3 січня 2024. Україна провела наймасштабніший обмін полоненими – додому повернулися 230 військових і цивільних. Серед них – оборонці Маріуполя та "Азовсталі". Проте, на жаль, жодного бійця "Азову".
Звільнені захисники й захисниці перебували у полоні майже 600 днів. Ще понад 1,5 тисячі їхніх побратимів і посестер досі залишаються у руках ворога. Усі вони в травні 2022 року виконали наказ та вийшли з "Азовсталі".
***
Весна 2022. Росія програла битву за Київ, відступила від Чернігова та Сум, змирилась з невдалою спробою захоплення Харкова. Світ жахають кадри з Бучі, а Ізюм потерпає від щоденних ракетних ударів. В окупованих Херсоні, Мелітополі та Енергодарі люди вже не виходять на мітинги проти окупації – росіяни відкривають по них вогонь. Волноваха і Попасна – знищені. Артилерія гатить від Чернігівщини до Миколаївщини.
А в Маріуполі – пекло. Місто з початку березня в оточенні, Сили оборони уже на заводі "Азовсталь" і продовжують боротьбу. Увесь світ спостерігає за трагедією колись півмільйонного міста, де вже загинули десятки тисяч людей. І ще більша трагедія – тисячі оборонців воюють в повному оточенні, їх запаси поволі вичерпуються. Натомість у противника є повна перевага в техніці та в особовому складі.
Деблокада військовим шляхом стала неможливою.
На 86-й день боротьби за місто Денис "Редіс" Прокопенко отримав наказ від вищого керівництва України припинити оборонні дії та зберегти життя і здоров'я військовослужбовців.
З 20 травня 2022 місто Марії перебуває в окупації – у цей день з бомбосховищ "Азовсталі" вийшли останні захисники міста, командири гарнізону "Маріуполь". Понад 2 тисячі воїнів опинилися в полоні.
***
Захисники Маріуполя – люди, які тримали героїчну оборону проти росіян 86 діб і зробили величезний внесок у захист країни.
На щастя, частину військових вдалося обміняти. На жаль, більшість із них вже понад 600 днів у полоні. Над багатьма захисниками-азовцями росіяни досі проводять показові судилища з абсурдними звинуваченнями.
Тому сьогодні 24 Канал розповідає і нагадує, якими були бої на "Азовсталі", останні тижні оборони та вихід Сил оборони з Маріуполя. Аби відновити в нашій пам'яті ті події та нагадати про тих, за кого мусимо боротися щодня.
Небо – єдиний шлях до Маріуполя
Березень – квітень 2022. Уже кілька тижнів Сили оборони вимушені боротися з росіянами у блокадному Маріуполі. Це місто не здається, але до передових позицій ЗСУ звідси щонайменше 70 кілометрів.
Військова деблокада – один зі сценаріїв для Маріуполя, однак все більше і більше він здається радше дивом, ніж реальним планом. А часу стає менше і потрібно терміново шукати рішення для того, аби виграти час. Бійцям потрібне продовольство та боєприпаси, а пораненим – допомога. Тому військове керівництво України на чолі з ГУР МО ухвалило рішення, яке здавалося божевільним, але давало шанс на порятунок воїнів – авіапрориви на "Азовсталь".
Цю операцію планували довго, і кожен, хто погоджувався на те, аби летіти у Маріуполь, розумів усі ризики й те, що з імовірністю 90% це квиток в один кінець. Надія на успіх є, але така операція надто небезпечна. Ще ніхто в історії не здійснював авіапрориви через таку щільну ворожу ППО до блокадного міста. Крім українців.
З аеродрому Дніпра до лінії фронту на Запоріжжі політ триває понад 30 хвилин, а далі навіть дихати лячно, адже тут окупована територія. Потрібно летіти низько, аби залишитись непоміченим для ворожих радарів. Шлях – до Азовського узбережжя. Далі – Маріуполь. Маршрут окупованою територією займає понад 40 хвилин, але кожна секунда – вічність. І коли вдається приземлитися на заводі, відчувається тимчасове полегшення. Та ненадовго – потрібно швидко розвантажитися, забрати поранених і летіти тим же шляхом назад.
