Світ без ООН уже настав, просто ми цього ще не визнали

І щоразу виникає одне й те саме питання. А навіщо? Не навіщо ця заява. Навіщо сьогодні існує організація, яка не здатна зупинити найбільшу війну в Європі за останні десятиліття? Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

ООН сама створила правила, які допомагають Росії

Я говорю навіть не про Антоніу Гутерріша. Складається враження, що останнім часом критика персонально Генсека стала надто зручною. Наче достатньо змінити одну людину – і система одразу запрацює. Не запрацює. 

Проблема давно вже не в Гутерріші. Проблема в тому, що Організація Об'єднаних Націй сама створила правила, які дозволяють агресору паралізувати її роботу.

Парадокс полягає в тому, що Росія не зруйнувала ООН. Вона просто навчилася максимально ефективно використовувати механізми, закладені в самій організації.

Право вето, статус постійного члена Ради Безпеки, нескінченні дипломатичні процедури – усе це мало стримувати великі війни. На практиці це перетворилося на механізм, який дозволяє великій державі вести війну і водночас блокувати будь-які рішення проти себе.

Хіба не абсурд? Країна, яка щодня запускає ракети по українських містах, залишається одним із гарантів міжнародної безпеки. Країна, яка порушує Статут ООН, продовжує користуватися всіма правами, які цей статут їй гарантує. І щоразу світ робить вигляд, що так і має бути.

Існування ООН втратило сенс

Саме тому дедалі частіше складається враження, що головна функція ООН сьогодні – не запобігати трагедіям, а фіксувати їх. Зібрати Радбез. Провести засідання. Ухвалити заяву. Висловити стурбованість. Перейти до наступної трагедії.

Для України це стало особливо очевидно. За роки великої війни ми навчилися майже не чекати від ООН рішень, які реально можуть щось змінити. Гуманітарна допомога – так. Робота окремих структур – безумовно. Але якщо говорити про головне питання – як зупинити державу-агресора, – відповіді організація так і не дала.

Дуже небезпечний сигнал

І це не лише українська проблема. Сьогодні світ дивиться на ООН і бачить інституцію, яка дедалі більше реагує на наслідки, а не впливає на причини. Це дуже небезпечний сигнал. Бо міжнародне право працює лише тоді, коли за ним стоїть механізм примусу. Якщо ж покарання можна заблокувати одним голосуванням, право поступово перетворюється на декларацію.

Найгірше навіть не це. Найгірше, що світ почав звикати.

Ми вже майже не дивуємося, коли після масованого обстрілу з Нью-Йорка звучить черговий заклик до стриманості. Не дивуємося, коли Рада Безпеки вкотре не може ухвалити рішення. Не дивуємося, коли агресор користується всіма привілеями системи, яку сам демонстративно зневажає.

А звичка до безсилля – найнебезпечніша річ для будь-якої міжнародної інституції. Бо в якийсь момент вона перестає бути інституцією безпеки й перетворюється лише на місце, де красиво оформлюють дипломатичні поразки.

Можливо, після завершення цієї війни світ нарешті наважиться чесно відповісти на питання, яке давно назріло: чи можна реформувати ООН так, щоб вона справді могла діяти проти держави, яка сама руйнує міжнародний порядок

Якщо відповідь буде "ні", тоді доведеться визнати ще одну неприємну правду. Після 1945 року світ побудував систему, яка мала не допустити нової великої війни. Але у 2026 році ця система вже не гарантує безпеки. Вона лише коментує її руйнування.

І саме це, а не чергова заява генерального секретаря, є справжньою кризою Організації Об'єднаних Націй.