Російсько-українська війна змінила життя мільйонів українців. Як і життя 45-річного Олександра. Чоловік у минулому – диякон у церкві. Однак після повномасштабного вторгнення добровольцем пішов обороняти рідний Маріуполь.

Важливо Запеклі бої на Азовсталі, поранення, полон і накази Редіса: інтерв'ю з Героєм України Хорусом

Про перші завдання, важке поранення, порятунок під обстрілами та символи на війні. А також про віру у Бога, лікування на "Азовсталі" та боротьбу – український захисник розповів в інтерв'ю 24 каналу.

Олександре, розкажіть про себе. Чим ви займалися у Маріуполі до вторгнення?

Я проживав у Маріуполі вже 12 років. Керував реабілітацією при церкві для алко- та наркозалежних людей. Інколи також працював на будівництві.

Як би ви описали Маріуполь? Яким ви пам'ятаєте це місто?

Маріуполь – місто гарне та зручне. Коледж медичний там будувався. Автобуси нові були. Ні одного "ГАЗеля" не було. Навіть жовтих маленьких "Богданів" не було. Місто було чудове, скрізь були кафе, люди ходили щасливі. Фонтан зробили. Весь день діти в цьому фонтані плавали, купатися, бігали.

Жителі Маріуполя з 2014 року знають, що таке обстріли. Чи ви особисто підозрювали, що війна може набути таких масштабів?

Я не вірив, думав, що це буде як у 2014 році – якось локально, що буде просто якесь загострення.

Після 24 лютого через кілька днів я зрозумів, що неминуча повномасштабна війна, що вона – інша, що це не 2014 рік. Вже почав приймати рішення, що треба кудись йти та щось робити. Рішення було прийняте. Так, я пішов не одразу, а 2 березня. Я записався добровольцем.

1 березня я тільки дізнався, де всі записувалися. Адже не все працювало вже, світла не було, зв'язку теж.


Олександр, український захисник / Фото Аліни Туришин, 24 канал

Яка панувала атмосфера серед тих, хто записувався добровольцем?

По-різному. Не всі на війну записувалися. Ми прийшли у військову частину Національної гвардії України в Приморський район. Це було єдине місце, де відбувався прийом добровольців. Військкомати на той час вже не працювали. Можливо, перша хвиля, яка пішла 25 – 26 лютого якось і могла через військкомати потрапити, а коли вже йшов я, то треба було по місту шукати як записатися.

Я пішов зі своїм другом, який зараз ще залишається у полоні. Саме в той день, коли був я, нас всього записалось 12 людей. Коли ми приїхали, там вже були місцеві люди з Маріуполя. І протягом ще якогось часу вони записувалися. Щоденно когось привозили. Але записувалися не тільки до нас, а до різних підрозділів. Щоденно приходило 10 – 15 людей. Були й такі, що приходили вже на завод, бо частина Нацгвардії більше не працювала.


"Азовсталь" / Фото бійця Дмитра Козацького "Ореста"

Які перші задачі ви отримали?

Перші – розвантажити та повантажити боєприпаси. Це відбувалося вночі, щоб нас не було видно. Всі пересування відбувалися вночі. Потім ми охороняли міст, де була розв'язка в різні частини міста. Наше завдання полягало в тому, щоб охороняти це місце, щоб люди могли спокійно брати БК, завозити поранених, ходити на ротацію.

Багато людей в цивільному у Маріуполі загинули від того, що росіяни під'їжджати до постів на машинах та вели обстріл. Вони понаїжджали ще до вторгнення. І скоріше за все, в місті було багато диверсійних груп. Вони винаймали квартири, ставили маячки на асфальтах для авіації, наскільки я зрозумів. Я пам’ятаю, як місцеве населення ходило з лопатами та засипало піском їх.


Будинки у Маріуполі після російських обстрілів / Фото з телеграм-каналу "Мариуполь сейчас"

Я потрапив на завод у перший же день, тобто 2-го березня. І звідти нас вивозили у місто, поки було на чому. А потім пішки вже виходили з заводу та пішки пересувалися. Адже транспорту толком не було. Бо навіть якщо поруч попадало, то воно ж по колесах попадало. Заведеш, але не поїдеш. Було таке, що ми виїжджали на броньовиках у місто та шукали перевернуті машини, знімали колеса і забирали їх. Якось треба було пересуватися. Поранених краще ж везти, ніж нести через все місто.

