2 роки полону гарнізону Маріуполя․ Історія "мами Тані", яка бореться за повернення сина
.
20 травня 2022 року територію заводу "Азовсталь" у Маріуполі покинули останні захисники міста та командири гарнізону. Вони виконали наказ про збереження життів та склали зброю. Ще за тиждень до того ситуація виглядала катастрофічною, а оборонці заводу – приреченими. Та з'явилася надія на порятунок.
Рідні захисників "Азовсталі", як і всіх полонених українських воїнів, переживають складні часи розлуки та боротьби за повернення найрідніших. І це відбувається не завдяки, а всупереч. Проте родичі роблять все для того, аби захисників Маріуполя суспільство не забуло.
Щотижня у Києві та багатьох інших містах відбуваються акції на підтримку українських військовополонених з вимогою повернути захисників.
Особливими ці акції є для Тетяни Вишняк – матері бійця "Азову", яка з 19 квітня 2022 року не пропустила жодної акції й переконана, що 2 години на тиждень – це найменше, що може виділити кожен для підтримки полонених та їхні рідних.
Напередодні другої річниці полону гарнізону Маріуполя 24 Канал поспілкувався з Тетяною. Про сили боротися, важливість акцій та підтримки полонених і їхніх рідних – читайте далі у матеріалі.
Важливо Або вийти всім, або загинути тут․ Полон, день 600․ Як захисники Маріуполя виходили з "Азовсталі"
Боротьба заради сина у полоні
Весна 2022 року – чи не найстрашніша частина війни. Нас шокували кадри з сіл та міст, які нищить ворог, і боліло, коли "вперше" з'явилися заголовки про повністю знищене місто – Волноваху. Нас жахала блокада Маріуполя, бомбардування Ізюма, розгони мітингів у Херсоні, Каховці, Енергодарі та Мелітополі. Нам боліло від того, що ми побачили після деокупації Київщини. Ми плакали, коли росіяни вдарили по маріупольському Драмтеатру і раділи, коли дізналися, що комусь таки вдалося вижити.
Оборона Маріуполя так само є надважливою частиною цієї війни. Героїчні оборонці міста робили все, аби максимально нищити ворога. І саме їхній спротив змушував окупантів скеровувати чимало сил до блокадного міста, а не для просувань на інші міста, наприклад, Запоріжжя.
Оборона міста стала спільною справою для бійців "Азову", 36-ї бригади морської піхоти, бійців Держприкордонслужби та Національної поліції, Територіальної оборони та співробітників СБУ – усіх тих, хто зустрів повномасштабне вторгнення у Маріуполі. І тих, хто потрапив у блокадне місто під час авіапроривів.
"Азовсталь" під час боїв / Фото, надане 24 Каналу
Серед оборонців міста тоді був 21-річний Артем – син Тетяни, боєць "Азову". Про службу у полку він мріяв ще бувши неповнолітнім і з часом таки здійснив свою мрію – у 19 років доєднався до лав "Азову". У перший день повномасштабного вторгнення хлопець зателефонував додому і сказав батькові іти у військкомат, адже кожен повинен долучитися до боротьби. Сам же Артем навіть у найгірші дні у Маріуполі чи пізніше на "Азовсталі" в умовах постійних бомбардувань та обстрілів не втрачав оптимізму та впевненості. Та його матері було надзвичайно важко, адже жінка розуміла, що її син у пеклі.
У той час близькі захисників уже збиралися на акції, аби привернути увагу до катастрофи у Маріуполі. 19 квітня 2022 року у Києві відбулася перша акція, де зібралися лише з десяток людей. Серед яких була і Тетяна.
Перша акція на підтримку захисників Маріуполя / Фото Катерини Гаценко, 24 Канал
16 травня наші бійці виконали наказ та почали вихід з "Азовсталі", який тривав 4 дні. Під час виходу Тетяна отримала поки що останнє повідомлення від сина, який написав, що довго не матиме зв'язку і що він пишається своїми батьками.
"Син у полоні". Більше нема бомбардувань, нема того пекла. Але починається інше. Через це деякий час Тетяні було надзвичайно важко, не хотілося нічого ні чути, ні бачити. Вийти з цього стану жінці допомогла психологічна допомога, але мотивація була єдина – заради Артема, який точно повернеться.
Була думка про те, що коли повернеться син, то може побачити мене у психіатричній лікарні і йому буде боляче. Він звинувачуватиме себе у цьому. А такого я б сину не побажала. Тому заради нього я мала впоратись з цим станом. І я це зробила,
– каже Тетяна.
Як тільки вдалося упоратися з емоціями після виходу сина у полон, Тетяна, спільно з іншими рідними захисників Маріуполя, почала діяти. Зокрема активно ходити на акції підтримки полонених, аби нагадувати усім, що наші воїни в руках ворога й вони повинні повернутися.
З 6 травня 2023 року в межах обмінів не вдалося повернути жодного бійця полку "Азов". Тобто – уже понад рік. Проте щоразу з'являється надія, що наступного разу вже точно все буде інакше. Тетяна чекає не лише на свого сина, але й на його побратимів, адже під час попередніх обмінів вона через них дізнавалася, чи живий Артем і де він зараз.
Та новим ударом став вирок для сина. Росіяни влаштували судилище над 10 бійцями "Азову" 22 березня 2024 року за фейковими звинуваченнями, визнали їх "винними" і засудили. Артем отримав 22 роки ув'язнення. І цей винесений вирок також ускладнює повернення сина.
Тому Тетяна дає інтерв'ю, ходить на зустрічі з відповідальними за обміни та долучається до всіх акцій на підтримку полонених.
