На це боляче дивитися, – парамедикиня пояснила, чому люди відмовляються їхати з "гарячих точок"
Попри те, що влада повсякчас наголошує на необхідності евакуації людей, які мешкають у зонах бойових дій, не всі погоджуються виїжджати з небезпечних територій. На це у них є різні причини.
Люди звикають до небезпеки
Про це 24 каналу розповіла парамедикиня батальйону ЗСУ та депутатка Київської міської ради Аліна Михайлова в ексклюзивному інтерв'ю. За її словами, у "гарячих" зонах залишається й багато дітей.
До теми Окупанти лізуть, як таргани на убій, – парамедикиня розповіла, що їй довелося пережити на фронті
До прикладу, вона на власні очі бачила, коли під час того, як у Лисичанську починався обстріл, діти у дворі просто каталися на гойдалках. Військові почали кричати їм, аби вони ховалися, тікали до підвалів. Тим часом поряд стояли батьки і говорили, що вже звикли до таких умов.
На це боляче дивитися, тому що люди і діти не мають до цього звикати. Це абсолютно фейкова безпечність, що до тебе не прилетить. Усі були шоковані такою безвідповідальністю з боку батьків. Дітям було по 5 – 6 років,
– додала парамедикиня.
Дехто чекає на росіян
Як пояснила Аліна Михайлова, однією з причин того, що деякі люди не евакуюються, є те, що вони чекають у на прихід "русского міра" до своїх міст. Є маленький відсоток таких людей, і це, на думку військової, абсолютно не дивує.
"Це те, що ми історично здобули. Усі попередні роки до війни і всі роки війни українізацію Сходу не проводили. За роки радянської влади туди наганяли просто купу росіян, які русифікували край, а розвитку української мови та культури як такого не було, це все утискалося", – переконана вона.
Парамедикиня розповіла, що військові не дивувалися, коли заходили в Сєвєродонецьк і Лисичанськ, і розуміли, що там є люди, які чекають на росіян. Вона вважає, що через це в майбутньому потрібно якісніше проводити політику українізації та розвивати своє – українське.
Можна "вірити в ЗСУ", і при цьому заважати їм
Є й інша категорія людей, що не поспішають виїжджати з фронтових чи прифронтових населених пунктів. Це ті, хто чекає на Збройні Сили України.
Наприклад, у Бахмуті до нас часто підходять люди, які пропонують хліб, якусь їжу, і кажуть: "Ми звідси не поїдемо, бо знаємо, що ви звідси не підете. Ми віримо в Збройні Сили, і ви будете поряд з нами завжди",
– розповіла Аліна Михайлова.
Вона додала, що така думка також є хибною, однак не в тому контексті, що ЗСУ можуть піти з міста. Річ у тім, що коли в населеному пункті немає цивільних, військові мають більше поле для маніпуляцій та більше можливостей проводити операції чи виставляти знаряддя так, щоб не зашкодити своєму населенню. Натомість, коли люди залишаються у таких містах, українським захисникам дуже важко маневрувати.
"Наприклад, у Лисичанську та Сєвєродонецьку велися вже вуличні бої – безпосередньо в містах. І перед тим, як виставити пушку, гармату, міномет, що будуть стріляти по позиціях росіян, треба подивитися, чи немає поряд місцевих. Якщо вони є – треба обирати іншу точку. А я нагадаю, що таке планування на той момент і у тих містах, – це час, який не можна втрачати", – пояснила парамедикиня.
Читайте також "Прагнули цього усі роки війни": що найбільше мотивує бійців з "Вовки да Вінчі" на фронті
Найцінніше – це ваше життя, – Аліна Михайлова
Окрім того, у містах, де ведуться бойові дії, залишаються люди, які не виїжджають, бо не можуть покинути свої будинки чи господарство, до прикладу, свійських тварин.
"Їм не доведеш, що за це триматися не потрібно, бо у будь-який момент все може бути знищено, як і ваш будинок, на який ви збирали купу років. А найцінніше – це ваше життя та життя вашої сім'ї", – вважає Аліна Михайлова.
Вона додала, що деякі люди реагують на вмовляння і військові допомагають їм евакуюватися. Також на Сході зараз працюють багато волонтерів, які безкоштовно вивозять до Дніпра, а там, у центрах допомоги біженцям, їх перенаправляють далі.
Поля для маневрів у нас сьогодні немає в жодному місті. Є ті, хто виїжджають, є ті, хто залишаються. Це поки що становить для нас проблему,
– підсумувала військова.