"Авіапрорив на "Азовсталь". Небо": дивіться відео
Ця операція дозволила забезпечити оборонців Маріуполя протитанковими комплексами, поповнити запаси боєприпасів, продовольства, ліків й евакуювати поранених. Крім того, під час авіапроривів на "Азовсталь" прибували бійці, які залишалися на заводі й пліч-о-пліч з побратимами боронили місто.
Перші 4 авіарейди пройшли цілком успішно, хоч четвертий екіпаж приземлявся уже не на "Азовсталі", а в маріупольському морському порту, бо росіяни били по майданчиках заводу, де вивантажувалися минулі екіпажі.
Проте в один з вертольотів п'ятої місії влучила ракета, але не розірвалася – йому дивом вдалося долетіти назад. Вертольоти шостої місії ворожа ППО збила на шляху до підконтрольної державі території.
Загалом Україна здійснила 7 авіапроривів на "Азовсталь" за участю 16 вертольотів. Усі борти долетіли до Маріуполя, привезли кілька тонн необхідного вантажу, системи Starlink, що дозволило нашим бійцям нарешті вийти на зв'язок, та навіть посилення для особового складу. Однак на зворотному шляху з "Азовсталі" до підконтрольної Україні території 3 борти збили і їхні екіпажі, на жаль, загинули.
Після останніх авіапроривів небо зачинилося. Вони стали неможливими через інтенсивну ворожу ППО, яка буквально чатувала на нові рейси. Захисники Маріуполя залишилися без можливості поповнювати запаси й евакуації важкопоранених побратимів.
Коло довкола "Азовсталі" звужується. Пекло не закінчується.
Мінімум їжі та постійні удари: життя на "Азовсталі"
Вибух. Ще один. І знову. Удар. Стіни сховища затрусились. Для тисяч людей, які зараз перебувають тут, на "Азовсталі", залишається тільки думати: прилетить в їхнє укриття, чи ж у сусіднє?
А скількох уже поховано під завалами цього комбінату? Мабуть, знає тільки Бог.
Наслідки ударів по "Азовсталі": відео полку "Азов"
Якщо пекло і справді існує, то воно зараз тут, у Маріуполі. У місті Марії – знищеному, закатованому та спаленому. Усі дні тут злилися в єдиний. День жаху та перешкод. День втрат.
Кілька днів тому бійці на заводі святкували Великдень. Під звуки бомб воїни ділили сухарі з варенням – така тепер Паска, маріупольська, військова. Радість була, але чи через свято? Чи все ж через те, що ще один день вдалося пережити?
Великдень на "Азовсталі" / Фото з мережі
Їжа точно уже не в списку того, що змушує тут радіти. Та і їли бійці здебільшого не частіше одного разу на день.
Хоча ситуація від бункера до бункера різниться. Десь їжі більше, десь менше. Єдине, що спільне – її не так уже й багато. Відсутність шляхів поповнення запасів свідчила про єдине – вони рано чи пізно вичерпаються.
Маріуполь. Квітень 2022 року / Фото полку "Азов"
Попри це оборона заводу триває, хоч противник і захопив панівні висоти довкола заводу – для росіян "Азовсталь" уже як на долоні. Та бійці на позиціях і готові далі боротися. Серед них Дмитро Данілов – командир 1 роти 1 батальйону полку "Азов". Як пригадує боєць, про нормальний сон і їжу кожен з побратимів уже давно забув. Та здаватися не збирається ніхто.
Це були часи, коли бійці, які тримали в тих умовах свої позиції, з їжі могли мати по 2 жменьки рису. Коли люди гнили живцем, а гній в їх ранах з'їдали черв'яки. Така собі личинкотерапія. Часи без питної води, без нормального сну, адекватних умов для гігієни. Нам було не солодко, але ми мали зброю в руках та були готові тримати бій,
– згадує Дмитро.
Захисник додає, що тоді все, що відбувалося в Маріуполі, перетворилося для нього й побратимів на один день жаху, що ніяк не закінчується.
