Про життя під бомбами на "Азовсталі", знущання росіян у полоні, обмін та плани на майбутнє Вікторія розповіла в ексклюзивному інтерв'ю 24 каналу.

Важливо "Поверніть мені сенс життя": рідні полонених Азовсталі запустили зворушливу акцію

Вікторія разом з донькою жила у Маріуполі. Вона працювала фельдшеркою у воєнному госпіталі. Жінка будувала плани на майбутнє й виховувала 4-річну доньку. Однак спокійне та мирне життя сім'ї повністю змінилося 24 лютого 2022 року.

Яким ви пам'ятаєте день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну – 24 лютого?

Нас викликали на роботу по бойовій тривозі. Що почалася війна, сказали пізніше. У нас почався казармовий режим. Привозити дуже багато поранених. Обсяг роботи був величезний. Ми справлялися, як могли, бо було дуже багато роботи. Багато з чим я раніше ніколи не зіштовхувалася – наприклад, з перев'язками.

Чи усвідомлювали ви тоді масштаб того, що трапилося?

Думати було ніколи через великий обсяг роботи. Так, ми розуміли, що почалася війна, але, якщо ми всі кудись виїдемо, то хто буде рятувати наших поранених?

Як ви опинилися на "Азовсталі"?

10 березня за наказом командира я поїхала на "Азовсталь", а потім вже приїхали всі інші. Аліса тоді залишилася вдома з нянею і родичами. Ми жили одну зупинку від заводу.

У 20-х числах березня в місті вже не було зв'язку і почала закінчуватися їжа. Тоді я вирішила забрати Алісу до себе на "Азовсталь".

На "Азовсталі" ви рятували поранених військових. Наскільки важко було виконувати свою роботу у таких складних умовах – під бомбардуваннями, з відсутністю ліків тощо?

На початку у нас були ліки, все було. Коли вони почали закінчуватися, ми викручувалися, як могли. Вигадували щось з підручних засобів. До останнього допомагали всім.

Аліса весь час була зі мною в госпіталі в бункері.


Маленька Аліса на "Азовсталі" / Фото надане 24 каналу захисниками Маріуполя

Чи було вам важче працювати через те, що донька також в небезпеці? Мабуть, доводилося переживати весь час і за неї.

Вона в мене доросла дівчинка. Аліса розуміла, що я допомагаю пораненим, де кожна хвилина на рахунку, тому відволікати мою увагу не можна було.

Доньці було скучно і вона запропонувала допомогу. Каже: "Мамо, давай я тобі буду чимось допомагати". Думаю: "А чим поможе?". Ну, таблетки може роздавати. Вона ходила й роздавала знеболювальні таблетки. Мені це скорочувало роботу на годину.

Я робила перев'язки, уколи колола, а вона розважала поранених. Нам з нею книжку подарували, ми читали казки, вчили букви та цифри. Я старалася приділяти увагу дитині, наскільки могла. Але поранених було дуже багато, тому уваги до дитини майже не було.


Аліса на "Азовсталі" веселила поранених військових / Фото Вікторії Обідіної

Як ви пояснювали доньці те, що відбувається, і чому ви живете в бункері, а не вдома?

Під час обстрілів я завжди була разом з нею. Заспокоювала, казала, що все буде добре.

Одного разу нас дуже сильно обстрілювали й вона запитала мене, чи це наш останній день. Я розуміла, що швидше за все – так, але їй цього не казала. Я говорила, що ми будемо жити, що все буде добре. Ну ось, вижили.

Чи вистачало медиків на "Азовсталі"? Чи доводилося вам робити те, що ніколи раніше не робили? У плані допомоги пораненим.

У мої обов'язки входило колоти антибіотики та знеболювальні, ставити крапельниці, робити перев'язки й роздавати таблетки. Я надавала першу допомогу, коли приїжджали поранені. Я не операційна медсестра, тому на операціях не була.

Медиків вистачало, але ми весь час були на підміні. Коли привозили багато поранених, то ми теж всюди брали участь.

А в цей час ви мали зв'язок з рідними й чи знали, що загалом відбувається в Україні?

У Маріуполі зв'язку вже тоді не було. У нас іноді був інтернет і я зв'язувалася з рідними. Казала, що ми ще живі й все нормально. Ми знали про ситуацію в Україні, але роботи було так багато, що часу на читання новин не залишалося.

Що для вас було найважчим на "Азовсталі"?

Ми всі розуміли, куди потрапили. Я не задумувалася про найважче, бо кожен день робила перев'язки. Я дивилася на годинник – 5 година вечора, за якийсь час – вже 1 ночі. Час там минав непомітно. Ми працювали до знемоги.

