Перед нами стояли три завдання

Розкажи, як ти потрапив до американської армії? Що тобою керувало, коли ти приймав таке рішення?

Це не була американська армія, як така. Я служив у Корпусі морської піхоти США (United States Marine Corps — це один із найстаріших видів Збройних сил США, один із семи воєнізованих департаментів Сполучених Штатів й один з п'яти видів Збройних сил США, — «24»). Це – дещо інше, ніж американська армія. Можна сказати, що я був стрільцем. Чому я вирішив туди піти? Коли я був ще малий, то мій дідусь розповідав мені про УПА, в якій він воював, про те, як важко було жити у Радянському Союзі, бабуся багато розповідала, як страшно було під час Голодомору. Дідусь завжди мені й моїм братам казав, що нам дуже легко жити у Сполучених Штатах, ми не турбуємося про те, де сьогодні переночувати і поїсти, адже тут усе спокійно.

І коли мені було десь 15-16 років я сказав собі, що не хочу усе життя прожити, знаючи, що усе, що в мене є, мені хтось дав, не хотів, аби люди казали мені, мовляв, я ніколи у житті важко не працював. Також мені хотілося якось віддячити Штатам, адже вони багато зробили для мене й моєї сім’ї, розпочинаючи з того, що мої дідусі та бабусі знайшли тут свою другу Батьківщину. І сьогодні можу сказати, що я — не такий собі «м’який» американець, я щось зробив.

А чому ти відправився саме в Афганістан, а не, припустимо, в Ірак, де на той час також тривали військові дії й де були американські війська?

Я не міг обирати сам, мене ніхто не питав, чи я хочу в Афганістан, чи я хочу в Ірак, це ж не вакації. Коли я підписував контракт, мені просто сказали, де я буду більше потрібен. Туди й поїхав.


United States Marine Corps
USMC/Cpl. Reece Lodder

Які перед тобою стояли завдання, коли ти відправився у зону військових дій?

Коли я вирушав у перше відрядження, зі мною туди відправилися 800 піхотинців,і перед нами стояли три головні завдання:

  • Перше і найважливіше — оберігати мирне населення.

  • Друге — ми навчали афганську армію; тобто, якщо у моєму взводі було 50-55 американців, то з нами воювали ще 6-12 афганців, які були приєднані до нашого підрозділу.

  • І третє завдання — воювати проти Талібану (Радикальний ісламістський рух сунітського напрямку. У 1994 році зародився в Афганістані серед пуштунів, керував Ісламським Еміратом Афганістан з 1996 до 2001 року та регіоном Вазірістан на півночі Пакистану з 2004 року. Дипломатично був визнаний трьома державами: Об'єднаними Арабськими Еміратами, Пакистаном і Саудівською Аравією, — «24»).

Можеш пригадати якісь моменти, коли ти усвідомлював, що Тобі страшно?

Під час першого відрядження було дуже страшно, коли був там вдруге, то трохи менше. Першого разу десь два перші тижні усе було більш-менш спокійно, але потім Талібан активізувався: атаки відбувались з періодичністю один раз на тиждень. І одна з атак переросла в довготривалу облогу, після чого наступні два місяці ми майже кожного дня з ними воювали: кілька годин на добу відбувалося активне протистояння. Це було дійсно страшно.

У твоєму взводі було близько 50 людей. Це були тільки американці, чи були й інші національності?

Ні, не тільки американці. У моєму взводі, було десь 45-55 американців, з якими ми тренувалися ще у США, і до нас були приєднані ще 6-12 афганців, які воювали разом із нами. Мені виділили під відповідальність близько 30 квадратних кілометрів і то був мій світ. Коли у когось із афганців були проблеми, то вони зверталися до мене й я слухав усі їхні проблеми, якими б вони не були, важливими, чи не дуже.


Перекладачі часто були шпигунами

А як ви з ними спілкувались: у вас були перекладачі чи ви вивчали мову тамтешнього населення?

У нас були перекладачі, щоправда, з ними також різні випадки траплялися, адже серед них були й такі, що працювали на Талібан, і після викриття ми їх змушені були арештовувати.


