Йому підкорялися найвищі спортивні вершини. Він гордо ніс український прапор на змаганнях по всьому світу, але за можливість підняти синьо-жовтий стяг над рідним містом Олександр Пєлєшенко був змушений заплатити своїм життям.
Український важкоатлет, заслужений майстер спорту, дворазовий чемпіон Європи, учасник Олімпійських ігор – все це лише мала частина життєвого шляху звичайного хлопця з Луганщини, який мріяв про надзвичайні речі та їх досягав. На жаль, на заваді ще більшого успіху та його щасливого сімейного життя стала війна. З 2022 року Олександр Пєлєшенко був не на великих аренах, а в малих, холодних окопах.
Про історію Героя, його бойовий шлях та їхнє тихе вимріяне щастя – у рамках проєкту "Життя після втрати" на сайті 24 Каналу розповіла дружина Олександра – Діана Пєлєшенко. Вона поділилася своїми переживаннями про службу чоловіка, мріями на спільне майбутнє та пригадала останні розмови, в яких встигла повідомити чоловіку найважливішу новину – вагітність.
Читайте також "На похороні я просила в сина пробачення": спогади мами азовця "Арса", який передбачив велику війну
Від спортзалів Луганщини до Олімпіади в Ріо-де-Жанейро: хто такий Олександр Пєлєшенко?
Відомий український спортсмен народився у селі Петропавлівка на Луганщині. Вже у 10 років, за прикладом брата, почав займатися важкою атлетикою. Зовсім скоро талант юнака помітили тренери та запросили його виступати за збірну України, а вже у 13-річному віці Олександр вперше поїхав на чемпіонат Європи.
Вторгнення Росії у 2014-му змінило життя молодого хлопця. У той час він був у Луганську, навчався в училищі фізичної культури, тому добре запам'ятав, як розгорталися події. Окупація частини Донбасу назавжди засіла у його душі, через роки він розповідатиме дружині, що постійно відчуває біль за рідний Луганськ – місто, в якому пройшла його юність.
Розуміючи потенціал Олександра, тренери запропонували йому переїхати на Хмельниччину й виступати за цю область. Там були спортивні зали, клуби, що дозволяло якісно тренуватися. Батьки хлопця залишилися на Луганщині. Їхнє селище не потрапило під окупацію, тому син міг їх відвідувати.
"Починаючи з 2015 року, Олександр здобував дуже високі спортивні перемоги. Він встановив два рекорди: при власній вазі 85 кілограмів зробив ривок 182 кілограми та поштовх 220 кілограмів. Брав участь в чемпіонаті світу у США, в Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро. Там посів 4 місце, до медалі не вистачило зовсім трохи", – розповіла Діана Пєлєшенко.
Важкоатлет підкорив найвищі спортивні вершини / Фото надані 24 Каналу
Той період дружина Олександра називає "золотими роками у спорті". Талановитого хлопця постійно запрошували на нові турніри, змагання, пропонували виступати за Хорватію, Австрію, де були значно кращі умови, гідне фінансування, але такий варіант він навіть не розглядав.
"Його життя могло скластися зовсім по-іншому, але Саша мав дуже патріотичну позицію. Є багато упереджень про те, що жителі східних регіонів якось не так налаштовані, але це неправда, частина людей вже тоді була готова стояти до кінця", – додала дружина Олександра.
Олександр на Олімпійських іграх у Ріо-Де-Жанейро у 2016 році / Фото надане 24 Каналу
Важкоатлет з дуже доброю душею: історія знайомства подружжя
У 2019 році Олександра знали далеко за межами області. Він переїхав у Київ, почав тренувати, проводити турніри з важкої атлетики, кросфіту. Дуже хотів популяризувати спорт і це йому добре вдавалося. Для улюбленої справи не шкодував ні сил, ні фінансів, тому максимально вкладався у підготовку молодих спортсменів.
Цього ж року спільні друзі вирішили познайомити Діану та Олександра. Дівчина родом з Хмельниччини й про талановитого спортсмена вже чула. У той час вона також жила у Києві, працювала у поліції. Їхні стосунки почалися з дружби, а згодом переросли у глибокі та сильні почуття. Невдовзі Олександр освідчився, а у вересні 2021 року пара одружилася.
Весілля Олександри та Діани Пєлєшенків / Фото надані 24 Каналу
Діана згадує, що, попри всі медалі та великі спортивні досягнення, Олександр залишався надзвичайно простою, доброю та відкритою людиною. Під час тренувань у залі, він підходив до дітей, завжди хотів з ними поговорити, міг дати поради. Вони дивились на нього як на легенду, намагалися наслідувати.