Медсестри старалися розподілити роботу так, щоб працювати по змінах. Однак поранених було дуже багато, тому графік не діяв. Усі допомагали один одному.


Військова розповіла про життя на "Азовсталі" / Фото Вікторії Обідіної

А як було з продуктами та водою? Чи вистачало на всіх?

Спочатку все було добре, а потім під час обстрілів росіяни розбомбили кухню. Їжі стало набагато менше. Нас намагалися годували двічі на день. Порції були мізерні, але все-таки вони були, а це головне.

На евакуацію з Маріуполя ви їхали разом з донькою, але росіяни вас розлучили. Чому так сталося?

Серед військових я була єдина з дитиною, то ж коли "Червоний Хрест" організовував зелені коридори, командир наказав мені їхати як цивільній. Ми тоді вже розуміли, що єдиний можливий вихід для нас – це полон. Тому 5 травня мене спробували вивезти як цивільну.

Нас повезли у фільтраційний пункт у Безіменне, але фільтрацію я не пройшла. Росіяни сказали, що забирають мене у полон, а Алісу відправлять у дитячий будинок. "Червоний Хрест" дозволив подзвонити мамі. Ми почали радитися, що робити далі. Мама казала, щоб я хоч якось везла Алісу в Запоріжжя, а там вона б забрала дитину.

Я мала сидіти в камері, але ж у мене маленька дитина, за якою потрібно доглядати. Там було наметове містечко, то ж я попросила лишитися у ньому з Алісою, і мені дозволили. Ми лишилися там на 2 дні, поки колона не почала знову рухатися.

Коли я прийшла у намет, там була дівчина. Вона побачила, що я засмучена й запитала, що сталося. Я їй все розповіла й вона запропонувала мені свою допомогу – вивезти Алісу в Запоріжжя.

Рятівниця Вікторії була також з Маріуполя, то ж медикиня сказала росіянам, що вони вже давно знайомі, хоча насправді жінки зналися лише 10 хвилин. Вікторія написала на дівчину довіреність, щоб та могла вивезти Алісу до Запоріжжя.

7 травня о 6 годині ранку мали їхати автобуси до Запоріжжя. Я пішла проводжати Алісу, а там змішалася з натовпом, сіла в автобус і поїхала. Тобто, по суті, я втекла з фільтраційного пункту.

Однак у Мангуші колону зупинили. Вони вже знали, хто я, бо нас фотографували. Росіяни одразу підійшли до мене і сказали: "Бери дитину, бери речі й – на вихід". Там мене допитати і сказали брати доньку з собою.

Я відмовилася і сказала: "Якщо вам потрібна я, то навіщо дитина?". Вони довго радилися, а потім таки дозволили Алісі поїхати до Запоріжжя, а мене забрали вже по етапу.

А на фільтрації ви не могли вдати з себе іншу людину? Як росіяни дізналися, що ви – військова медикиня?

Я намагалася, але вони моніторять наші новини. Коли я вже майже пройшла фільтрацію, росіяни показали мені відео, де Аліса на "Азовсталі" просить про евакуацію. І кажуть: "Твоя дитина?". Якби доньки не було поруч, я б брехала, що просто схожа дівчинка. Однак Аліса стояла біля мене, я не могла опиратися, тому підтвердила.

На відео був підтекст про те, що мама дівчинки – військовий медик, яка допомагає нашим пораненим. Лише по цьому ролику мене й викрили.

Але я не шкодую, що вийшло це відео. Завдяки йому люди дізналися, що "Азовсталь" ще тримається, що там є діти, поранені, медики, цивільні люди. Якщо судилося попасти в полон – то чому бути, того не минути.

4-річна Аліса просить про евакуацію з "Азовсталі": відео

У той момент, коли ви садили доньку в автобус і прощалися, що ви відчули як матір?

Я розуміла, що можу більше ніколи її не побачити. Я не знала, що зі мною буде, особливо після того, як втекла з фільтраційного пункту. Але Алісі цього показувати не можна було. То ж я казала, що все буде добре, що вона їде до дядька й ображати її там не будуть. Сказала, що люблю її і скоро приїду.

Я не могла показувати сльози. Це все прийшло трохи пізніше, коли Аліса вже мене не бачила і можна було розслабитися.

У Запоріжжі Алісу прихистила заступниця голови ОВА Злата Некрасова. Вона забрала дівчинку на якийсь час до себе. Потім по Алісу приїхав дядько й передав її бабусі, яка забрала дитину у Польщу.