"Є такий термін blurday – це коли все перетворюється в один безкінечний день. Ти звикаєш до всього і не можеш виокремити щось особливо жахливе, бо жахливо все. Я пам'ятаю, як ФАБами розбило наш саморобний госпіталь з пораненими та операційну, пам'ятаю 8 травня, пам'ятаю запах розкладання тіл, який останніми днями постійно висів у повітрі. Кожен день був днем нових перешкод, нових втрат, але і нових досягнень", – розповідає боєць.
Завод "Азовсталь" під час боїв / Фото, надане 24 Каналу
Патрульний поліцейський Святослав Юзик у той час був на передових позиціях на заводі. Щодня російські удари, обстріли. Але тепер боєць згадує, що часом ті обстріли "поповнювали" запаси їжі.
От буває, після мінометного обстрілу від уламків чи вибухової хвилі впаде якась перепілка чи щось таке. От і є додаткове харчування,
– згадує Юзик.
Скільки ще доведеться бути тут – невідомо. Запас продуктів на вагу золота. Бійці перетирали крупу в борошно і робили з нього коржики, які для багатьох були єдиною їжею. І навіть в таких умовах кожен намагався підтримувати порядок у побуті.
Побут на "Азовсталі" / Скриншот з повідомлення Дмитра Данілова, наданий редакції
Лікувати не можна залишити: як виживали поранені
Кожен день як останній. Саме так можна охарактеризувати те, що відбувається тут, у Маріуполі. Росіяни нещадно гатять по заводу, кількість авіабомб, які ворог скидає на завод – колосальна.
Щодня хтось чує слова "200" й "300". Та що гірше? Загинути чи зазнати поранення, коли ліків уже немає від слова зовсім. Хлопцям і дівчатам доводиться шукати мурах і класти їх на свої рани, аби ті їли гнилу плоть.
Поранені оборонці Маріуполя: фото полку "Азов", Дмитро Козацький
Джек Лондон колись писав про жагу до життя, але справжня жага – це те, що відбувається тут. Тут люди щодня прощаються з життям, але до останнього тримаються за нього. Не завдяки, а всупереч.
Рани, що гниють, пекучий біль і відчуття голоду, яке пронизує повністю – це те, з чим зіштовхнувся ледь не кожен поранений. Антибіотики – чи не єдині ліки, які ще були. Коли ті, хто залишався в строю, могли добувати собі їжу, важкопоранені цього зробити не могли. Жменька каші на день – єдине, що можна собі дозволити. А для виснаженого пораненням організму катастрофічне недоїдання – неабияке випробування.
Не було чим лікувати. Спочатку кололи якісь знеболювальні, а потім вже дійшли до того, що знеболювальні – це був "Парацетамол". Це рахувалися "найважчі" таблетки, бо інших не було. Бинтів також не було. Перев'язки, пригадую, були раз в 5 – 7 днів. У мене була наскрізна рана від ВОГа – вирвало м'яз, пошкодило нервові закінчення, перебило артерію. Кістку не зачепило, але рана почала гнити. Моя перша перев'язка була через 8 днів. Тоді вже все загнило. А потім операцію зробили, зашивали артерію і ще сильніше щось занесли туди. Там умови такі, там по-іншому важко було. До лікарів претензій ніяких. Вони робили, що могли,
– розповідав боєць з позивним "Пастор" в інтерв'ю 24 Каналу.
Святослав Юзик, патрульний поліцейський, 13 травня зазнав поранення під час російського обстрілу – уламок пошкодив ногу. Тоді йому вже не знайшлося місця у госпіталі заводу – він був переповнений важкопораненими. Тому йому надали першу медичну допомогу, зупинили кровотечу та дали антибіотики. Медики зробили все, що могли в таких умовах, аби врятувати життя.
Павло Піковець – боєць Донецького гарнізону ДПСУ, зазнав поранення під час прориву на "Азовсталь" у квітні. Тоді через серйозне поранення руки він втратив багато крові й деякий час навіть не міг сам ходити. Бійці, котрі виходили на позиції, шукали аптечки в автомобілях, аби дістати бодай якісь ліки та бинти для постраждалих побратимів.
