Чоловік переїхав у Маріуполь, щоб здійснити свою довгоочікувану мрію. Він отримав заповітний шеврон полку "Азов" та став на захист Батьківщини, коли ворог цинічно прийшов у його домівку. Виконуючи бойове завдання, Дмитро дістав вогнепальне поранення, несумісне з життям.
Актуально Мене тричі пронесло від смерті, – інтерв'ю з командиром мінометної групи "Майстром"
Про службу в полку захисників Маріуполя, початок війни, загибель та нездійснені мрії захисника його дружина Наталя Самофалова розповіла в інтерв'ю 24 каналу.
Дмитро захоплювався "Азовом" і мріяв вступити у полк
Як ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?
Наше знайомство взагалі таке цікаве… Вперше він побачив мене на фото в моєї подруги дитинства. Вони з друзями прийшли до неї в гуртожиток у Харкові. Ми ще тоді там проживали. І, побачивши на стіні наше спільне з нею фото, він відразу сказав: "Вона буде моєю дружиною". Через деякий час ми познайомилися особисто, зав'язалися стосунки.
Сам Дмитро був з Бахмута, а я – з Харківської області. І ось я навчалась, а він на той момент вже працював у харківському СІЗО в правоохоронних органах.
Наталя Самофалова, дружина загиблого бійця / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Як Дмитро став військовим? І чому обрав саме "Азов", адже на той час ви були в Харкові, а полк – у Маріуполі?
Він вступив у Національну гвардію України у Харкові. Він завжди мені розказував про хлопців з "Азову". Завжди мені показував ці відео про курс молодого бійця. Він ними захоплювався. Це була його мрія вступити у полк.
Пам'ятаю, як одного разу, взимку 2021 року, ми разом лежали ще у Харкові. І він каже: "А давай переїдемо до Маріуполя, ось у мене є така мрія. Давай спробуємо". Я ще тоді так посміялась, наче не сприйняла це серйозно. Але буквально через пару тижнів він каже: "Я їду в Маріуполь на співбесіду. Ти як?". Я, звісно, його підтримала. Він поїхав і його взяли в "Азов".
Дмитро працював у Харківському СІЗО / Фото надане дружиною
Спершу він просто жив там на базі. Через деякий час проходив перший курс молодого бійця. Він не пройшов його через те, що захворів на коронавірус. Він себе почував дуже добре, але задля безпеки побратимів вирішив трішки відкласти цю мрію. Я теж переїхала до нього в Маріуполь і ми вже жили разом.
Вдруге він проходив курс молодого бійця вже восени минулого року. У нього була травма коліна, але цей раз він вже його пройшов успішно. Дмитро отримав заповітний шеврон і я пам'ятаю ці його очі. Він собою пишався, що пройшов це.
Чоловік переїхав у Маріуполь, де вступив в "Азов" / Фото з офіційної сторінки полку
Ви були знайомі з побратимами Діми, які вони?
Вони всі – позитивні люди. Чомусь завжди більшість людей думає, що військові – брутальні та злі. Але це не так, вони всі дуже люблять тварин. Це дуже хороші люди. І вони один за одного завжди горою.
Я пам'ятаю, коли у мами Діми стався інсульт, це якраз було, коли він проходив курс молодого бійця. Він про це не знав і коли приїхав, то я йому розповіла. Він прийшов тоді на роботу й просто у розмові сказав, що ось таке сталось. І у той же день йому почали переказувати на карту гроші на лікування мами. Хоча він просто хотів розповісти історію. Ось такі вони – добрі й завжди один одному допомагають.
"Це був найщасливіший наш день": пропозиція і одруження в Маріуполі
До війни певний час ви жили у Маріуполі. Яким побачили це місто?
Маріуполь – це дуже квітуче та прекрасне українське місто. Воно дійсно було дуже гарним та тільки розбудовувалося. Я і наш собака завжди зустрічали Діму з роботи. Ми жили на лівому березі й з вікна видно було море. Ми брали каву та йшли гуляти. Це дуже гарне місто, але зараз це дуже болісне місто.
У Маріуполі ми з чоловіком завжди ходили на пробіжку. Я, він і наш пес Оскар – французький бульдог, якого він мені подарував на пів року відносин.
Дмитро та собака Оскар / Фото надане дружиною
Ви одружились вже у Маріуполі?
У Маріуполі влітку він зробив мені пропозицію, там ми й одружилися. Пропозицію він зробив мені трішки очікувано, звичайно. Тому що він запитував мене розмір пальця, розмір каблучки. Але я вдавала, що не розумію, щоб йому було приємніше.