Спілкування із місцевими мешканцями
U.S. Marine Corps photo by Cpl. Reece Lodder

Але, ти знаєш, мені, наприклад було дуже цікаво, бо в Афганістані багато людей розмовляють мовою пушту, якою я міг сказати хіба кілька слів. І коли я сидів із перекладачем і афганцем, то під час розмови я слідкував за його (афганця, — «24») рухами, мімікою, очима, і я ніби його розумів, а потім перекладач мені наче говорить те ж саме. Але згодом я вивчав усе більше й більше слів із мови пушту: цифри, назви багатьох предметів, сторони світу. І мені такі знання згодом стали у нагоді: припустимо, афганець розповідає щось і я чую слова «міст на Захід», а тоді слухаю перекладача, який цього словосполучення мені не називає; я перепитую у перекладача, і він або каже, мовляв, пропустив — «так, так, я забув», — або ж, що про міст мова не йшла. Так я міг запідозрити, що із перекладачем щось не так, що він працює не на нас.

У тебе українське прізвище. Як афганці реагували на нього?

Перед тим, як я вперше вирушив до Афганістану, ми тренувалися у США із багатьма військовиками з цієї країни. Вони нам розповідали про мову, культуру. Й коли вони побачили на моїй формі прізвище, то попередили: «не називай свого прізвища, бо старші люди пам’ятають війну із Радянським Союзом, яка була тут 30 років тому, як тоді було страшно, й коли вони думатимуть, що ти також росіянин, то не стануть тебе слухати чи навіть можуть застосувати зброю проти тебе». Англійською ми це називаємо «Green-on-Blue» — коли афганські солдати, які мали б воювати разом із нами проти Талібану, нападають на нас.

Тому, коли я прибув в Афганістан, нікому із цивільних не казав, як мене звати. Я просто представлявся: «Комендант». Так мене здебільшого й називали.

Серед офіцерів в складі афганської армії є як колишні моджахеди, що воювали проти Радянської армії, так і їхні тогочасні супротивники з лав тодішньої афганської армії. Серед останніх досі можна зустріти випускників радянських військових закладів. Розповім про такий випадок. Під час однієї з нарад мій командир батальйону представив мене афганському генералу. Той же, почувши моє прізвище, не звертаючись до перекладача, мене одразу запитав: «Понимаешь по-русски?». Я був трохи здивований, коли почув російську мову. Ми переглянулися із перекладачем, який дав мені зрозуміти, що не знає, що той сказав. Тоді я сказав, що трішки розумію, після чого ми перекинулись кількома реченнями.

Кажуть, що моджахеди— безстрашні вояки, це дійсно так?

Вони дійсно безстрашні, справді відчайдушні бійці, але будь-які свої дії вони пов’язують із волею Аллаха. Якщо ти вижив, це — воля Аллаха, якщо твій товариш загинув — воля Аллаха. Не всі вони проходять вогневу підготовку і, наприклад, якщо американські військові регулярно тренуються і вишколюють свої навики, то моджахеди часто просто розраховують на волю Аллаха.

Наскільки часто ви бачилися і розмовляли із пересічними місцевими мешканцями, зокрема, із жінками і дітьми?

Із жінками ми практично не бачилися, вони завжди сидять вдома, адже там діють закони Шаріату. А з чоловіками і дітьми ми бачилися й спілкувалися майже щодня. До речі, майже щоразу, як ми із ними бачилися, вони палили щось міцне; із тих людей, із якими я спілкувався, мабуть, 80% людей вживали якісь наркотики. У них є великі поля із опіумним маком, і навіть маленькі діти підбирають із землі ті незрілі коробочки й жують їх, для них це як цукерки. Тут уже 5-річні діти звикли до наркотичного диму, вони палять, як досвідчені курці, неодноразово й у нас просили цигарки.


Поле із опіумним маком
Concrete


Діти хотіли ходити до школи

До речі, щодо дітей: я знаю, що ви організовували для них школи. Звідки виникла така ідея і як її вдалося реалізувати?

Це не була звичайна війна, де б Америка воювала проти Афганістану. Це була counterinsurgency (COIN): ми воювали за те, аби допомогти звичайним людям змінити систему, яка на то час була у цій країні. Ми кажемо — «winning the hearts and minds», тобто завоювати серце і розум.

Ми намагались бути товаришами для пересічних людей. Наприклад, ми бачили, що діти на території дислокації мого підрозділу часто хворіють; нам пояснили, що це через брак чистої води. Тоді ми запропонували побудувати для них криницю. Такими методами ми намагалися дати зрозуміти мирному населенню, що ми тут, аби допомогти їм.

Те ж стосувалося й школи. Неподалік місця, де я мешкав, була покинута напіврозвалена будівля школи: не було вікон, двері пошкоджені вибухом. Сталося це тому, що Талібан не хотів, аби діти ходили на навчання до звичайної школи, а тільки у Медресе (середня і вища школа в мусульман Близького і Середнього Сходу, а також Пакистану і Північної Індії, — «24»), де фактично відбувається свого роду «промивання мізків» — дітям розповідають про побудову армії проти християнського світу, проти Заходу. Ми ж хотіли побудувати школу, де б діти навчилися рахувати, читати, писати, адже мало хто там умів читати, дехто навіть й букв не знав. Я доповів своєму безпосередньому командиру про цю ідею і попрохав допомогти нам із фінансами й він відгукнувся: надіслав нам зошити, ручки й олівці.