Люди все життя йдуть до того, щоб виступати на Олімпійських іграх. Саша у 23 роки був там і показав високий результат. Але в душі залишився безкорисливим, відкритим, багато чого робив безплатно, бо хотів навчити дітей. Це була людина "щоб віддавати" й нічого не чекати натомість,
– підкреслила Діана Пєлєшенко.
Олександра ніколи не треба було просити про допомогу, він першим її пропонував, міг сам все зробити ще до того, як до нього звернуться, часто віддавав останнє. Дружина дуже цінувала у ньому всі ці риси, а особливо чоловічу гідність, піклування про неї, щедрість.
У ньому ніколи не було дріб'язковості, жадібності. Хоч у житті траплялося різне, але Діана завжди знала, що разом з чоловіком вона у безпеці. Так було і 24 лютого 2022 року.
Не знаходив собі місця: початок війни й рішення служити
Мабуть, взимку 2022 року не було людини, яка не обговорювала можливе вторгнення Росії. Втім мало хто справді у це вірив. Сім'я Пєлєшенків не стала винятком. Поганого передчуття у них не виникало, ба більше, "дата наступу" постійно переносилась. Попри це 23 лютого Олександр повністю заправив машину, зняв готівку – все це дуже допомогло у перший день великої війни.
Звечора Діану попередили про можливу навчальну тривогу, але близько 5 години ранку пролунали вибухи. З роботи подзвонили й сказали, що тривога не навчальна, а бойова. Треба було терміново прибути на місце служби.
Безумовно, почалася паніка, ніхто не розумів, що робити. Я одразу поїхала на роботу, Саша теж мав свої справи, він забрав товариша з Гостомеля, бо все починалося з півночі Київської області. Далі відвіз мене на Хмельниччину, а сам 26 лютого повернувся у Київ,
– пригадала Діана.
Спершу чоловік долучився до територіальної оборони. Він виконував усі завдання, які йому ставили: допомагав на бойових виїздах, охороняв важливі об'єкти, доставляв продовольство. Це був час, коли кожен намагався долучитися чим тільки міг.
Після того як ворога витіснили з Київщини, Олександр ще встиг провести благодійні змагання з важкої атлетики. Тоді всі були дуже натхненні, відчувався дух справжньої єдності, ентузіазму, а перемога здавалася дуже близькою. Ніхто навіть не міг уявити, що чекає на Україну попереду.
Олександр Пєлєшенко воював з 2022 року / Фото надане 24 Каналу
"Саша не міг сидіти на місці, він тренував, чимось займався, але не знаходив себе, йому весь час було неспокійно. А в червні 2022 року він сказав мені, що мобілізується", – пригадала Діана.
Вона зізнається, що в той момент дуже злякалася, але розуміла, що це зважене рішення чоловіка. Дружина його поважала та приймала. До того ж усвідомлювала що ніколи б не була поруч з людиною, яка ніяк не дотична до ситуації в країні.
Завжди був серед тих, хто вижив: про бойовий шлях Олександра
Спершу Олександр служив у 79 десантно-штурмовій бригаді, яка стояла на Донеччині. У її складі брав участь в обороні Мар'їнки. Це був дуже складний час, сили були нерівними й невдовзі Росія повністю знищила місто. Завдяки титанічній жертві наших воїнів, Мар'їнку утримували до кінця. Так вдалося виграти час, стримати ворожі війська.
Взимку 2022-го Саша вперше приїхав у відпустку й привіз з собою четверо цуценят. В нашу однокімнатну квартиру (усміхається, – 24 Канал). Така він був людина, не міг їх там залишити,
– пригадала Діана.
У 2023 році чоловік перевівся до новоствореної 47 механізованої бригади "Магура", яка подавала великі надії. Після злагодження їх відправили на Запоріжжя, де точилися активні бої. Під час одного із завдань Олександр дістав поранення, його контузило. Дружина декілька разів приїжджала до нього у Запоріжжя та на околиці Оріхова, залишалася у готелі, якого зараз уже нема…
"Хлопці були у дуже складних ситуаціях, тоді загинуло багато людей, але Саші завжди вдавалося залишитися живим. Про все це він мені розповідав, у нас не було такого, що я жінка й від мене треба приховувати правду. Я була готова чути абсолютно все", – додала Діана.