Дмитро прийшов з роботи, ми купили вино, він приготував вечерю – пасту з морепродуктами. Я пішла в душ, а коли вийшла в кімнату, – там все у пелюстках роз. Було дуже гарно. Він зробив пропозицію, сказав гарні слова. І через місяць ми вже одружилися. Це було 5 серпня 2021 року. Був дуже теплий день, до нас приїхали найближчі люди. Це був найщасливіший для нас день.
Дмитро та Наталя одружилися в Маріуполі / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
"Для деякого з бійців відпочинок виявився останнім": про початок війни
Ви пам’ятаєте початок повномасштабної війни?
Я виїхала з Маріуполя за два дні до вторгнення.
Ми з Дімою востаннє бачилися 20 лютого, а напередодні у нього було День народження, йому виповнилося 29 років. День ми провели разом, а ввечері він з побратимами пішли в баню. Ось вони, як відчували, що цей відпочинок їм потрібен. Тому що для деяких з них цей відпочинок виявився останнім. Враховуючи і Діму.
19 лютого чоловіку Наталі – Дімі виповнилося 29 років / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Чи передбачав ваш чоловік, що буде така повномасштабна війна? Можливо, попереджав вас про щось?
Він завжди делікатно зі мною спілкувався. Він не хотів мені це казати. Хоча його сестра каже, що 19 лютого Діма вже їй казав, що щось, мабуть, буде. 20 лютого – останній день, коли ми бачилися. Це була неділя, вихідний день, на вулиці було дуже холодно. Ми цілий день дивились фільми, потім приготували вечерю. І тут Дімі на телефон приходить повідомлення, що "терміновий збір, тривога!" Все якось відбулося дуже швидко, що я навіть не пам'ятаю, чи обійнялися ми наостанок, чи ні.
Я думала, що це займе кілька годин. Я прочекала тоді його всю ніч, але, на жаль, він не прийшов. На ранок він подзвонив і сказав, щоб я міняла білети і вже їхала до батьків. Чому міняла? Тому що я і так збиралась на день народження до своєї похресниці, але трішки пізніше. Я, чесно кажучи, навіть ніяких документів не взяла, абсолютно нічого... Я гадала, що все буде нормально. Я себе так заспокоювала, не хотіла думати про погане. Я взяла собаку, паспорт собаки, свій паспорт і рюкзак, в якому була тільки сукня на свято до похресниці, колготки й ще якісь там дрібниці. Ось такий от тривожний рюкзак в мене вийшов.
"Зай, все добре, але зв'язку нема": Наталя бігала з підвалу надвір, щоб почути чоловіка
Я відразу поміняла білети та поїхала до батьків. Діма вже в той час був десь на позиціях, тому що в морі спостерігалася активність російських кораблів, і вони вже тоді були напоготові. Я тоді дуже хвилювалась за нього, але все начебто було нормально.
24 лютого о 5 ранку я прокинулася від повідомлення, але то був не Діма, а подруга, яка проживає в Харкові. Ми з батьками жили у Харківській області біля Балаклії. Я відразу зателефонувала Дімі. Знову ж таки, я знаю, чому не він мені це повідомив першим. Він, мабуть, думав, як це так сказати, щоб я більш-менш нормально сприйняла та не хвилювалась. Втім, я ж сама йому передзвонила. Він підтвердив і сказав, що все під контролем, що все буде нормально.
Листування Дмитра та Наталі / Скриншот
Спочатку зв'язок був постійно. Ми з ним домовились, що кожну годину він мені буде відписувати. Він писав "+", чи просто, що "живий", "люблю". Тобто щось, щоб я розуміла, що з ним все в порядку. Потім там, де я була, в батьків теж почалися не такі серйозні, але бойові дії.
Ми одразу не виїхали й також сиділи у підвалі. Пам'ятаю, коли я бачила, що мені телефонує Діма, то я вибігала з підвалу просто, щоб почути його. Мені не важливо було, чи стріляють надворі, чи ні. Я виходила, щоб просто почути його голос. А він завжди був на оптимізмі та був бадьорим.
Зв'язок у Маріуполі почав зникати у перші дні війни / Скриншот переписки
До 2 березня зв'язок був постійний, а потім він майже зник. Він все рідше дзвонив і вже не зі свого номера, а з номерів побратимів, писав у телеграмі. І це були дуже рідкісні, короткі дзвінки, але вони були настільки теплі та сповнені любов'ю… Ми казали один одному, як кохаємо, якими чудовими батьками ми будемо, яким батьком він буде.
