Ветеран у Києві та малій громаді: чи однакові шанси на роботу й самостійне життя

Доступна реабілітація, транспорт, професійне навчання та допомога з працевлаштуванням можуть відкрити шлях до економічної самостійності. Їхня відсутність здатна надовго залишити людину без роботи, навіть якщо вона має бажання й потенціал працювати. Детальныше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Більшість ветеранів живуть в селах чи містечках

За даними Міжнародної організації з міграції, 63% опитаних ветеранів у 2025 році жили в селах або малих містах. Отже, доступність підтримки поза великими центрами безпосередньо стосується відновлення місцевих економік. 

Коли ветеран може працювати або розвивати власну справу, родина отримує дохід, а громада – працівника чи підприємця. Коли необхідні послуги недоступні, зростає ризик тривалого безробіття та потреби в соціальній допомозі.

Після виписки з лікарні ця різниця стає цілком відчутною. В одній громаді фахівець допоможе організувати подальшу реабілітацію та звернення до служби зайнятості. В іншій ветеран і його родина самі з'ясовуватимуть, де отримати допомогу, як туди дістатися та скільки це коштуватиме. Так, однакові державні гарантії можуть обертатися різними шансами на повернення до повноцінного життя. 

Велике місто дає потенційно ширший вибір фахівців і послуг, однак сама їхня кількість ще не гарантує допомоги: можна жити поруч із кількома установами й залишатися сам на сам із потребою поєднати їхні послуги. Мала громада, у свою чергу, не приречена на гірший результат, оскільки багато залежить від того, чи знає вона потреби своїх ветеранів і чи здатна організувати підтримку, зокрема за своїми межами.

Інформації та грошей недостатньо

Дослідження БФ "Право на захист" виявило у п'яти областях спільні труднощі: брак даних про ветеранів, обмежене фінансування, нестача фахівців і слабкий зв'язок із військовими частинами та іншими державними структурами. Ці висновки не можна автоматично поширювати на всю країну. Але вони показують, як виникає нерівність: громади отримують завдання підтримувати ветеранів, маючи різні можливості його виконати.

Знати кількість людей зі статусом ветерана недостатньо, адже треба розуміти, кому потрібен догляд удома, хто шукає роботу, кому складно пересуватися, а чия родина вже виснажена щоденною турботою. Без цього важко визначити, яких працівників наймати і на що спрямовувати кошти, а допомога ризикує доходити виключно до тих, хто має сили наполегливо її шукати.

Супровід ветеранів

Фахівець із супроводу може стати для людини провідником у цій системі. Мінветеранів повідомляє про 2158 фахівців із супроводу у 1318 територіальних громадах, а адміністративні послуги доступні через ветеранські вікна ЦНАП та цифровий блок "Ветеран PRO". 

Це важливе розширення підтримки, але кількість посад не показує, скільки часу працівник може приділити кожному ветерану і чи є куди його направити далі. Адже навіть найуважніший фахівець не замінить відсутнього психолога, реабілітолога чи служби догляду. 

Дорогі "безоплатні" послуги

Якщо потрібна допомога доступна лише в іншому місті, виникають нові питання: хто організує поїздку, чи доступний транспорт, хто супроводжуватиме людину? 

Направлення має сенс тоді, коли ним реально можна скористатися, і головна проблема в тому, що нова модель поки не зібрана в одну працюючу систему. Відстань до послуги має економічну ціну: оплату проїзду, іноді проживання, витрачений час ветерана та людини, яка його супроводжує. Регулярні поїздки можуть ускладнювати поєднання реабілітації з роботою або навчанням. Тому формально безоплатна допомога може залишатися дорогою для родини, а її територіальна недоступність – відкладати повернення до заробітку. 

Особливо гостро розриви між установами відчувають ветерани зі складними потребами. Лікарня завершує лікування, соціальна служба працює за своїми правилами, служба зайнятості пропонує власні можливості. Цю роз'єднаність влучно описали респонденти дослідження БФ "Право на захист": "кожна структура – окрема держава". 

Коли ніхто не відповідає за узгодження допомоги, цю роль у більшості випадків бере на себе родина. Тоді сім'я ризикує втратити одразу два заробітки – пораненої людини та того, хто про неї піклується. В такому випадку нестача місцевих послуг потенційно стає ще однією причиною фінансової вразливості всієї родини.

Вирівнювати можливості варто через гарантований базовий набір підтримки, доступний незалежно від адреси. Не кожне село мусить мати власний реабілітаційний центр, та практичними рішеннями можуть бути спільні послуги кількох громад, виїзди фахівців, організоване перевезення, дистанційні консультації там, де вони доречні.

Залучені грантові проєкти можуть допомогти запустити послугу, але ще на старті потрібно знати, за які кошти вона працюватиме далі. За обмеженого бюджету громадам важливо порівнювати різні способи забезпечення допомоги: власну спроможність, спільне фінансування послуг із сусідніми громадами, виїзди фахівців або організоване перевезення до наявного центру. Враховувати потрібно і бюджетну вартість, і витрати часу та грошей родини. Дешевша для громади послуга може виявитися фактично недоступною для ветерана, якщо дорога до неї надто складна чи дорога.

Гарантований базовий набір підтримки потребує зрозумілого розподілу фінансової відповідальності між державою та громадами. Інакше громади з меншими ресурсами ризикують надавати менше допомоги саме там, де людям складніше самостійно оплатити її отримання.

Потрібне чітке планування

Ще до виписки лікарня, фахівець із супроводу та місцеві служби мають узгодити з ветераном, а за потреби й із його близькими, конкретний план подальшої підтримки: які послуги знадобляться, хто їх надаватиме та до кого звертатися в разі труднощів. Це дасть громаді змогу завчасно організувати допомогу й забезпечити її безперервність після повернення людини додому. 

Родина при цьому повинна розуміти, на яку підтримку може розраховувати, хто відповідає за її надання, а в чому готові й можуть допомагати самостійно. 

Дієвість такої взаємодії варто оцінювати за змінами в повсякденному житті ветерана та його близьких:

• Скільки часу минає від визначення потреби до отримання допомоги?
• Чи доступні призначені послуги в необхідному обсязі?
• Чи сприяють вони більшій самостійності ветерана?
• Чи отримує родина підтримку, яка дозволяє поєднувати догляд із роботою, відпочинком та іншими обов'язками?
• Чи вдалося ветерану, який може й хоче працювати, знайти та зберегти оплачувану роботу?
• Скільки часу й коштів родина витрачає на отримання необхідних послуг?
• Які рішення забезпечують доступну підтримку та стійкий результат за прийнятної вартості?

Відповіді на ці запитання мають показувати, де система працює, а де залишає людину сам на сам із труднощами.

Від того, чи отримає ветеран необхідну підтримку у своїй громаді, залежить і можливість повернутися до економічно активного життя. Доступні послуги допомагають зберігати професійні навички, доходи родин і потенціал місцевого бізнесу. Якщо ж відстані та слабкість місцевої системи надовго віддаляють людину від роботи, громада ризикує отримати меншу економічну активність і більшу потребу в соціальній підтримці. Тому вирівнювання доступу до допомоги має бути частиною політики економічного відновлення територій. 

Водночас право на необхідну підтримку зберігається незалежно від можливості людини працювати. Інакше рівне право на підтримку залишатиметься обіцянкою, здійснення якої залежить від адреси.