Воїн пройшов бої на різних напрямках фронту / Фото надані 24 Каналу
Діана зауважує, що ще в перший рік війни Олександра тримала віра у швидку перемогу, підтримка суспільства. Він був веселий, рухливий, але з часом все змінилося. Війна перейшла у затяжну фазу, моральне та фізичне виснаження давали про себе знати.
2023 рік сильно його змінив. Він втратив близьких друзів, загинув їхній капелан, бійці підрозділу зазнавали страшних поранень. Настрої в країні були зовсім іншими, всі побачили реальну ситуацію та справжній наступ,
– сказала дружина Олександра.
Вона наголошує, що у жодному разі не намагається оцінювати наступальні дії, їхнє планування чи реалізацію, але їй невимовно боляче від того, скількох людей ми тоді втратили, а відповіді на головне питання – "чи можна було цього уникнути?" – досі немає.
Всі ці ситуації емоційно виснажили Олександра. Проблеми зі здоров'ям також про себе нагадували, часу на відновлення, лікування, хоча б коротких ротацій – не було. Маленькою радістю для воїна став подарунок від побратимів – собака породи хаскі, яку він назвав на честь загиблого товариша – "Добрий". Саме таким був позивний Валерія Гінкула.
Обидва воїни загинули на фронті / Фото надані 24 Каналу
Восени 2023-го Олександра перевели у резервну роту 47 ОМБр, разом зі своїм підрозділом він виїжджав на завдання на Покровський напрямок, але частину часу проводив на Житомирщині. З березня 2024 року повноцінно повернувся в Покровськ.
"Тоді Саша дуже хотів перевестися в СБУ. Ми збирали документи, його погодилися взяти у спецпідрозділ "Альфа". Все було готово, ми чекали тільки на перевірку", – пригадала Діана.
Дізнався про вагітність, стоячи у Покровську: останні розмови з чоловіком
Олександр та Діана завжди мріяли про дітей, чоловік хотів стати батьком вже не один рік, але дружина мала певні побоювання, не знала, як буде з дитиною під час війни, коли чоловік на фронті. В середині квітні 2024-го, стоячи на позиціях у Покровську, Олександр почув найважливішу новину.
Я подзвонила йому і розповіла, що вагітна. Безумовно, Саша зрадів, але його радість затьмарювало все, що було навколо,
– додала Діана.
У цей час переведення Олександра вийшло на фінішну пряму, сім'я чекала на перевірку документів. Але спершу у службових справах чоловіку потрібно було прибути на Сумщину, після цього у нього починалася відпустка. Олександр завжди їздив власною машиною і брав з собою собаку. Дружина дуже хвилювалася за цю поїздку, бо знала, що весь маршрут пролягає поруч з фронтом.
Діана пригадує, що в ті дні чоловік вже погано спав, їв, здоров'я було сильно підірване. Все це – наслідки війни, з якими потрібно було давати раду. У розмові з дружиною 4 травня Олександр говорив про буденні речі, просив забрати з пошти посилки, казав, що скоро приїде додому й закінчить всі справи з переведенням.
Діана дуже чекала на повернення чоловіка / Фото надане 24 Каналу
"Я була вагітна, він переводився і ми налаштувалися на те, що почнемо все з нового аркуша. Саша подзвонив мені, коли виїхав з Покровська, дав багато завдань, я так готувалася до його приїзду…", – пригадала Діана.
Найстрашніший крик у житті Діани: день, коли дізналась про втрату
Олександр говорив з дружиною в обід 4 травня, потім зняв відео, як їде у машині з "Добрим". А вже о 16 годині їй подзвонив товариш чоловіка, сказав, що Саша потрапив у ДТП.
Я тільки вийшла з метро, думала, що треба прибрати вдома, щось приготувати, бо Саша скоро приїде, а тут цей дзвінок.. Я ж працювала у поліції, тому одразу почала питати всі деталі: в якому він стані, чи є ще один учасник ДТП, а потім стала посеред вулиці й просто почала кричати,
– розповіла дружина Олександра.
Спершу вона подзвонила до сестри, та зв'язалася з батьками й всі вони одразу вирушили в Київ. Діані важко згадувати емоції, які переживала тоді. Вона постійно була "на телефоні", чекала інформації про стан чоловіка, але жодних деталей їй не повідомляли. Дружині лише сказали, що ДТП трапилось на межі Донецької та Дніпропетровської областей, а її Саша у лікарні у стабільно важкому стані.