Перев'язки пораненим робили набагато рідше, ніж це потрібно, бо просто не було можливості та достатньо засобів. Спершу поранені їли 2 рази на добу, але коли продовольства ставало менше, то їжу давали раз на день і порції були все меншими. У той час їжу потрібно було берегти – невідомо, скільки ще доведеться провести часу тут.
Очевидно, що для відновлення пораненим потрібно більше їжі, але це було неможливим, бо харчів ставало все менше і менше,
– згадує Павло.
Ще коли відбувалися авіапрориви, кількох важкопоранених вдалося евакуювати із заводу. На жаль, на підконтрольну Україні територію долетіли далеко не всі, бо не кожен вертоліт долетів. Тепер же поранені тут приречені.
8 травня російський ФАБ розбив саморобний госпіталь та операційну. Поранені, котрі були там, загинули.
Стало очевидним одне – потрібно щось робити. І не стільки заради себе, скільки заради тих, чиї рани зараз гниють у бункерах. Врятувати поранених побратимів.
Наслідки ударів по "Азовсталі": дивіться відео
Тож поки в окупованому Маріуполі командири гарнізону планують хоч якісь варіанти порятунку поранених побратимів, рідні захисників гуртуються в Києві та інших містах України й світу.
Як жити, коли твоя рідна людина у пеклі
За сотні кілометрів від Маріуполя живуть ті, чиє серце на "Азовсталі". Кохані дружини, матері та батьки, брати та сестри, діти бійців.
І що ж складніше: розуміння, що є велика ймовірність того, що твоя рідна людина приречена, чи те, що ти не можеш нічого вдіяти?
Коли ситуація стала складнішою, а найрідніші люди буквально перебували в пеклі, сидіти, склавши руки, стало неможливим. Потрібно діяти та допомогти рідним і їхнім побратимам. Потрібно звернути увагу світу, кричати так, щоб почули усі. Гарнізон Маріуполя потрібно врятувати.
Ганна, наречена Дмитра Данілова – бійця полку "Азов", кілька днів тому отримала повідомлення від коханого, який написав, що ситуація стає все гіршою і невідомо, скільки все так зможе тривати. Тому разом з дружинами інших бійців вони вирішили діяти.
"У нас, близьких азовців, на цей момент вже були чати для комунікації між собою. В одному з них ми обговорили й наважились на першу під час повномасштабної війни акцію SAVE MARIUPOL. 19 квітня приїхали в Київ на Софійську площу, нас було до 10 людей", – розповідає Ганна.
Тоді на акцію рідні захисників запросили журналістів та відеографа, аби тема набула більшого розголосу. На акції була й наша кореспондентка 24 Каналу.
Перша акція на підтримку захисників Маріуполя / Фото Катерини Гаценко
За кілька днів Ганна отримала від Дмитра невтішне повідомлення про те, що "ситуація погіршується". І, як зізнається дівчина, у неї було чітке розуміння, що "я роблю недостатньо".
Акції в Києві продовжувались, але рідні військових розуміли, що закликати світ, перебуваючи в Україні, може бути не так ефективно. Тому за 5 днів, 24 квітня, четверо дівчат – Ганна Науменко, Катерина Прокопенко, Юлія Федосюк й Ольга Андріанова поїхали за кордон. Поїхали до людини, котра, як тоді здавалося, точно може допомогти. До Папи Римського Франциска.
В Італії дружинам вдалося підняти великий медійний інтерес до теми Маріуполя через свої власні історії – вони – кохані тих, хто зараз фактично приречений. Історія, ніби з голлівудського жаху, а не української реальності.
Та ніхто до кінця не розумів, що потрібно і як правильно робити. Наприклад, рідні їхали на кілька днів до Італії, аби у Ватикані зустрітися з Папою, але організація аудієнції є тривалим процесом. Наступні дні могли б бути вічністю, але дівчата вирішили спілкуватися зі ЗМІ, аби на весь світ говорити про Маріуполь. І це працювало – запитів на інтерв'ю ставало надзвичайно багато.