Діти неймовірно хотіли ходити до школи й навчатися, вони постійно просили нас, аби ми давали їм олівці та ручки. Прикро, що ми не могли цього робити, адже Талібан був усюди й часто вони забирали у дітей ручки, щоб використати порожні корпуси для виготовлення вибухівки.

Те ж стосувалося графіту в олівцях, тому перед тим як ми їх давали дітям, то стукали ним, щоб розтрощити графіт, що всередині, після чого діти ними могли користуватися, але вони б не завдали шкоди, потрапивши до рук Талібану.

Через Талібан діти боялися йти до школи. Спершу ми розпитували їх, чи хочуть вони навчатися і чи прийдуть, припустимо у вівторок о 10 годині на урок. Діти радо погоджувалися, батьки також були задоволені, але у результаті не прийшли на заняття й коли ми поцікавилися, чому так трапилося, вони пояснювали: до нашого дому прийшов Талібан й нас попередили — якщо ми підемо до школи, то нам в очі розбризкають кислоту. Звісно, діти злякалися.

Як ви вийшли з цієї ситуації, не відмовившись вчити дітей?

Ми посилили охорону школи й навколишньої території. Вчителем був мій перекладач (він 4 роки навчався у школі), адже ми не знали тамтешньої мови. Згодом, усе ж перше заняття відбулося, щоправда, на нього прийшло двоє чи троє дітей. Але згодом їх побільшало й на друге прийшло вже десь 15-20 дітей, навіть двоє дівчаток прийшли, що справді рідкість. Вони були дуже щасливі, що ходять до школи. У мене навіть кілька фото збереглося.

Заняття відбувалися двічі на тиждень (у вівторок і четвер), розпочиналися десь о 10 ранку і тривали годину, але якщо ми бачили, що дітям цікаво й вони не хочуть йти додому, то могли продовжити до 3-4 годин.


Спілкування із місцевими дітьми
U.S. Department of Defense


Небезпека була скрізь і завжди

Можеш приблизно описати розпорядок дня американських солдатів в Афганістані?

Кожен день, звісно, не міг бути однаковий, але ми прокидалися щоранку десь о 5-6 годині, увечері йшли спати близько 22-23 години. Упродовж всієї доби відбувалося патрулювання: щоразу обирали інше місце та час, аби Талібан не дізнався, де саме ми. На патрулювання ми виходили у кількості не менше 8 осіб, і щоразу мали певне завдання, зокрема часто влаштовували засідки, вогневі контакти з підрозділами Талібану відбувались постійно. Але такі випадки (перестрілки) не були нашим основним завданням, ми не для того прибули до Афганістану. У будь-якому разі, в таких ситуаціях вони (Талібан, — «24») виграватимуть, навіть якщо ми у черговому бою переможемо, адже сам факт сутички свідчитиме про те, що ми не контролюємо певний район, а у них є сили для нападу. Якщо ж усе мирно, — ми перемагаємо, бо це означає, що Талібан слабший за нас.

Як ви розуміли, що поруч небезпека?

Небезпека була скрізь і завжди. Як розуміли? Коли ми вперше приїхали на базу, то наші вартові доповіли мені, що кожної ночі вони бачать людей, які сидять у полі. Наші солдати бачили їх завдяки приладам нічого бачення. Ці люди пішки приходили до нашої бази і слідкували за нами, вони були бойовиками Талібану і знали, що ми не можемо у них стріляти, якщо у них в руках немає зброї, навіть якщо ми й усвідомлюємо, хто вони.

Якось я вирішив їх злякати: узяв гранатомета і розпочав стрільбу. Але це не були звичайні гранати, а сигнальні. Таким чином, ми попередили, що знаємо про їхню присутність біля нашої бази. Спершу вони злякалися й втекли, але згодом звикли до такої нашої реакції й навіть не зважали на стрілянину.

Тоді я розпитав місцевого пана, коли люди прокидаються і йдуть до мечеті на молитву та коли відбувається вечірня молитва. Він назвав час. Тоді я розповів про нашу проблему й запитав, чи може це бути хтось із місцевих мешканців, якщо так, то чому вони у полі. Чоловік припустив, що якщо це й місцеві люди, то вони могли лише піти в туалет. Я попередив його, аби він передав усім, щоб люди виходили за власними потребами уночі тільки в такі місця, де б ми їх не бачили. І додав, що через два дні ми розпочнемо стріляти по цих людях, яких бачитимемо поблизу бази після 9 вечора і до 5 ранку.

