Який характер носять прояви расизму в "несвідомої" української молоді

Одна з ознак мужності політика – знаходити слова і говорити правду навіть тоді, коли це дуже незручно і некомфортно. Сьогодні я буду говорити на тему, якої жодного разу не торкався за все моє публічне життя.

Читайте також: Чому депутатська недоторканість надовго залишиться прикриттям для злочинців

Є три питання, які задають мені щоразу, коли я зустрічаюсь з іноземними політиками або журналістами: про корупцію, про війну і про фашизм. Ці питання лунають завжди. На кожній зустрічі, під час кожного інтерв'ю.

Коли я відповідаю про корупцію, я знаю, з ким і з чим борюся, хто винен і чому це відбувається. Так саме я розумію, якого ворога маю на увазі, коли доводиться відповідати на питання про Донбас або Крим. Але я щиро гублюся, коли якийсь дійсно шановний експерт або політик закордоном запитують мене, чи правда, що в нашій країні розквітає неонацизм і фашизм.

Від того, наскільки аргументованою і переконливою буде ця відповідь – не тільки моя, але й багатьох інших українських дипломатів та політиків, залежить чи є ми частиною цивілізованого суспільства, чи треба нам допомагати у війні, підтримувати нашу економіку і розмовляти як з рівним.

До останнього часу мені було легко відповідати на такі питання. Звичайно ж, фашизм і расизм як ідеологію і світогляд суспільства – це не про нашу країну. Зрештою, "подивіться, зрештою, на мене і дайте відповідь на своє питання самі".

Читайте також: "Хуліганство" за вбивство журналіста: чому Крисін знав про розстріли на Майдані заздалегідь

Але кожен раз відповідаючи на це питання, я думаю, а чому, врешті-решт, ми – країна, на революції якої першими загинули вірменин, білорус і грузин – повинні виправдовуватися в спотвореному уявленні окремих громадян про кохання до батьківщини. Тепер, завдяки таким "патріотам" і "охоронцям чистоти нації" відповідати на це питання стане складніше. Не тільки мені – всій країні.

ЩО З ЦИМ РОБИТИ?

Пора визнати: в нашому суспільстві є прояви расизму, і вони носять системний характер. Визнавши, це явище треба правильно кваліфікувати, і відкрито цьому протистояти на вулицях, у суспільній дискусії, в райвідділках і в судах. Довгий час замість того, аби викорчовувати цю хворобу на корені, правоохоронні органи списували ксенофобію та расизм на випадковість або витівки неусвідомленої молоді. І це порок не тільки постмайданної влади.

Десятиріччями вбивства, поранення, різанину – починаючи від погрому в'єтнамців у Харкові, вбивства в Вільшанах і закінчуючи побиттям чорношкірих вболівальників на київському стадіоні і утисками іноземців в Ужгороді – сором'язливо кваліфікували як хуліганство, рідше – як звичайне вбивство. Робилось так, бо важко довести, некрасиво виглядає, псує статистику і імідж країни.

В результаті, роками судили не расистів, не людей, інфікованих міфічною ідеєю чистоти нації, а "хуліганів" і "малолітніх бешкетників", які опинилися на волі продукували ксенофобію зі ще більшим завзяттям, оскільки головного злочину система воліла не помічати. Втім це питання не тільки до правоохоронних органів. І в цілому, не тільки влади. Це загальна проблема всього нашого суспільства нас.

Ми не любимо темну сторону свого відображення – від неприємних фактів простіше відвернутися, ніж визнати. Нам ніяково визнати, що український расизм – це інша, потворна сторона пасіонарності нашого суспільства, точніше, тієї її частини, яка вважає себе виразником думки і волі всієї країни.

Тому я щиро сподіваюся, що оперативність Національної поліції в разі у Львові і правильна кваліфікація злочину вчиненого на етнічному ґрунті стане системою. І ми почнемо чути від правоохоронних органів не просто ухильні заяви про "радикальні групи і настрої", а реальні розслідування фактів організації стійких груп, які закликають до насильства за расовою або етнічною ознакою.

Якщо ж комусь потрібен наочний приклад, у що може перетворитися наше спільне потурання таким явищам – загляньте за поребрик. Там теж все починалося зі сором'язливого замовчування, що перетворило насильство і непримиренність в норму, які тепер агресивно експортуються на будь-який сприятливий ґрунт – починаючи від підтримки праворадикальних сил у країнах Європейського Союзу і закінчуючи убивчим заграванням в неонацизм з "несвідомою" молоддю в наших з вами українських містах.

Читайте також: Євромайдан, "Беркут" і українці: чому важливо прийняти закон про ідентифікацію правоохоронців

І завершу особистим. За все своє життя в Україні я ніколи не стикався з відвертою дискримінацією на етнічному ґрунті або відкритим проявом расизму. І я цим щиро пишаюсь. Наша незалежність, відкритість, толерантність і є тим, що відрізняє нас від ворога і те, заради чого ми воюємо на фронті. І ніхто не вправі, сидячі в тилу встромляти ніж в спину нашій армії і дипломатії.