Замість півсотні стрічок на рік, сьогодні тут за 3 останні роки зняли 4 фільми. Виручені кошти йдуть на зарплатню співробітникам. Її тут востаннє бачили наприкінці 2011-го.
"Робиш кіно — заробляєш заробітну плату, не робиш кіно — немає ніякого фінансування. Пройшли два проекти — один 500 тисяч гривень, другий — 200. Студія має 10% загальностудійних з цього бюджету. Якби студія випускала два фільми на місяць, це покривало би заробітну плату нашим працівникам, а так — ні, якщо це на рік, то це неможливо", — каже директор "Укркінохроніки" Наталія Шевчук.
Віктор Георгійович, колишній директор кіностудії, згадує часи, коли документалістика жила повноцінним життям — держава виділяла кошти, а їх залишалося освоювати. У штаті працювало понад півсотні режисерів. Сьогодні весь персонал “Укркінохроніки” налічує 33 працівника.
«Раніше було так: ніч, у всіх цих монтажних кімнатах горить світло, з однієї монтажної — музика, з іншої — диктори, з середньої — шуми. В когось сценарій приймають, хтось здає картину. Сьогодні — глухо. Ми випускали десь 36–38 короткометражних фільмів на рік, 2–3 повнометражних».
— директор студії в 1969—1972 роках Віктор Шкурін
"Та раніше держава розуміла, що кінохроніка, документальне кіно — це їхній помічник. У нас ніколи не було такого, як от зараз, коли, щоб щось зняти, треба переконувати, треба доказувати, що це потрібно", — каже головний редактор редакції "Кінолітопис" Олена Завгородня.
Володимир Кукоренчук, колишній оператор "Укркінохроніки", пояснює: все, що спирається на державне фінансування, має проблеми. Говорити про відродження колишнього гіганту документалістики, каже, навіть і думки не має.
"Очевидно, у мене особливих надій нема. Я тільки кожен раз, коли тут буваю, все більше бачу облуплених стін, і все. От якщо я зараз замовкну, буде повна тиша — це не тому, що тут щось записують і просять тихо, а тому, що людей немає", — каже він.
Цього року "Укркінохроніка", попри все, чекає на затвердження двох проектів. Сподіваються, тендерна комісія їх схвалить і стрічки вийдуть за межі кінозалу документалістики. Сьогодні зал передпоказу фільмів, в якому колись щодня конкурували режисерські роботи, пустує.
«Це вже і складно згадати, тому що студія перейшла від кіноплівки на відеоносії, і фактично, оцей проектор уже не задіяний років 10 так точно».
— головний редактор «Укркінохроніки» Олена Москаленко
Тим часом Міністерство культури вітає ювілярів зі святом і обіцяють фінансування, але пізніше. Так само, обіцяють кошти і на оновлення обладнання студії.
"Я підписував програму. Там є, я знаю, фільми, які розміщуються на цій студії, чотири чи п’ять, я вам зараз не скажу, але найголовніше, що вони є. За цей рік, я вам ще раз повторюю, ще нічого не профінансовано. За минулий я не пам’ятаю. При попередньому директору студія не подавала жодного проекту на конкурс", — сказав міністр культури України Михайло Кулиняк.
Утім, не лише перехід на "цифру" спричинив занепад студії документальних фільмів. Як каже Володимир Кукоренчук, молоді кадри неохоче йдуть на роботу — за відсутності відповідного обладнання. Вчитися хочуть одиниці.
«Покоління чудове. Просто вони не винні, що їх нічому не навчають, а коли ти відкриваєш їм на щось очі, ті очі починають горіти, і це чудово».
— кінооператор Володимир Кукоренчук.
Олександр Навроцький, молодий оператор, студент інституту кіно і телебачення, переконаний: робота з плівками для українського кінематографу буде актуальною ще років з десять. Каже, знімати на плівку — це для душі.
"Цифра перемагає меншими затратами на неї, використовуються менші затрати, але саме зображення, характер, плівка дає зовсім інший. Кольори зовсім інші, там в плівці душа є, і думаю, ще років десять 50% фільмів будуть зніматися точно на плівку", — сказав студент КНУКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого Олександр Навроцький.
__________________________________
Українська студія документальних фільмів була заснована у 1931 році. На її базі були створені тисячі документальних фільмів — серед них унікальні хроніки Великої вітчизняної війни та Чорнобильської аварії. Останні 10 років державі документувати нічого.