Я – Україна, і я розповім тобі свою 30-річну історію

Сьогодні я святкую власне 30-ліття. Комусь може здатися, що це ще зовсім молодий вік, а я – геть юна й недосвідчена. Та повірте: за ці 30 років я встигла побачити справжні злидні, відчути на смак порох війни та радість перемог.

Цікаво Українська Незалежність: 30 подій, які створили сучасну державу

Я проводжала своїх дітей, які в пошуках кращого життя назавжди їхали за кордон, і зустрічала бездиханні тіла тих, хто взяв зброю до рук, щоб захистити своїх дітей і дати їм можливість будувати краще життя тут.

Я за руку відводила своїх дітей на спортивні секції та музичні гуртки, а потім зустрічала їх переможцями Євробачення, Олімпійських ігор та багатьох інших музичних і спортивних змагань.

Я показувала своїм дітям закордонні мультики й читала іноземні книжки та пишалася витворами кінематографу й літератури, які вони створили, коли виросли.

Українські спорт, армія та кіно / колаж 24 каналу

Моя історія

Хоча 30 років – це справді невеликий термін, та історія мого роду дуже велика. Вона розпочалась ще в далекому Середньовіччі, тоді мою пра-пра-прабабусю називали Київською Руссю.

Увесь світ досі пам'ятає її дітей князів Ярослава, Володимира, Ярослава та інших, княгиню Ольгу, а також Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либідь – вони заснували величне місто Київ, яке стоїть і сьогодні та є моїм справжнім серцем.

Далі в нашому роду були славетні Галицьке Королівство, українська козацька держава, яку ще називали Військом Запорізьким, Українська Народна Республіка аж поки у 1991 році не народилась я.

До слова Українська Незалежність: найважливіші події, що творили нашу державу

Мої 30 років

То був теплий серпневий день. Пам'ятаю, як сьогодні. Тоді моєму народженню зраділа ціла 50-мільйонна нація. Кажуть, за мене боролися цілі покоління моїх предків, і нарешті це сталося.

Мушу зізнатися: не все відразу було так радісно та яскраво. Падіння економіки й гіперінфляція – слова, які для мене, ще зовсім маленької дитини, навіть не були знайомими, стали звичайною буденністю.

Ми разом з моїми дітьми це витримали й змогли разом гідно пройти. Та на цьому наші "пригоди" тільки починалися.

Коли мені було всього 13 років, брутально й безжально намагалися забрати мою волю. Комусь буде важко в це важко повірити, але тоді мільйони моїх дітей встали на захист того, за що їхні предки боролися протягом багатьох століть.

Помаранчева революція в Києві / Фото "Українська правда"

Як нам здавалося, ми вже здобули перемогу й могли спокійно видихнути, будуючи яскраве спільне майбутнє. Та згодом з'ясувалося, що ворог лише зачаївся в пошуках чергового шансу.

Через 9 років наше прагнення до свободи брутально розтоптали. Нас намагалися розвернути в лоно імперії, яка ще раніше "подарувала" нам кровопролитну війну, кілька голодоморів, а також переслідування й страти тих, хто мріяв про моє народження.

Разом ми вкотре вистояли та прогнали внутрішнього ворога. Та зовнішній не забарився – він одразу ж нагадав про своє існування, жорстоко сплюндрувавши мене зовсім ослаблену й знесилену.

Варто побачити 30 років Незалежності України у фото: як це було

Допомоги чекати було нізвідки. Ті, хто досі був моїм другом, дали свою мовчазну згоду на моє знищення, лише зовсім тихо висловлюючи власне "занепокоєння".

Тоді на захист мене, пограбованої, зґвалтованої та покинутої всіма, стали мої діти. Вони взяли зброю до рук і встали кісткою в горлі "старшому брату" – здоровенному неголеному чоловіку з відчутним душком свіжого перегару.

Я ж молилася щоночі, а щодня лише отримувала трагічні звістки з фронту – сини й дочки десятками віддавали свої життя за нашу спільну свободу, за вільне світле майбутнє своїх дітей, за долю своєї матінки, за своїх братів і сестер.

Українські військові на Донбасі / Фото Getty Images

Нині на моєму тілі не залишилося живого місця, якого б не зачепила війна. Кожен куточок на карті окроплений важкою втратою друга чи подруги, брата або сестри, сина чи доньки, батька або матері.

Війна – це завжди горе. Хіба винна мати, яка зі сльозами на очах проводжає сина на війну, у тому, що більше ніколи його не побачить? Хіба винні діти, батьків яких називають героями, у тому, що тепер ростимуть сиротами?

Та ми не зламалися. Ми вистояли, разом стали сильнішими й тепер готові дати відсіч сусіду, щойно він тільки спробує сунути свого п’яного носа до наших справ.

Цікаво Як змінювалися зарплата, кількість населення, президенти: 30 років незалежності України у цифрах

Нині мені 30. Я вже не та юна й наївна дівчинка, якою була раніше. Список Героїв серед моїх дітей вже налічує тисячі. Та не потрібні мені діти-герої!

Я хочу, щоб вони просто були поряд, щоб їм не доводилося спати в окопах і щодня чути свист куль над головою. Звичайні, не героїчні, але живі й цілі.

Я мрію, щоб мої діти змогли будувати щасливе життя тут, а не їхали шукати щастя в далекі краї. Я зустріну їх з розпростертими обіймами, щойно вони вирішать повертатися, ми забудемо про все й проведемо довгу безсонну ніч за душевними розмовами.

В одному я впевнена точно: 30 – це лише початок. Разом з моїми дітьми ми точно збудуємо щасливе світле майбутнє, а кожен, хто спробує нас скривдити, отримає по заслузі.

Історія України: дивіться відео