Алісу прихистила працівниця ОВА / Фото Офісу Президента

Коли ви дізналися, що Аліса у безпеці й добралася до бабусі?

З Мангуша мене повезли у Донецьк й тримали у відділі боротьби з організованою злочинністю. Після багатьох допитів мене змусили дати "інтерв'ю" російським ЗМІ. Вони сказали: "Ти ж розумієш, що не можеш відмовитися від інтерв'ю?". Я й сама усвідомлювала, що вибору не маю.

Після цього "інтерв'ю" мені дозволили подзвонити мамі. Так вона дізналася, що я у Донецьку, а я дізналася, що Аліса добралася до Запоріжжя. Більше я нічого не знала – де дитина, чи забрала її мама до себе.

Вже в Оленівці я дуже довго просила подзвонити, щоб дізнатися, чи добралася Аліса до бабусі. 3 жовтня в доньки був день народження, а 4-го – мені дозволили подзвонити. Мама сказала, що дитина в неї й все добре. Тоді я вже заспокоїлася і зрозуміла, що тепер лишається чекати на обмін.

Аліса просить повернути її маму додому: відео

Після того, як ви дали так зване "інтерв'ю" пропагандистами, чи змінилося ставлення до вас у полоні? Може, стали до вас трохи добрішими?

Ні, відношення було таке саме, як і до всіх. Тим більше, що на цьому "інтерв'ю" не було й слова правди. Росіяни зразу сказали все, що я мала говорити. Коли я цього не говорила, а намагалася своїми словами якось, то вони зупиняли зйомку, били по ребрах і продовжували далі знімати.

Яке було ставлення у полоні? У яких ви умовах перебували?

У райвідділку в Мангуші мене били, щоб отримати покази. Я одна з перших вийшла з "Азовсталі", а завод тоді ж ще тримався, тому росіяни хотіли отримати інформацію. Коли я її не давала, мене на 2 дні закрили в камері.

31 травня мене перевели в СІЗО в Донецьку. Нас годували 3 рази вдень, але їжа була без солі, жахлива. Іноді в ній траплялися таргани. Ми були дуже голодні, то ж просто викидали тарганів і продовжували їсти. Воду пили з-під крана.

Побутової хімії взагалі не було, а в душ водили раз в тиждень, іноді – раз на 2 тижні. На прогулянки нас не виводили, а в камері вікна не відкривалися.

1 липня мене перевезли в Оленівку. Там посадили у двомісну камеру, де жили 11 людей. Згодом переселили в шестимісну камеру, де нас було 24 людей. Спали ми де-небудь – по 2 людей на ліжку, під ліжком, на підлозі.

Їжа в Оленівці теж була ніяка, завжди одноманітна та неїстівна. Ми ніколи не були ситі й усі сильно схудли. Воду росіяни привозили зі ставка, а коли вона в серпні почала бродити, то мала присмак тіни.

Медичну допомогу нам не надавали. Але не били. Принаймні, жінок. На нас переважно морально давили. Коли били наших хлопців, ми повинні були просто мовчати і слухати це все. Там дуже знущаються з чоловіків.

Як минають будні у полоні?

Ти просто чекаєш на звільнення. Були книги, то ми могли читати й мінятися ними. Це було єдине, чим можна було зайнятися. Іноді ми працювали – у пекарні або траву пололи. Ну і все. Три рази вдень поїла і ввечері лягала спати.

Іноді нас виводили на прогулянки, але це було дуже рідко і лише на особливих змінах. Деякі росіяни ставилися до нас більш-менш з розумінням і хоча б водили в душ або на прогулянку. Ми ж без свіжого повітря були – вікна не відкривалися, на них були залізні щитки з просвердленими отворами. Через них мало функціонувати повітря, але це було літо і вітру не було взагалі.

165 днів у полоні – це дуже багато. Як ви відволікалися від цієї реальності?

Ми знайшли у полоні нових подруг і підтримували одна одну. Коли комусь було погано, ми заспокоювали. Завдяки цьому постійному спілкуванню дні минали швидше. Віра в те, що нас обов'язково обміняють, допомагала жити.

Росіяни постійно брехали, що про нас забули й українська влада не хоче нас міняти. Але ми знали, що обміни відбуваються не так швидко, як нам цього хочеться, що роблять все можливе, щоб нас звідти дістати. Ми розуміли, що це Росія блокує наш обмін.

Українські жінки знали, що вони потрібні своїм рідним та своїй країні, тому не сумнівалися, що обмін обов'язково відбудеться. Саме це й допомагало їм вижити у полоні.