Тим часом у Маріуполі бійці робили фото та відео, на яких демонстрували, як доводиться виживати – усе це надсилали рідним, а вони передавали іноземній пресі.
Світ повинен бачити й повинен розуміти.
11 травня відбулася очікувана зустріч з Папою Римським. Дружина Дениса "Редіса" Прокопенка Катерина та Арсена Федосюка Юлія зустрілися з понтифіком, розповіли про "Азовсталь", своїх коханих та їхніх побратимів. Попросили допомоги й передали фото поранених, аби Папа розумів, кому потрібна допомога.
Катерина Прокопенко та Юлія Федосюк на зустрічі з Папою Франциском / Фото пресслужби Ватикану
Час ішов, а питання евакуації захисників з "Азовсталі" з місця не рушило. Частина родичів бійців з Маріуполя поїхали до Туреччини, частина до Німеччини, а опісля – до Франції.
Дівчата вчотирьох продовжили інформаційну кампанію вже в Німеччині, а опісля – у Франції, де за сприяння українського посольства планувалася їхня зустріч з Еммануелем Макроном.
Паралельно інша група рідних захисників Маріуполя поїхала до Туреччини.
Евакуація цивільних і дітей з бункерів заводу – завдання № 1
Разом із військовими в бомбосховищах заводу було кілька сотень цивільних, які ховалися від російських обстрілів. Для командирів гарнізону евакуація цивільних стала пунктом № 1. Далі – евакуація важкопоранених бійців і тіл загиблих побратимів.
Чимало спроб вивезти цивільних із заводу закінчувалися нічим – так звані "зелені коридори" обстрілювали, процес евакуації зривали. Лише на початку травня вдалося таки домовитися про те, аби маріупольців, які були на заводі, вивезли на підконтрольну Україні територію.
3 травня до Запоріжжя прибула перша колона з евакуйованими з "Азовсталі" / Фото Наталі Боднар, 24 Канал
Серед тих, хто хотів виїхати, була Вікторія Обідіна – фельдшерка, яка після початку повномасштабного вторгнення стала бойовою медикинею на заводі та надавала першу допомогу пораненим бійцям. Весь цей час у підземеллях "Азовсталі" разом із нею була 4-річна донька Аліса. Дівчинка допомагала мамі, роздавала пораненим знеболювальні таблетки, часто співала, що часом відволікало від страшного життя.
Тому коли почалася евакуація цивільних, командир наказав Вікторії переодягатися у цивільний одяг та їхати разом із донькою, бо серед медиків вона була єдиною, хто тут був разом із дитиною.
Так Вікторія потрапила на фільтрацію у Безіменному. Перевірку окупантів жінка не пройшла, тому росіяни сказали їй, що забирають у полон, а Алісу відправлять у дитячий будинок. У наметі, де були цивільні, Вікторія познайомилася із жінкою, яка почала розпитувати її про те, що з нею трапилося і чому вона така сумна. Після цієї розмови медикиня написала довіреність на дитину на ім'я тієї жінки.
7 травня евакуаційна колона рушила і Вікторії вдалося змішатися з натовпом, сісти в автобус та втекти з фільтраційного пункту, але в Мангуші їх зупинили. Вікторію впізнали та наказали брати речі та дитину і виходити. Все ж жінка переконала окупантів залишити Алісу у спокої, тому дитина поїхала до Запоріжжя, а Вікторія потрапила у російський полон.
У Мангуші колону зупинили. Вони вже знали, хто я, бо нас фотографували. Росіяни одразу підійшли до мене і сказали: "Бери дитину, речі й – на вихід". Там мене допитали та сказали брати доньку із собою. Я відмовилася і сказала: "Якщо вам потрібна я, то навіщо дитина?". Вони довго радилися, а потім таки дозволили Алісі поїхати до Запоріжжя, а мене забрали вже по етапу,
– розповіла Вікторія в інтерв'ю 24 Каналу.