Я пам'ятаю його фразу напередодні війни. Він сказав, що в 30 років він вже хоче бути батьком. Але йому 29 років і він загинув… Наші мрії більше ніколи не збудуться.
Наталя востаннє бачила Дмитра 20 лютого / Фото надане жінкою
"Наче відчував, що загине": про останню розмову з чоловіком
Коли ви востаннє розмовляли з чоловіком?
Наша остання розмова була 23 березня за пару годин до того, як його не стало. І ось тоді вперше я почула його голос сумним. Тоді це мене дуже стривожило, адже він завжди був бадьорим. Пам’ятаю, коли на початку війни я плакала йому в трубку, то він казав: "Я тут ходжу, пісні співаю, а ти плачеш. Не плач, все буде добре". І ось 23 березня він подзвонив всім своїм рідним, другу. Наче відчував це.
В останній своїй розмові сестрі він сказав, що "якщо що, щоб знали, що по нас б'ють з усього, з чого тільки можна, але в полон я здаватися не буду". Ось така була його фраза і через пару годин його не стало.
Діма загинув 24 березня. Наскільки я знаю, це був дуже близький стрілецький бій у самому Маріуполі. Вуличний бій. Це було дуже близько. Це от як ми з вами сидимо тут, говоримо. Кількість ворога, на жаль, переважала в тому бою, але і їхня сторона також мала втрати.
Це вже зараз деталі мені розповів побратим, який вийшов з полону ще влітку. Але я також чекаю звільнення з полону й інших людей, щоб вже все конкретно дізнатися
До 2 квітня я взагалі не знала, що з ним. Я думала, що з ним все нормально, тому що так казали мені. Я з дружинами побратимів Діми якось намагалися дізнатися хоч якусь інформацію.
Востаннє жінка розмовляла з чоловіком 23 березня / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Я пам'ятаю, що 25 березня мені подзвонила подруга. Вона сказала, що загинув один з їхніх спільних побратимів. Я особисто його не знала, але я тоді сильно засмутилася. Мене це сильно схвилювало. Я ніч не спала. Як виявилось, мого коханого вже теж на той момент не було, але я навіть не знала, тому що мені чомусь так передавали, що з ним все добре. Я не знаю чому.
Чоловік Наталі загинув, захищаючи Україну / Фото Валентини Поліщук, 24 канал=
"Від командира Діми прийшло смс, де перша фраза – що він загинув"
Ви кажете, що певний час вам не говорили про загибель чоловіка. Як все ж таки дізналися про це? Хто вам повідомив?
2 квітня подруга побратима Діми мені скинула списки нагородження від президента і там був мій чоловік. Але нагороджений не посмертно. Я себе заспокоювала, якщо не посмертно, то означає, що все нормально. Можливо, поранення, але живий же.
У той вечір я лягла відпочивати та гортала, як завжди, новини в телефоні. І зверху мені висвічується повідомлення від командира Діми. Повідомлення було великим і довгим, але перше, що я побачила – це фраза, що він загинув. Я просто поклала біля себе телефон і боялася далі читати…
Коли набралася сміливості й дочитала це повідомлення, то були крики й заспокійливі. Перші дні я спала, плакала, спала, плакала. На той момент, ми вже виїхали з місця, де проживали мої батьки. У квартирі нас проживало 13 людей – всі наші родичі. І сусіди питали, хто у вас так плаче там?
"Тіло повернули і знайшли саме в нашу першу річницю весілля"
Потім мені захотілося вірити в те, якщо немає тіла, то він живий. І я вірила до останнього. Деякі органи навіть давали надію, що він живий. Мені писали, що є вірогідність того, що він в полоні. Знаєте, коли є хоч 1% надії – ти чіпляєшся за нього та віриш до останнього. Куди ми тільки не звертались, куди ми тільки не дзвонили. Це були постійні дзвінки цілодобово. І, чомусь, я була стовідсотково впевнена, що він живий.
Жінка до останнього вірила, що її чоловік – живий / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Чи вдалося забрати тіло чоловіка?
Тіло повернули і знайшли саме в нашу першу річницю весілля. Це було 5 серпня 2022 року. Ось в наш такий особливий день ми знайшли його тіло. Я не знаю, чому не на день пізніше й не раніше, а саме в цей день.
До речі, напередодні я писала Дімі в телеграмі... Я завжди йому писала і роблю це й досі. Тоді ж я написала: "Будь ласка, найкращий подарунок на нашу річницю буде, якщо ти знайдешся живим".