Як змінювалося місто та що для вас було найважчим під час перебування у Маріуполі?

Один із бійців захотів заїхати до матері. Ми поїхали за колесами, а він тим часом до неї, його відпустили. Це було на вулиці Металургів.

І ось поки ми туди їхали, не бачили ні одного цілого будинку. Народ на вулиці вогонь палив і все було в могилах – на газонах, біля під'їздів. Ми навіть кілька похоронних процесій застали. Люди копали ями, а священники відспівували. Був жах.

Як проходили ці похоронні процесії?

Просто копали ями. Десь в ялинках, біля під’їздів. Це не було так, щоб йти кудись. Копали одразу біля будинків. Ми бачили навіть одного священнослужителя в рясі. А так було по всьому місту, біля кожного під’їзду на газоні було по 1 – 2 могили. У будинках величезні діри від прильотів. Вікон, зрозуміло, що немає.


Поховання у Маріуполі / Фото з телеграм-каналу "Мариуполь сейчас"

Як особисто у вас змінилися цінності після того, що ви бачили у Маріуполі?

Цінності, звісно, змінилися. Цінуєш все. Зараз якісь побутові моменти змінилися. Тоді дуже здружилися з братами, помагали один одному. І зараз я ходжу й бачу, що люди у формі дуже ввічливі. Один одного розуміють та поважають. Ніколи конфліктів я не бачив. Я у Дніпрі два тижні ходжу по лікарнях і всі виховані. Бо розуміють, що всі з гарячих точок. Стараються поводити себе пристойно. Тією людиною, якою був – не будеш. Якщо раніше міг дозволити собі побуянити, то тут вже все змінилося. Налаштований до іншого.

Зараз всі міста обстрілюють. Страшні, звісно, ці ракетні обстріли. Зараз уся країна бере участь у бойових діях. Я надивився на все це, поки перебував з важкопораненими у лікарні. Там люди без ніг, без рук, з животами назовні. Ось це все страшно все це бачити. І ти ж розумієш, що десь це постійно є.

Як ви отримали поранення?

Ми замінували свою позицію і відійшли вже, безпосередньо, у завод. Мені дісталася Шлакова гора – це лівий берег міста. Ніхто не хотів перебувати на цій позиції, бо вона постійно обстрілювалася. Ми теж не хотіли, але нас привезли туди вночі. Сказали, що "ви б не пішли, якби одразу знали куди". Там було незручне місце, пилюка і вітер постійно. Ні окопів, ні бліндажів. А як у камінні копати? По ночах довбили ломами, що могли, якісь "нори" виривали собі на одну людину.

Це був терикон і звідти було добре видно як вони (росіяни – 24 канал) пересуваються. Ми з біноклем виглядали й по рації докладали про них, про пересування техніки. Але навпроти були 14-поверхівки і окупантам дуже добре було видно нас, тому вони весь час обстрілювали. І саме там була моя позиція – маленька, на дві людини. І прилетіло прямо в "нору".


Росіяни знищували житлові квартали у Маріуполі / Фото з телеграм-каналу "Мариуполь сейчас"

Після вибуху я доклав по рації, що ми обоє "трьохсоті" і нас треба витягувати. Поки я накладав собі джгут на ногу і виповзав, то вже дві людини піднялися до нас на верх. Тобто їх було добре видно й одразу почався обстріл. Вони бігли під обстрілом. Ситуація була така, що я міг виповзти і я виповзав. Мене ще й підштовхував за ногу інший боєць.

А мій напарник не зміг так, його треба було виносити на ношах, бо він мав роздроблене коліно та поранення голови. Десь через пів години все ж таки хлопці туди зайшли з ношами. Я не бачив як його витягували, бо мене вже понесли.

Поставлю вам більш філософське питання – чи вірите ви у Бога?

Я був дияконом у церкві "Добрих змін" у Маріуполі. І там були знаки для мене. Тому що перший раз ми пережили обстріл. У нас все розвалилося, а ми залишилися цілими. Нас тоді завалило, дах впав. Я просив чуда і пішов дощ. І обстріл закінчився. Ми б не витримали ще кілька снарядів. Не було чому триматися, дах був пробитий, дощ вже прямо на нас лив.