Звичайно, ми б ні в якому разі не стріляли по цих людях: такі слова я сказав цьому панові, аби люди трохи злякалися і ця інформація, що ми буцімто почнемо стріляти, дійшла до Талібану. Увечері після цієї розмови ми не бачили людей у полі. Очевидно, дізнавшись про наше попередження, люди передавали один одному його й не задумувалися, що випадково про це міг дізнатися й Талібан, що власне й трапилося.

Окрім того, ми знали усе, що відбувалось навколо. Наприклад, якщо ми знаємо, що о 10 ранку у певній частині міста на вулицях повинно бути людно, а ми виходили й бачили, що людей немає, то це нас, звісно, насторожувало. Можливо, там були закладені міни, і місцеві мешканці повідомили про це один одного. Тобто, будь-які наміри Талібану дуже швидко ставали відомими місцевим жителям. Коли, приміром, нова група бойовиків Талібану приходить у певний район міста, то люди це бачать, і коли вони закладають міни, то це теж хтось побачить, а у місцевих мешканців є ж засоби зв’язку, — вони одразу повідомляють це усім іншим.


Патрулювання
Official Marine Corps photo by Sgt. Mark Fayloga/flickr.com

А вам вони цього не повідомляли?

Ні, оскільки Талібан міг про це дізнатись і стратити. Населення, яке в більшості не підтримувало дії Талібану, є заляканим і тому ми не чекали від нього жодної допомоги. Проте, інколи люди повідомляли нам про наміри та дії Талібану таємно. Бувало й таке, що певну інформацію нам розповідали діти, які не розуміли небезпеки через свої слова. Більше того, вони знали, що отримають за це від нас цукерки.


Загинути — не найстрашніше

Ти мав два відрядження до Афганістану. Коли після першого ти прибув до США, хотів повернутися туди знову?

Так, одразу. Важко зараз пояснити, чому, але таке часто трапляється із людьми, які повертаються додому з Афганістану чи Іраку, адже там усе відбувається насправді, ти не думаєш там, що про тебе скажуть інші люди, як це є в Америці. Коли я вперше повернувся додому, то одразу звернувся до свого капітана: мій батальйон міг повернутися до Афганістану знову аж через два-три роки, а я хотів одразу туди повернутися, тож запитав, що він може мені порадити. Він також запитав, чому я одразу хочу повернутися, на що я йому відповів, що у мене немає ні дружини, ні дітей, тому я цілком підходжу. Багато вояків у морській піхоті мали сім’ї, тому не завжди хотіли їхати. Мені, щоправда, довелося чекати близько півроку, аби знову повернутися до Афганістану, адже цього за день-два не можна зробити.

Чи повернулися усі з твого батальйону додому живими?

Ні, багато загинули, я б сказав навіть — надто багато…

Після таких втрат, тобі не було страшно їхати?

Найстрашніша річ — не загинути. Я не боявся загинути, я більше боявся, аби через мене (якщо я щось зроблю, чи навпаки — не зроблю) не загинув мій друг. Усі ми так думали, і так повинно бути. Окрім того, ми роздумували так: ну от я загину, і що? Я нічого більше не відчуватиму, бо я буду мертвий. Ми навіть жартували з цього приводу, мовляв, нам більше не доведеться платити податки. Мені трохи більше двадцяти, я ще не такий старий, але у моєму загоні були хлопці по 18-19 років — це ще зовсім діти, я більше переймався кожним із них, чи в них усе гаразд, чи все працює.

А чим ти займався півроку між відрядженнями?

Тренувався, працював і вчив мову дарі (східноперська мова, одна із офіційних мов Афганістану (до 1936 року — єдина офіційна; після — разом із пушту, — «24»).


Тренування
Militaryphotos.net


У Штатах до нас по-різному ставляться

У пересічних громадян США різне ставлення до американських військових, які воювали у В’єтнамі у 60-70-х роках. Яке ставлення у них до тих американців, які брали участь у військових діях в Афганістані?

Також по-різному ставляться. Дехто узагалі не розуміє, що ми там робили: вони вірять тільки тому, що почують чи прочитають у новинах і думають, що ми їхали туди тільки для того, аби вбивати людей й робити різні страшні речі. Й вони у це свято вірять. Тож коли вони мене зустрічають, то розпитують, як я міг туди піти і таким займатися. На це я завжди відповідаю так: ти живеш у країні, у якій можеш говорити усе, що забажаєш, а я став військовим для того, аби ти це право мав. Але найчастіше я навіть не хочу витрачати час, аби їм пояснювати свою позицію, адже вони свою думку ніколи не змінять.

