Українські військові брали участь у миротворчих операція і в складі СРСР, а от для незалежної України відлік почався 15 липня 1992 року. Тоді 2 літаки вирушили у Косово.
Зазвичай на миротворців покладають авіаційний супровід та патрулювання конфліктних зон. Утім кожна країна специфічна, відповідно й допомоги потребує різної. У Косово охороняли церкви від мусульман і супроводжували конвой біженців.
Для Анголи було важливо відновити інфраструктуру: українці прокладали шляхи через джунглі, зводили мости і переправи. Ліберії, у якій практично не було асфальтованих доріг, знадобились вертолітні загони, аби перевозити гуманітарну допомогу.
У Конго та Афганістані, що буквально кишіли мінами, українські сапери знешкодили десятки тисяч вибухонебезпечних об’єктів. Місія буде провальною, якщо не вдасться налагодити дружні стосунки з місцевим населенням. Утім ті, хто приносить мир, самі ж у зоні ризику. 50 військових не повернулися живими. Найважчою була місія в Іраку – 18 загибли.
Через виснажливі завдання і нестерпний клімат, українці намагаються хоча б у побуті повернути відчуття дому. Святковий стіл не надто відрізнявся від того, що за тисячі кілометрів. Особливо приємно, коли навідуються гості.
Що давала Україні участь у таких місіях? По-перше, досвід. До подій на Сході України військові могли розім’яти м’язи тільки на навчаннях. До прикладу, льотчики, пройшовши кілька місій, назбирували по півтори тисячі годин.
По-друге, якісна робота українців піднімала статус нашої країни. Миротворцям не раз вручали нагороди за службу миру.
Ну і третій чинник – це гроші. Миротворці – єдина частина війська, яка заробляє. За кожного бійця, одиницю техніки чи годину в польоті Україні надходить рахунок. І все це обчислюється мільйонами.
Навіщо Україні зараз миротворчі місії, коли на її території воєнні дії? Відповіді ті ж самі: досвід, статус, гроші. Зрештою, під час останньої ротації до Конго відправилися тільки ті військові, які брали участь в АТО.
Наразі Україна задіяна в трьох миротворчих місіях у країнах Африки.