Не пропустити жодної акції за полонених
З 2022 року Асоціація родин захисників "Азовсталі" організовує регулярні акції на підтримку воїнів, які зараз перебувають в руках ворога з закликами повернути їх. Ці заклики спрямовані не лише до тих, хто має можливості посприяти поверненню захисників, але й до суспільства як нагадування про те, що воїни перебувають у полоні й, на жаль, у складних умовах.
Тетяна з того часу не пропустила жодної акції у Києві чи інших містах. Вона присутня на кожному зібранні з нагадуванням про свого сина. Її серед постійних учасників акції вже мило називають "Мама Таня". Мотивацію виходити на кожну акцію Тетяна пояснює просто:
Вони (полонені – 24 Канал) там не вільні, а ми тут – вільні. І єдине й найпростіше, що можна зробити, це виділити 2 години свого часу раз на тиждень. Це не щось недосяжне, це елементарна річ, яку може зробити кожна людина. І, мені здається, на ту сторону це все одно якось доходить, що ми тут боремося за людей, що ми не забули. І це відбувається масово, нас щоразу приходить більше.
Акції на підтримку полонених збирають все більше людей / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
Бути голосом усіх полонених і об'єднатися
Тетяна зізнається, що знає про невдоволення деяких людей, які закидають звинувачення, що найбільше медійності отримує питання полону гарнізону Маріуполя, зокрема полку "Азов". Проте жінка наводить приклади протилежної позиції. Річ у тім, що рідним захисників Маріуполя справді вдалося досягти розголосу та зробити акції на підтримку бійців регулярними, проте це не означає, що на них не можуть прийти рідні полонених з інших підрозділів.
Мені часто пишуть мами, діти яких також у полоні. Наприклад, пам'ятаю, на акції до мене підійшла жінка і сказала: "Дякую, що завдяки вам чують і я можу бути тут зі своїм плакатом, щоб почули і мене". А її син, здається, з 95-ї бригади. Так, "азовські" зробили такий рух, але ми раді всім. Ми ж не кажемо: "Ви рідні морпіхів чи прикордонників, не стійте біля нас". Ми навпаки за об'єднання, бо тільки в єдності наша сила. Я завжди про це кажу і буду казати, бо якщо ми будемо всі діяти гуртом заради єдиної мети, то в цьому буде більше сенсу,
– підкреслює Тетяна.
Жінка наголошує, що навіть попри те, що в публічному просторі кажуть, що акції відбуваються на підтримку бійців полку "Азов" – це не так. Акції відбуваються на підтримку всіх полонених та безвісти зниклих. Але кожен приходить туди зі своїм горем.
Також на акції часто приходять бійці, які вже повернулися з полону і які закликають повернути своїх побратимів. Долучаються і рідні тих, хто вже повернувся.
Хлопці, дівчата, які повернулися з полону, стоять з нами. Їх багато. І це видно, вони тримають таблички: "Я був у полоні, я знаю, що це таке",
– каже Тетяна.
А ще на акції приходять представники шоу-бізнесу та інші медійні люди, які додають розголосу питанню полонених.
Акції на підтримку полонених в Києві: дивіться відео
Як правильно підтримувати рідних полонених
Повномасштабна війна принесла в наше життя багато болючих тем і все частіше у публічному просторі піднімають питання того, як правильно спілкуватися з людьми, які пережили або переживають складний період, який є доволі травматичним. Серед них і питання правильної комунікації з тими, чиї рідні у полоні.
На власному прикладі Тетяна каже, що дуже не любить, коли їй кажуть "Тримайтеся". Однак коли їй хтось каже це, вона першочергово звертає увагу на те, на скільки щиро людина це каже. Адже навіть якщо це слово не сприймається, відіграє значення щирість наміру підтримати людину у біді.
Часто люди просто підходять і питають: "Можна, я вас обійму?". І цього достатньо. Є одна мама у нас, вона раз підійшла до мене, казала, що постійно збиралася на акцію, але тільки тепер наважилась і з того часу вона приходить постійно і шукає мене очима, підходить і каже: "Я з вами поруч, можна обійняти вас?". Я щаслива від таких речей. Це звичайна мама двох дітей, які, на щастя, не у полоні й ця тема могла б бути далекою для неї, але вона каже, що дивиться, як я борюся і хоче хоча б мінімально допомагати і підтримувати,
– розповідає Тетяна.
Українцям не має бути байдуже
Та чи не найкращою підтримкою для рідних є небайдужість суспільства. Кожна наступна акція збирає більше людей, ніж попередня, що доводить – людям не байдуже. І це надзвичайно важливо, адже рідні тоді розуміють, що повернення їхніх дітей/батьків/чоловіків чи дружин є важливим не тільки для них.
20 травня 2022 року завершився вихід гарнізону Маріуполя із заводу "Азовсталь" і з цього часу ведеться відлік полону наших воїнів, у який потрапили 2 500 воїнів, більшість з яких досі у руках ворога.
Напередодні цієї дати, 19 травня у Києві відбулася масштабна акція, на яку прийшли сотні людей. Така увага до наших бійців у полоні свідчить – українцям не байдуже. Нікому не можна бути байдужим.
Акція на підтримку полонених напередодні другої річниці виходу захисників Маріуполя / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
На жаль, тисячі українських воїнів перебувають у російському полоні. Ті, хто повернулися, свідчать про жахливе ставлення та навіть тортури з боку окупантів. Пам'ятати та говорити про них – найменше, що може робити кожен з нас. А ще підтримувати рідних, котрі чекають на повернення найближчих людей. І, звісно, підтримувати нашу армію, яка поповнює наш обмінний фонд, що дозволяє повертати наших героїв.