Жінки, які були з вами у полоні, також з Маріуполя, чи з інших регіонів України?

Так, переважно всі були з Маріуполя, але різні підрозділи. Хтось, наприклад, живе на Заході України, а працював у Маріуполі. До речі, ми досі всі підтримуємо зв'язок.

Де вам було важче – в оточенні на "Азовсталі" чи у російському полоні?

У полоні. На "Азовсталі" ми принаймні могли пересуватися. Тобто захотіла відпочити – можеш відпочити, якщо в тебе є така можливість, звісно. Захотіла поїсти – йдеш по їжу. У полоні все одноманітно, не смачно. У Таганрозі, наприклад, не можна розмовляти в камері. За розмови нас карали фізичними вправами. Казали присідати чи відтискатися.

Рекомендуємо "У 30 років хотів стати батьком, але загинув у 29": розмова з дружиною бійця "Азову"

Тобто хтось постійно стояв біля камери й слухав, чи є якісь звуки?

Росіяни ходили коридорами й дослухалися. Вони чули навіть шепотіння. Крім того, були відеокамери й вони за нами спостерігали. Нам забороняли торкатися ліжка після підйому і до відбою. Тобто весь день, з 6 години ранку, ми не мали права торкатися ліжка. Тому ми сиділи на підлозі або за столом, але не на ліжку.

Коли ви дізналися, що вас планують обміняти?

Вже по факту. З Оленівки нас повезли у Таганрог, а ми знали, що Таганрог – це розподільчий пункт, що туди привозять й відправляють в різні колонії на території Росії. Тому ми думали, що просто переїжджаємо в іншу колонію. Я до останнього не знала, що це обмін.

17 жовтня нас зібрали зі словами "З речами на вихід". Росіяни називали усіх по прізвищах й видавали речі. Потім зв'язали руки й очі та посадили в машину. Далі нас відвезли на вантажний літак. Увесь час ми нічого не бачили. Лише коли прилетіли, росіяни дозволили відкрити очі, але руки досі були зв'язані.

Нас посадили в "Урал" і далі кудись повезли. Конвою вже не було, тому ми трохи побачили дорогу.

Українки зрозуміли, що їдуть у сторону Запоріжжя. У них з'явилася надія, адже жінки знали, що всі останні обміни відбувалися під Запоріжжям. Однак полонені навіть боялися вірити в обмін. Було страшно, що щось піде не так і вантажівка просто поїде в іншу сторону.

Коли ми вже приїхали на місце, то побачили міст, який маємо перейти. З іншого боку на нас вже чекали українські автобуси. Тоді ми зрозуміли, що це обмін. Ми боялися, що він може зірватися, що щось піде не так. Тому поки ми не перейшли цей міст, то до останнього не вірили, що вже все, що для нас все закінчилося...

Що ви відчули, коли зрозуміли, що вже вільні?

Свободу. Було розуміння, що дійсно все закінчилося і ми можемо жити зовсім по-іншому. Коли ми вдихнули рідне повітря – це було відчуття, яке просто неможливо передати. Ми дуже раділи, що нас обміняли. Але досі там залишається дуже багато людей, яких ми теж чекаємо додому. Дуже чекаємо на наступні обміни.


Вікторія радіє звільненню з полону / Фото Укрінформ

Як перебування в полоні вплинуло на ваше здоров'я? Як ви зараз почуваєтеся? Чи пройшли реабілітацію?

Реабілітація ще триває. Зараз я перебуваю у Дніпрі. Нам надають медичну допомогу. Ми здаємо аналізи, проходимо всіх лікарів. Нам допомагають відновлювати документи, бо росіяни нічого не повернули.

Як зараз Аліса? Чекає на маму?

Все добре. Ми кожного дня говоримо телефоном. Вона займається танцями, вивчає англійську і польську мови, за українську не забуває. Чекає мене.


Алісі вже виповнилося 5 років / Фото Вікторії Обідіної

Що ви плануєте робити далі, коли відновлять документи? Чи будете вертатися медиком на фронт?

У мене контракт вже закінчився, на жаль. Я дуже не хочу йти, але доведеться. Треба їхати до доньки у Польщу. Я вже місяць на волі, а він пролетів дуже швидко. Місяць відпустки, яку нам дадуть, теж дуже швидко пролетить, а я доцю не бачила вже понад пів року. Хочу надолужити втрачене.

Після реабілітації я поїду в Польщу. Але, думаю, що через пів року повернуся в Україну і знову підпишу контракт. Я обов'язково повернуся в армію, якщо в мене буде така можливість.