії, і прямо підтвердила право України захищатися. Тобто право на самооборону на цьому напрямі – зафіксована позиція й Брюсселя, а не лише теза Києва. А похідне з усього просте: бити по військових об'єктах, які з білоруської землі живлять агресію, – не "підпал" і не напад на Білорусь, а реалізація права, що в України є з 2022 року.

Навіщо саме зараз

Бо паралельно діється протилежне. Останні півроку Вашингтон методично відмиває Лукашенка: у березні спецпредставник Трампа Джон Коул привіз із Мінська 250 звільнених політв'язнів в обмін на зняття санкцій із держбанків і – головне – з виробників калію. Привід відверто прагматичний: війна з Іраном зупинила постачання азотних добрив із Затоки, і Трамп рятує своїх фермерів білоруським калієм. 

Далі – тиск на Польщу, Литву й Україну, щоб пропустили той калій через свої порти, на що Сибіга відповів відмовою. Ось чому ультиматум прозвучав саме тепер: він не лише про ретранслятори – він про те, щоб назвати речі іменами в мить, коли союзника-агресора реабілітують за столом, поки той годує фронт пальним. Оголосити Мозир законною ціллю – найкоротший спосіб заморозити цю відлигу.

Читайте також Путін хоче відкрити другий фронт: Росія намагається втягнути Білорусь у війну, – WSJ

Чому це не "напад на Білорусь"

І тут вимір, що додає Києву ще й важіль. Будь-яка дія на білоруській землі має білоруське обличчя: на боці України воює полк імені Калиновського з гаслом "визволення Білорусі через визволення України", а Київ у 2026 році офіційно повернувся до демсил – прийняв Тихановську, відкрив представництво, призначив спецпредставника. 

Сам ультиматум працює як поштовх: він повертає розпорошеній опозиції в екзилі те, чого їй бракувало, – суб'єктність і покровителя, а отже мобілізує її і всередині, і поза Білоруссю. Для Лукашенка це окремий удар: його опоненти набирають вагу рівно тоді, коли він торгується із Заходом.

Будьмо чесні до кінця. Опозиція за командою в повстання не підніметься, та й сама розрізнена: Carnegie тверезо нагадує, що Київ не пошле полк Калиновського на Мінськ. І поріг нікуди не дівся – на білоруській землі стоїть російська тактична ядерна зброя, а Союзна держава тригерить Москву. Тому сила цього ходу – у самій загрозі, а не в чоботі на землі: тримати Мозир під прицілом, не обов'язково під ударом.

Лукашенко звик торгувати лояльністю до Москви як активом. Уперше ця лояльність стала пасивом – з адресою, координатами й вартістю в мільярди. Один важіль б'є втричі: душить паливо для фронту, морозить відлигу з Вашингтоном і повертає вагу його опонентам. Мозир досі працює. Питання лише, чи розуміє його власник, що тепер завод працює ще й проти нього.