Аліса – донька Вікторії Обідіної, з якою її розлучили окупанти / Фото, надане 24 Каналу
Колона, якою намагалася виїхати Вікторія, була останньою. Того дня операція з евакуації цивільних завершилася. Росіяни знову почали гатити зі всієї зброї по заводу та прориватися на саму "Азовсталь".
Вибір без вибору: чому гарнізон Маріуполя погодився на вихід
Ситуація ставала складнішою не щодня, а щогодини. Бої на заводі тривають, росіяни гатять по наших військових з літаків, кораблів, танків, артилерії тощо. Поранених щораз більше.
8 травня, коли обстановка на "Азовсталі" вже була критичною, нам вдалося поговорити зі Святославом Паламарем "Калиною" – заступником командира "Азову". Тоді він розповів, що після першого етапу евакуації цивільних, йде підготовка другого етапу – евакуації поранених і медиків із заводу. Нею знову особисто займався Денис Прокопенко. Та на той час ніхто не знав, чи вийде домовитися.
За кілька днів командир "Азову" та всього гарнізону Маріуполя Денис "Редіс" Прокопенко зібрав офіцерів на нараду. Ті, хто прийшов, дізналися про можливість виходу у полон з можливістю обміну потім. "Редіс" пояснив, що потрібно вивести поранених, а росіяни не погоджуються лише на їхній обмін.
Як пригадує начальник штабу "Азову" Богдан "Тавр" Кротевич, тоді варіант припинення оборони Маріуполя без наказу ніхто з азовців взагалі не розглядав. Навіть коли мова йшла про деблокаду, військові були готові просто зробити коридор для поранених, а ті, хто може вести бій, залишились би в Маріуполі. Тобто спершу полон розглядався лише щодо поранених.
"Ми розуміли, що будемо пропонувати віддати поранених, аби їх обміняли на російських військових, котрі навіть не були пораненими. Та ворог повністю відмовився від цього", – розповідає "Тавр".
Тому варіантів залишається тільки 2 – або вийти усім, або загинути тут усім.
Серед офіцерів "Азову" було розуміння ситуації повністю, тому великих дискусій не було. Були пропозиції інших офіцерів – вириватись з Маріуполя та йти на прорив – на що ми відповіли, що своїх поранених не кинемо. Як, наприклад, це зробив полковник Баранюк – кинувши своїх поранених та більшу частину 36 бригади,
– згадує військовий.
Він додає, що особисто схилявся до варіанту битись до останнього в Маріуполі, бо був переконаний, що гарнізон стримує колосальну кількість російських військ і якби не ця оборона, то окупанти були б десь на околицях Запоріжжя.
У таких умовах перебували поранені / Фото, надане 24 Каналу
На рішення у бійців було не багато часу. Однак той час використовували по-максимуму. "Редіс" особисто виходив на перемовини з російською стороною щодо умов полону. Такий крок офіцери вважали надто ризикованим, адже ймовірність того, що командир міг не повернутися, існувала. Проте "Редіс" повертався щоразу.
Залишилося ухвалити остаточне рішення. Денис Прокопенко тоді спілкувався з президентом Зеленським і головкомом Залужним. Від них отримав наказ і 16 травня довів його бійцям на "Азовсталі".
Під впливом відповідальності за життя поранених бійців, яких щодня ставало все більше і котрі кожен день повільно помирали без медикаментів, ми й прийняли таке рішення. Припинення оборони було узгоджене керівництвом держави, а ми, військові, – виконали наказ. І навіть якби був наказ стояти до останнього бійця – "Азов" би цю команду виконав теж,
– додає Богдан Кротевич.
Богдан "Тавр" Кротевич на Азовсталі / Фото з мережі Сандри Кротевич
"Стопер" прибув на "Азовсталь" під час авіапрориву і від тоді допомагав гарнізону Маріуполя відбивати ворожі атаки. Того дня він повернувся з позицій і побачив, що на заводі метушня. У відповідь на питання про те, що відбувається, почув, що готується вихід і зараз "Редіс" сам усе пояснить.