І в цей момент також виступив туман. Без туману я не знаю як вони (рятівники – 24 канал) б туди зайшли з ношами. Це нереально. Там і снайпери працювали, й ВОГи. Вони поклали б ще більше людей. Туман з’явився у найпотрібніший момент, щоб можна було прорватися.

Я вірю… Немає атеїстів в окопах під вогнем. Коли я вже лежав з пораненням, то навіть ті хлопці, які спочатку якось до мене відносилися скептично, бо я вірю в Бога, приходили, просили прочитати Псалом якийсь, на листок записати. Вони у вільний час почали його читати. Біблія у мене в телефоні була закачана, тому брали і по черзі читали.

Який вигляд мав сам завод "Азовсталь" та, зокрема, бункер, де лежали важкопоранені?

Зверху я мало бував. Коли ми приїхали туди, це була 5-поверхова будівля, але вже без вікон. Потрібно було спускатися у підвал, де було декілька кімнат. Хтось лежав на підлозі, десь були двоповерхові ліжка. Це радянський бункер. Мабуть, ці ліжка й залишилися з тих часів.

Пробили це бомбосховище разів три, мабуть. Операційну пробили, кухню – все згоріло. Спальне приміщення хлопців засипало. А коли звідти нас вдень на ношах виносили, то я побачив, що у будівлі не було ні одного поверху цього п’ятиповерхового будинку, який був на початку. Від нього нічого не залишилося, довкола були вирви. Добили б, ще тиждень постріляли б і добили б.

Чого ви найбільше боялися у Маріуполі?

Коли лежав у бункері, я був лежачим, не ходив. Коли повідомляли про повітряну тривогу, то було чутно як б'ють по нас – або прилітало поруч, або не пробивало. Я розумів, що я безпорадний, що я нічого не можу. Деякі хлопці одягали каску чи бронежилет. А в мене цього не було і я просто лежав, як буде – так і буде. Там багато таких було, як я.

Про що розмовляли між собою важкопоранені?

Люди були з різних позицій. І розмови тривали про бої, хто, де і на якій позиції у місті з лівого та правого берега. Багато про це говорили… І про їжу, бо її не було. У нас в добу виходила порція пластикового стакана якоїсь каші – 150 грамів на людину.

Як вас лікували там?

Не було чим лікувати. Спочатку кололи якісь знеболювальні, а потім вже дійшли до того, що знеболювальні – це був "Парацетамол". Це рахувалися "найважчі" таблетки, бо інших не було. Бинтів також не було. Перев'язки, пригадую, були раз в 5 – 7 днів. У мене був наскрізна рана від ВОГа – вирвало м'яз, пошкодило нервові закінчення, перебило артерію. Кістку не зачепило, але рана почала гнити. Моя перша перев'язка була через 8 днів. Тоді вже все загнило. А потім операцію зробили, зашивали артерію і ще сильніше щось занесли туди. Там умови такі, там по-іншому важко було. До лікарів претензій ніяких. Вони робили, що могли.


Чоловік отримав поранення під час виконання бойового завдання / Фото Аліни Туришин, 24 канал

Що вам давало надію на боротьбу далі?

У нас щоденно по вечорах зачитували зведення боїв по всій території. Бої йшли скрізь і ніхто не здавався. Зраділи всі, коли з Києва зняли блокаду, з Чернігова. Зрозуміло було, що десь ми давали їм бій.

А що ви відчували, коли прилітали нові бійці та допомога на гелікоптерах?

Я їх не бачив, але чув. Бо нас попереджали, щоб ніхто з нас не надумав часом вилізти на терикон і постріляти. Вони літали не весь час. Їх почали збивати. Спочатку так, підвозили зброю гелікоптерами, навіть добровольці на підкріплення з Києва прилітали. Медикаменти привозили. А потім їх почали збивати й все це припинилося. Вони навіть сісти не могли, ці місця одразу обстрілювали.

Чи пропадала надія на "Азовсталі" на порятунок, чи ви готові були померти?