Але є й такі, які дякують нам. Дуже багато молоді в США, навіть такої, що навчається в університетах, багато свого часу проводять на вечірках і у барі з пивом. Вони розуміють, що кожен із них міг принести себе у жертву й піти воювати, аби потім добре й повноцінно жити. Але не кожен це може зробити, тож вони дякують нам за наші рішення і вчинки. Я, наприклад, у 18 років пішов у військову академію і з того моменту фактично не мав часу на себе. Але тепер, через кілька років, я вільний і можу витрачати час на себе.

Щоправда, порівнювати ситуацію із Афганістаном і В’єтнамом важко, адже тоді усі американці думали, що військові там лише убивали жінок і дітей. І коли вони поверталися до США, то люди до них дуже погано ставилися. Сьогодні ж часто навіть ті люди, яким не подобається те, що ми робимо в Афганістані, розуміють, що ми чимось жертвуємо й задля них. Це і стає вирішальним, сьогодні люди у Штатах усе частіше позитивно ставляться до військових. У мене навіть були такі випадки, коли я повернувся із Афганістану: у мене було коротке волосся (так, зазвичай, стрижуться морпіхи) й коли я заходив у бар, наприклад, то часто люди просто купували мені пиво й дякували за службу.

Ти зміг би втретє поїхати до Афганістану?

Якщо брати сьогоднішню ситуацію, то зійшов термін мого контракту, війна в Іраку завершилася, через рік наші війська покидають Афганістан. Тому я б зараз уже не поїхав туди. Але чи морально я б був готовий поїхати утретє, я не знаю. Дуже важко зараз сказати…

Спробуй назвати три речі, яких ти навчився, виконавши дві місії в Афганістані?

Не знаю, як в Україні, але в США у школі знайдеться кілька дітей, яким змалку мами кладуть в одну кишеню серветки, а в іншу спеціальне мило, яким можна мити руки без води. І вони попереджають їх, аби ті мало не кожні 10 хвилин мили руки. Такі діти щомісяця хворіють, бо у них слабшає імунітет. Їх тіла стають слабкі, тому що не вміють боротися із брудом. Коли я був у Афганістані, то ми десь чотири місяці не мали змоги прийняти нормальний душ; коли ми ввечері йшли спати і знімали шкарпетки і штани, то вони самі стояли, бо були такі брудні (сміється, — «24»). І от там я зрозумів, що людське тіло настільки міцне, що може будь-що пережити.

Також я навчився спостерігати за людьми: що вони роблять, куди дивляться, як рухаються. Там також немає таких стереотипів поведінки, як у Штатах. Якщо я у США скажу, що ці от люди — усі такі й такі, то мені скажуть «Ти що! Не кажи так, не можна!».


United States Marine Corps
Itsmonk.com

І ще одна неймовірна річ, якої я там навчився: коли я одружуватимуся чи коли у мене народиться дитина, то я обов’язково це зустрічатиму «святковою стрільбою» у повітря. Навіть як мене ховатимуть, то все одно можна організувати ту «святкову стрілянину» (сміється, — «24»). Коли ми це вперше почули, то трохи злякалися: чого раптом така шалена стрілянина. А коли нам пояснили, що це, то нам сподобалося. Щоправда, при народженні дитини вони не завжди стріляють, а лише тоді коли народиться хлопчик, бо на народження дівчинки вони не зважають.

Коли ти бачиш батька із шістьма дітьми, він тобі може сказати, що у нього їх лише троє, а коли ти запитаєш «як так, коли я бачу шестеро дітлахів?», то вони відповідають: «але тільки троє хлопчиків».

Водночас, дівчатка у віці десь 9-13 років завжди дуже красиво одягнуті, бо інші здебільшого ходять у лахмітті. Знаєш чому? Бо у цьому віці вона може відкривати обличчя і її можуть взяти за дружину: купити за кілька корів, наприклад.

Й насамкінець, про що ви мріяли, коли повернетеся додому?

Кожен про різне: хтось хотів побачитися із дівчиною, хтось з’їсти піцу, я мріяв посидіти на стільці. Адже увесь час, який я перебував в Афганістані, нам доводилося якщо не стояти, то сидіти або на землі, або на якомусь камінні, але не на стільці.


Розмовляла Ірина ВОВК,
Телеканал новин "24"