"Стопер" під час боїв за Маріуполь / Фото, надане 24 Каналу
Командир гарнізону Маріуполя пояснив, що моральний стан бійців на заводі вже не той, яким був, та й потрібно врятувати поранених, вивезти тіла загиблих. Росіяни не погоджуються на умову про виключно евакуацію поранених, тому іншого виходу немає – треба вийти із заводу та в межах обміну полоненими за кілька тижнів повернутися на підконтрольну Україні територію. Бійці з цим погодилися. "Редіс" наголосив, що гарнізон не здається, а виконує наказ про збереження життя захисників.
Водночас "Стопер", який вже не один раз думав про свою загибель, не міг думати й про полон, тому для себе вирішив, що залишиться на заводі. Командир та побратими поставилися до такого рішення із розумінням. Друг, котрий спершу теж хотів залишатися, передумав, то ж "Стопер" залишився сам.
Кожен мені потиснув руку, побажав успіху. Хто що міг, то й залишив. Один хлопець віддав мені годинник, який йому подарувала дружина. У кого були якісь гроші – теж віддали мені. Ліхтарик теж віддали. Хлопці пішли у полон, а я залишився у своїй так званій криївці,
– згадує боєць.
Залишатися на заводі та виходити через окуповану ворогом територію було надризикованим варіантом. Поки тривав вихід бійців, "Стопер" залишався на "Азовсталі". А опісля через окуповану територію виходив з Маріуполя.
"Наказ виконано": як завершилась оборона Маріуполя
Бої тривали до останнього моменту, але 16 травня "Редіс" опублікував відеозвернення, в якому чітко вказав на те, що починається вихід гарнізону із заводу.
В управлінні підрозділами завжди є ризик; на війні немає повністю безпечних планів та операцій, ти завжди ризикуєш. Головне – усвідомити, чи прораховані всі ризики, чи пропрацьований план "Б", чи віддався ти повністю цьому плану, який повинен поєднувати в собі виконання поставленої задачі та максимальне збереження життя та здоров'я особового складу. Можливо, саме тому війна – це мистецтво, а не наука: коли ти виконав поставлену задачу та зберіг максимальну кількість особового складу. Це і є вища планка управління військами. Тим більше коли твоє рішення затверджене вищим військовим керівництвом,
– заявив тоді "Редіс".
Командири всіх видів військ передали наказ про вихід своїм бійцям. Азовці виходили за безпосереднім наказом "Редіса", бійці ДПСУ – за наказом командира Валерія Падителя, морпіхи – за наказом Сергія "Волини" Волинського, поліцейські – за наказом Михайла Вершиніна, керівника патрульної поліції Маріуполя.
Звернення "Редіса": дивіться відео
16 травня. Ввечері росіяни спішили повідомляти, що із заводу вивезли 264 бійців. В основному того дня із заводу евакуювали важкопоранених, які не могли самостійно вийти. Наступного дня продовжився вихід поранених.
Останні дні оборони Маріуполя були значно тихішими за попередні. Можна було вийти з бункера, зателефонувати чи написати рідним, якщо поблизу був Starlink. Дмитро та Ганна встигли списатись перед тим, як її коханий вийшов із заводу. Вони давали одне одному настанови, а Дмитро пішов складати зброю з єдиною думкою – словами його коханої: "Це ж не триватиме вічно".
Кожен, хто виходив, давав настанови рідним. Богдан "Тавр" Кротевич сказав сестрі та батькам у жодному разі не спілкуватися з представниками Росії, ким би вони не були та що б не пропонували. Вже тоді у нього закрадались підозри, що росіяни не дотримаються домовленостей.
Коли були перемовини з ГРУ, частина з нас думала, що домовленостей будуть притримуватись. Особисто я розумів, як тільки ми здамо зброю – від нас нічого залежати не буде. Та альтернативи тоді не було,
– згадує "Тавр".
Бійці виходили із заводу без зброї та звітували перед своїми командирами про те, що вони виконали наказ.
Росіяни повідомляли різні цифри й відсутність повномірної інформації з українського боку не дає уявлення про те, що відбувається в Маріуполі. І тут знову на зв'язок із "Азовсталі" виходить "Редіс".