"Я трималася за надію, бо знала, що він живий. А коли приїхали мої батьки, то розповіла їм, що вагітна. Ми хотіли зробити їм сюрприз, але сталося так, що я сказала все це з відчаю", – додала жінка.
Діана та Олександр Пєлєшенки готувалися стати батьками / Фото надане 24 Каналу
Саме батьки змусили Діану зібратися, вони просили її думати про дитину, відганяти погані думки, а на ранок всі разом поїхали у госпіталь Дніпра, куди доставили Олександра. Надії додавало й те, що лікарня імені Мечникова досить потужна, Діана вірила, що там врятують її чоловіка.
Коли я зайшла туди, там було дуже багато хлопців: на коридорах, в палатах, у реанімації… Мене підвели до Саші, а в нього тіло абсолютно неушкоджене. Удар припав на голову, був тільки синець на оці. Я бачила, що його серце б'ється і думала, що все буде добре,
– пригадала Діана.
Далі до неї підійшов лікар. Коли почув, що вона дружина, то запропонував випити ліки. Діана відповіла, що вагітна. Тоді лікар забрав мікстуру й сказав, що шансів немає, їй треба їхати додому й готуватися до похорону.
Я вийшла на вулицю і це був найстрашніший крик у моєму житті. Я стояла на вулиці й кричала, плакала. Тато мене тримав, мама дуже злякалася, а мій світ йшов з-під ніг, просто руйнувався,
– розповіла Діана.
Батьки переконували, що потрібно їхати додому, дорога дуже довга. Вона не погоджувалася, бо Олександр ще був живий. На телефон надходило безліч дзвінків, всі хотіли знати, що сталося, а попереду чекала найважча розмова – з батьками чоловіка.
Рідні Олександра також не знали, що у нього скоро народиться дитина. На жаль, радісну та страшну звістки вони отримали майже одночасно. Повернувшись з Дніпра, виснажена з довгої дороги, Діана міцно заснула. У сні до неї прийшов чоловік.
Мені здалося, що ми у нашій квартирі в Києві, відкриваються двері й заходить Саша. Я прокинулася з такою радістю, а потім зрозуміла, що це прийшла моя мама. Тоді я так на неї розізлилася… Хоча батьки – це мої найближчі люди. Вони завжди були зі мною,
– пригадала Діана Пєлєшенко.
Вранці вона прокинулась і почула, що в будинку всі плачуть, до її батька подзвонили з госпіталю. У цей момент Діана все зрозуміла. Єдине про що тоді думала – як зберегти дитину. Лише це тримало її у світі живих.
Люди дивувалися, чому вона не плаче: яким було поховання Олександра?
Далі були найважчі дні очікування та підготовка до похорону. Діана повторює, що мусила боротися – за себе та за дитину, тому попри нестерпний біль, не голосила, не билася в істериці. На жаль, досі не всі люди навчилися з повагою ставитись до чужих емоцій, тому дехто дозволяв собі оцінювати її горювання.
"Хтось дивувався, чому я не кричу, чому я така стримана, сильна. А в мене просто розривалася душа. Я тримала його холодну руку, холодне тіло й вже не могла кричати", – пригадала Діана.
Прощання з Олександром Пєлєшенком / Фото надані 24 Каналу
Дізналась про стать дитини на кладовищі – разом із чоловіком
Після поховання чоловіка Діана повернулась у Київ, продовжувала працювати. Вагітність проходила добре, тому вона намагалася постійно бути серед людей, зустрічатися з друзями, ходити у театр, кіно. У тому, що вагітність і пологи минули легко – жінка бачить допомогу свого чоловіка, його підтримку із тих світів, де б він не був.
Ще до народження сина я заходила в телеграм і писала йому повідомлення. Знала, що він ніколи цього не прочитає, але хотіла розповісти, як наші справи, особливо, коли сиділа під кабінетом УЗД. Всі з чоловіками, а я сама,
– поділилася Діана Пєлєшенко.
Вона знала, як сильно її чоловік мріяв про дитину, дуже хотів доньку, але жінка відчувала, що носить під серцем сина – копію свого коханого. Стать малюка також вирішила дізнатися разом з ним і влаштувала гендер-паті лише для двох. Діана стояла на землі, біля могили чоловіка, Олександр дивився на неї з неба.