Так, були такі моменти, що думав, що все пропало. А потім з'являлася якась новина і виявлялося, що не все пропало. Сиділи, думали, що на прорив до нас ніхто не йде. А потім чули новини, що хлопці повернулися з бою й 16 танків за дві години знищили. І ти розумів, що ти також прикладаєш до цього хоч якісь зусилля.

Зрозуміло, що чим далі, тим гірше вже було. Усі говорили про полон. Наші командири записували відео, що треба щось робити, бо все було геть погано. Я думаю, що скоріше за все, пожаліли важкопоранених, і мене в тому числі. Захисники Маріуполя завжди приходили та підбадьорювали, розповідали, скільки та що вони сьогодні підбили – БТР, танк. Якось підтримували. Здаватися там ніхто не збирався.


Маріуполь, "Азовсталь" / Фото бійця Дмитра Козацького "Ореста"

Що вам давало сили у полоні?

Ми підтримували один одного і все. Там нам забороняли спілкуватися між собою. Нас було троє людей у кімнаті. І ми могли між собою тільки говорити. Дві людини, які були зі мною, були на оптимізмі, розуміли, що буде обмін, що ми не дарма лежимо, що нас лікують. Значить, рано чи пізно обміняють. Зрозуміло, що вони сипали пропаганду. Але це таке...

Які у вас були емоції, коли ви дізналися, що їдете на обмін?

Ми ніяк не знали, нам не говорили. Бували випадки, коли, наприклад, вночі підіймали нас. А зранку садили в автобуси, фотографували й знову відправляли по бараках. Бувало, що з міста виїжджали. А потім знову назад поверталися. До останнього моменту не було зрозуміло (що це обмін – 24 канал). Коли ми останній раз виїжджали, то від лікарів надійшла інформація, що нас везуть кудись у тюрму.

Коли ми вже їхали в автобусі, ми розуміли, де територія, яка у лютому була нашою. Було видно різницю. Коли проїжджали так звану "ДНР", там ні одне поле не було засіяне, нічого не росло. А як тільки ми заїхали на українську територію, тут на полях все росло, цвіло.

Вже чеченці, які нас охороняли в автобусі, сказали, що це обмін. І коли ми приїхали, я був надзвичайно щасливий, адже був вдома.

На початку нашої розмови ви сказали, що у вас немає дому. Як зараз ви живете та як проходить ваша реабілітація?

Зараз я перебуваю у Дніпрі на висновку ВЛК (звільнення з військової служби за станом здоров'я – 24 канал). Мені підписали всі документи. Я – обмежено придатний, але залишаюся служити. Частина моя – в Покровську, це Донецьке направлення. Там я отримаю розподілення. Зараз ніде не живу – або в лікарні, або в частині. Тут при лікарні не лежу. Є хостел, там орендую житло, поки обходжу лікарів.

У Маріуполі з мого дому залишилися одні стіни, будинок згорів повністю. Одну жінку там вбило, а інші виїхали та живуть у сусідніх селах.

Актуально Зараз набагато страшніше, – бойовий медик про роботу на фронті, травми і радянські стереотипи

Зараз ніде не безпечно, а то хоч якась користь буде з мене. Зараз всі міста обстрілюють. Ми нещодавно стояли в черзі, щоб зайти у лікарню. І прямо над нами чотири ракети пролетіли. Одну збили, а три прильоти таки були.


Знищений будинок Олександра у Маріуполі / Фото надане бійцем

Чим для вас є ця війна та що плануєте робити після перемоги?

Будувати нову країну. А що робити? За кордон я не збираюся. Тут вистачає роботи. Будемо відновлювати все і продовжувати жити. Те, що їхній Путін натворив – це така несправедливість. Сам собі "накрутив бігудів", обдурив всіх своїх і нам намагався це нав’язати. Просто на голову не налазить.

Я розумію, щоб вірити в те, що вони говорять – це признати себе якимось дурнем. Доросла та здорова людина, яка має хорошу пам’ять, не повірить в це. Їх треба вибивати, не треба з ними (росіянами – 24 канал) домовлятися. Ми обов'язково переможемо. Дякуючи нашим партнерам, тим, хто допомагає. Без них було б набагато важче. Тому думаю, що разом ми сила.