Останні слова командира "Редіса" перед виходом з "Азовсталі": дивіться відео
Боротьба за полонених триває
Ймовірно, коли світ дізнався про те, що гарнізон Маріуполя вийшов із заводу "Азовсталь" – чимало людей наївно подумали, що це кульмінація історії. Далі – швидкий обмін і все.
Та в Україні ні в кого не було сумнівів, що боротьба не закінчилася, і навіть до кульмінації ще далеко. Рідні захисників Маріуполя не раз розповідали іноземним журналістам, що полон – це не вихід для українських воїнів, бо росіяни не є тими, хто б дотримувався угод чи конвенцій. Згадати б, як ще у 2014 році бойовики сокирою відрубали руку бійцю "Айдару" Василю Пелешу за татуювання тризуба чи донецьку катівню "Ізоляція". Це все – пекло, через яке проходили українці.
І цього разу дива не сталося. За місяць Україні вдалося повернути важкопоранених воїнів. Другий обмін мав би відбутися приблизно у серпні, однак 29 липня росіяни влаштували страшний теракт в окупованій Оленівці, де вбили 53 бійців "Азову", звинуватили в ударі Україну та зірвали перемовини щодо обміну.
Лише 21 вересня 2022 року вдалося провести наступний обмін та повернути 215 бійців, які боронили Маріуполь. Загалом за понад півтора року відбулося 20 обмінів, під час яких в Україну повернулися близько 800 бійців.
Та більшість оборонців Маріуполя вже понад 19 місяців у російському полоні. Деякі – з пораненнями, які отримали ще на "Азовсталі", під час теракту в Оленівці та від катувань. Для більшості рідних і близьких полонених захисників – це 19 місяців тиші та повної невідомості.
Публічна увага до питання полонених – це важливий елемент боротьби за їх звільнення. Це дає надію родинам і тримає в тонусі дотичних до проведення обмінів персон. Звісно, є повне розуміння складності цього питання, та жоден шлях не є простим.
Чи легко було цим титанам тримати оборону Маріуполя? Чи до кінця ми усвідомлюємо, скільки МИ виграли за цей час? Це стосується всього суспільства, а не лише самих полонених та їхніх родин,
– наголошує Ганна Науменко, співорганізаторка Асоціації родин захисників "Азовсталі".
Росія ж періодично заморожує усі процеси обміну полоненими, чим ще раз доводить повну байдужість і до життів власних громадян, які перебувають у полоні в Україні. Ворог відмовляється повертати собі своїх громадян і передавати нам наших.
Акція на підтримку полонених захисників Маріуполя, Київ / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
Навесні 2022 року оборонці Маріуполя зробили все для того, аби завдати максимальних втрат противнику. Поки точилися бої у Маріуполі, росіяни не мали змоги перекинути чимало бригад та угруповань на Київ, Харків, Чернігів, Суми. Ворогу довелося кинути сили до Маріуполя, бо навіть в умовах блокади втрати були значними. Станом на 8 травня 2022 року українські воїни знищили понад 2 500 окупантів, ще 5 000 поранили. Крім того, вдалося знищити 60 ворожих танків і ще 30 вивести з ладу. А бої тривали впритул до початку виходу із заводу.
Ті, хто вже повернувся з полону, кажуть, що на "Азовсталі" героями були не всі, але сумнівів немає у тім, що абсолютна більшість ними була. Це люди, котрі до останнього дня боролись і щодня прощалися з життям, а в момент, коли постало питання життя та смерті для поранених побратимів, усі погодилися із рішенням – потрібно виходити.
Коли ми спостерігали за пеклом у Маріуполі, то кожен із нас молився, щоб воїни вижили. І так чи інакше ми отримали цей шанс. Однак більшість бійців понад півтора року свого життя проводить у ворожому полоні.
Що ми можемо робити зі свого боку? Говорити про них, виходити на акції, поширювати інформацію про полонених у світі та підтримувати армію. Підтримувати бійців, котрі поповнюватимуть наш обмінний фонд і виганятимуть ворога з нашої країни.
Українцям важливо і далі говорити про полонених захисників Маріуполя / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
