Світ більше не вірить в один щит: чому Україні теж потрібна своя система безпеки

Це не означає, що нам треба відмовитися від НАТО. І точно не означає, що нам треба перестати туди йти. Але це означає, що, можливо, настав час перестати сприймати членство в Альянсі як єдину відповідь на питання нашої майбутньої безпеки. Бо поки ми сперечаємося, буде Україна в НАТО чи ні, інші країни вже будують зовсім іншу модель. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Не варто обмежуватись лише вступом до НАТО

Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан створили власний оборонний союз. Його ключовий принцип дуже нагадує знамениту п'яту статтю НАТО: напад на одну державу означає напад на всіх.

І ось що тут для мене найцікавіше. Туреччина при цьому нікуди з НАТО не виходить. Саудівська Аравія не розриває стратегічні відносини зі Сполученими Штатами. Ніхто не каже: тепер у нас новий союз, тому старі нам більше не потрібні.

Вони просто розкладають яйця в різні кошики. І, можливо, Україні давно час робити те саме.

Навіть якщо тебе захищають США, цього може бути недостатньо. Десятиліттями безпека Саудівської Аравії значною мірою спиралася на відносини зі Сполученими Штатами. У Ер-Ріяда є гроші, американська зброя і партнерство з найпотужнішою військовою державою світу. Здавалося б, навіщо ще щось? Але останні війни дуже швидко показали: навіть найсильніший союзник не має нескінченної кількості ракет, систем ППО, літаків і боєприпасів.

Тому тепер Саудівська Аравія додає до американського партнерства ще двох союзників:

• Пакистан – єдину мусульманську державу з ядерною зброєю та великою армією,
• Туреччину – країну з однією з найбільших армій НАТО і потужним власним військово-промисловим комплексом.

А сама Саудівська Аравія має величезні фінансові можливості. Тобто кожен приносить у цей союз те, чого бракує іншому.

Але для України значно важливіша сама логіка: не відмовлятися від старого союзника, а додавати нових.

Одного Альянсу недостатньо

А тепер просто порівняймо цифри. Михайло Федоров днями розповів Сергію Стерненку історію про те, як Україна збирала ракети PAC-3 для Patriot. І вона дуже добре пояснює, чому ця розмова взагалі важлива.

За словами Федорова, вони разом із генеральним секретарем НАТО буквально ходили від країни до країни зі списком запасів. У вас десять ракет? Дайте дві. У вас п'ятнадцять? Дайте три. І так Україна назбирала 20 ракет.

Німеччина сказала: якщо знайдете двадцять, ми додамо ще п'ять. У результаті – 25 PAC-3. Двадцять п'ять.

А тепер інша цифра. За даними Reuters, Саудівська Аравія за перші 38 днів бойових дій використала близько 86% свого запасу PAC-3. Йдеться приблизно про 2400 ракет.

2400 за 38 днів. І 25, які Україна збирала по дві-три ракети в різних країнах.

Я розумію, що це різні війни, різні періоди, різні запаси та ці цифри не можна механічно порівнювати. Але коли чуєш їх поруч, дуже складно не поставити просте запитання.

Як Україна має будувати свою безпеку, якщо ракета, яка сьогодні рятує українське місто від балістики, залежить від того, чи погодиться інша країна віддати нам дві зі своїх десяти?

Саме тому ця історія не лише про Patriot. Вона про сам принцип нашої безпеки. НАТО нам потрібне. Але одного НАТО недостатньо.

Я не думаю, що Україні треба вибирати: НАТО чи щось інше. Навпаки. Нам потрібне НАТО. Нам потрібні Сполучені Штати. Нам потрібна Європа.

Але поряд із цим нам потрібні двосторонні оборонні угоди, спільні виробництва, довгострокові контракти на ракети й боєприпаси, партнерства з державами, які мають потрібні нам технології. І нам критично потрібна власна зброя. Бо найнадійніша ракета – та, яку тобі не треба просити віддати з чужого складу.

Хто має стати гарантом безпеки?

Туреччина не сказала: або НАТО, або Саудівська Аравія та Пакистан. Саудівська Аравія не сказала: або США, або новий оборонний союз. Вони вибрали все. І я думаю, що Україні варто мислити так само. Можливо, ми занадто довго шукали одного гаранта.

Ми роками ставимо одне й те саме питання: хто гарантуватиме Україні безпеку після війни? НАТО? США? Європа?

А якщо правильної відповіді серед цих трьох просто немає? Точніше, якщо правильна відповідь – усі разом.

Світ змінюється. Навіть держави, які мають потужних союзників, створюють додаткові системи страхування. Бо війна показала: гарантія працює лише тоді, коли за нею стоять реальні ракети, літаки, виробництво, армії та готовність їх застосувати.

Тому нам не треба відмовлятися від НАТО через те, що наш вступ сьогодні виглядає далеким. Нам треба зробити значно складніше. Продовжувати йти до НАТО і водночас будувати власну мережу союзів.

Домовлятися зі США. Поглиблювати військове партнерство з Європою. Створювати спільні виробництва. Шукати зброю в третіх країнах. Розвивати власні ракети, дрони та системи ППО. Не один щит. Кілька.

Бо після всього, що сталося з Україною, ми просто не можемо дозволити собі ситуацію, коли наша безпека залежить від одного рішення в одній столиці.

І наступного разу, коли Росія вирішить перевірити Україну на міцність, питання має звучати не так: хто прийде нас захищати?

Питання для Росії має бути іншим: з ким усім їй доведеться мати справу, якщо вона знову нападе на Україну?