Наталя до останнього не вірила, що її чоловік загинув / Скриншот з переписки
І ось 5 серпня нам повідомляють, що тіло в морзі у Києві. Так він і знайшовся. Не живим, на жаль, але знайшовся… Я не пам'ятаю, що я відчувала в той момент, коли мені скинули фотографії його татуювання. Я одразу побачила, що це він.
Я тоді проживала у Хмельницьку в родичів і буквально за годину зібрала знову ж таки свій рюкзак і вже сиділа в потязі – їхала до Києва на упізнання.
У сам рефрижератор на упізнання я не заходила, я дивилась тільки по фото. Я не хотіла запам'ятати його таким. Я запам'ятала його таким, яким він був при житті. Туди зайшов його побратим, якому я довіряю.
Діму поховають на спільному меморіалі пам'яті загиблих захисників Маріуполя, разом з побратимами. Я думаю, що він би так хотів – бути серед своїх.
Прапорці на честь загиблих бійців у Києві / Фото надане Наталею
"Тепер у мене найсильніший ангел": Наталя про тугу за чоловіком
Що ви б сказали зараз своєму чоловіку, якби могли?
Я не знаю що сказала б. Я, мабуть, його просто обіймала б. Я досі пишу йому у замітках все, що відчуваю, як пройшов мій день, чи коли відчуваю, що мені важко. Я починаю писати й мені стає легше. У мене навіть в телефоні якась така містика… Приходить звук повідомлення, а самого повідомлення немає. І так декілька разів на день. Після його смерті я почала у все це вірити.
Він мені дуже часто сниться. Востаннє мені приснилося, що приходить від нього повідомлення. Там написано: "Якби ти знала, як мені важко, коли ти плачеш". Я знаю, що він мене оберігає завжди. Тепер у мене найсильніший ангел".
Недавно я їхала на таксі й сталася аварія за участю нашого автомобіля. Але я не постраждала взагалі, і думаю, що це також завдяки йому. Водій не справився з керуванням і його почало дуже сильно заносити. Коли я їжджу на таксі, я ніколи не сідаю на перед. А тут чомусь сіла. І це, мабуть, мене врятувало, тому що машину так закрутило, що спочатку удар був об передні двері, але не дуже сильний. А потім у задню частину машини.
"Вони віддали своє життя за Україну. Кожного з них мають пам'ятати"
Про що мріяв ваш чоловік?
Про повноцінну сім'ю. Ми планували дітей. Діма був за крок до купівлі автомобіля. Він старався, працював, заробляв гроші, відкладав на це й восени ми планували купити машину. Перед війною він отримав водійське посвідчення. Його мрії, на жаль, так і не збулись. Я пам'ятаю як колись ми сиділи та говорили щось про подарунки. Мабуть, це було якесь свято. І він мені сказав: "Знаєш, який найкращий мій подарунок буде? Його тільки ти зможеш подарувати". Я зрозуміла, що він казав про дитину.
Він вже тоді хотів, але я казала: "Почекаймо ще". А коли це все сталося, я пам'ятаю, що плакала і казала, чому ж я відтягувала.
Але в нас залишився наш пес. І він завжди також був, як наша дитина, член сім'ї. Для мене зараз – це дуже цінний собака, це частинка нашого з Дімою спільного життя. І він теж все відчуває. Коли я плачу – він підходить до мене, облизує. У Діми був й інший собака, якого він купив, коли йому було ще 20 років. Але потім, коли він переїхав у Харків, йому довелося віддати його двоюрідній сестрі. Виявляється, собаці було 9 років і він загинув також у тих числах весною, що і Діма.
Також я хотіла забрати фотографії з нашої квартири у Маріуполі. Знайомим вдалося туди зайти, але квартира повністю пограбована, винесли все, що можна було, навіть наші фото. У нас була така велика картина на стіні, наше спільне фото, яке мені Діма дарував. Його також немає. І фотографій немає.
Що для вашого чоловіка означала Україна?
Він завжди казав, що загинути в бою за Україну – це честь для будь-якого чоловіка, честь для нього. До смерті він завжди легко відносився. Він просто така людина по характеру – дуже легка, позитивна. Я знаю, що для нього це честь. Якщо так сталося, думаю, він собою пишається. Як би це не звучало…
Кожного героя мають пам'ятати, шанувати і знати. Не всі герої вели Instagram-сторінки. Не всі герої знімали TikTok-відео. Але усі вони – герої. Вони віддали найцінніше, що в них було. Вони віддали своє життя за Україну.
Прах Дмитра поховають поруч з побратимами спільному меморіалі у Києві / Фото надане дружиною