Як Діана дізналась, що чекає на сина: дивіться відео з інстаграму дівчини
Горювання наздогнало, коли народився син: про життя після втрати
Через кілька місяців в Олександра та Діани народився Давид – дуже хороший, жвавий, веселий хлопчик. Сьогодні йому лише рік і він ще не розуміє, як своєю появою ощасливив та додав сил усій родині. Його мама запевняє, що мусить бути сильною – такою як був її чоловік, такою, щоб син міг нею пишатися.
Діану злить, коли люди акцентують на тому, що вона робить все сама, дивуються, як їй це вдається. Багато хто не розуміє, що у неї просто немає іншого виходу. У Давида є тільки мама, яка повинна про нього дбати, у Діани – є тільки син.
Дитина мене врятувала, це точно. Але коли народився Давид, то горювання мене наздогнало. Я працюю з психологом і вона попереджала, що так станеться. Через кілька місяців після пологів мені було дуже складно. Чоловічої підтримки немає. У дитини є бабусі, дідусі, але це інше,
– пояснила дружина Олександра.
Сину Олександра уже рік / Фото надані 24 Каналу
Хоч Давид ще дуже маленький, але його мама повинна працювати, забезпечувати їх обох. Це ще одне болюче питання, яке поки не має вирішення. Оскільки Олександр загинув у ДТП, то ніякої фінансової допомоги від держави сім'я не отримала.
Діана переконує, що у жодному випадку не хоче прирівнювати бойові та небойові втрати, не просить надавати такі самі виплати, але прагне звернути увагу до того, що певна проблема все-таки є. В Україні чимало сімей, в яких чоловіки воювали не один рік, але померли у ДТП або через підірване на фронті здоров'я. Їхні рідні заслуговують хоча б на мінімальну допомогу.
Як адвокат я вже порушую цю тему. Всі родини, про які я знаю, залишилися з дітьми й без жодної підтримки. Мені здається, це несправедливо. Загибель, смерть на фронті – є дуже різними, але не можна залишати сім'ї наших захисників у таких складних обставинах,
– підкреслила Діана Пєлєшенко.
Хоч Давид ще дуже маленький, але його мама вже думає про те, як розкаже про війну й втрату батька. Для того щоб все зробити правильно планує заручитися допомогою дитячого психолога. Діана розуміє, що це буде непроста розмова. Діти їхніх друзів зростають у повних сім'ях, тому, скоріш за все, у Давида буде немало питань.
"Я беру його з собою на кладовище. Коли прийде весна, літо – ходитимемо з ним більше. А на фотографіях Давид постійно бачить тата, я йому все розповідаю. Коли питаю, де тато – син показує на фото Саші. Він вже його впізнає", – додала Діана.
Син впізнає свого батька на фото: дивіться відео з сімейного архіву
Дотепер вона відчуває підтримку чоловіка, щовечора подумки розповідає йому про свій день, ділиться досягненнями Давида. Коли страшно, боляче чи потрібно ухвалити рішення – жінка звертається до нього думками й вірить, що він допомагає. Ніби досі каже їй: "Зберися, ти все можеш!"
Сьогодні Діана віддає всі свої сили, щоб добре виховати сина й нести пам'ять про коханого чоловіка. У 2025-му вона організувала у Києві турнір з важкої атлетики, присвячений Олександру. Цього року 10 травня змагання відбудуться у Хмельницькому, відвідати захід зможуть усі охочі. Також кожен, хто має можливість, може долучитися до призового фонду.
Турнір пам'яті Олександра Пєлєшенка / Фото надане 24 Каналу
Дружина нашого захисника переконує, що її чоловік дуже хотів повернутися у спорт, ще не раз виступити на міжнародних змаганнях. А понад усе мріяв про дітей, сім'ю та прогулянки з собакою.
"У нього був дуже сильний характер і неймовірний талант. Люди дуже довго йдуть своїм спортивним шляхом і мало хто досягає таких висот як Саша. Я часто уявляю, як у нас все могло бути й не можу зрозуміти, чому доля була до нього така несправедлива", – сказала Діана.
Прапор, який Олександр Пєлєшенко так мріяв підняти на міжнародних турнірах, сьогодні здіймається над його могилою. Своїми чистими й бездонними очима на нього дивиться маленький Давид, який росте у вільній країні, вчиться говорити українською мовою та мирно засинає у своєму ліжечку поруч з мамою.
І, мабуть, це і є "найважливіша татова медаль", найбільша перемога, яку Олександр Пєлєшенко виборював за сотні кілометрів від дому, за яку він зрештою заплатив своїм життям.