Маріуполь, який охрестили Південним форпостом України, став одним із синонімів мужності у російсько-українській війні. А його захисники – прикладом для багатьох українців, символом незламності, героїзму та відданості. Серед них – 23-річний Герой України, командир роти "Азову" Пашко Лев з позивним "Хорус".
Важливо Росіяни лягають тут сотнями, – інтерв'ю зі снайпером про бої за Бахмут і тактику вагнерівців
Про початок повномасштабного вторгнення в Маріуполі, жорстокі бої, прорив на "Азовсталь", поранення та відмову від евакуації на гвинтокрилі, а також про поранених, загиблих та феномен полку "Азов" – український захисник розповів в інтерв'ю журналістам 24 каналу.
"Хорус" про бої в Маріуполі, на "Азовсталі" і полон: дивіться відео
"Потім Путін, потім війна, я спати хочу": як Лев дізнався про початок вторгнення
Ви прийшли в "Азов", коли вам виповнилося 18 років. Чому обрали саме цей полк? І як для вас розпочався весь азовський шлях?
У країні йшла війна. Я точно і чітко вирішив, що хочу служити в армії. І постало питання, куди йти. Було багато варіантів – різні бригади, різні підрозділи.
Мої друзі служили тоді у полку "Азов" й запропонували мені. Я почав цікавитися і зрозумів, що цей підрозділ, мабуть, буде найкращим. Бо на той момент бригади ЗСУ, скажемо так, слабо розвивалися. Загалом все було важко в цьому плані. А мені хотілося потрапити саме у професійний підрозділ. У підрозділ, який розвивається, у якому особовий склад росте, а не просто сидить і тягне армійську лямку.
Тобто стати військовим – це була ваша мрія?
Так, я з дитинства мріяв стати військовим і вийшло, здається.
"Хорус" / Фото з інстаграму захисника
Ви з Маріуполя?
Ні, я з Києва. Ми базувалися біля Маріуполя, жили там на базі. І, власне кажучи, коли почалася ця "спеціальна військова операція", то вже тримали оборону міста.
"Хорус" з давньоєгипетської – бог полювання, неба і війни. Чому обрали собі такий позивний?
Там кілька варіантів. Перша моя посада, на яку я став – це піхотний снайпер. А один з оптичних прицілів якраз називався "Хорус". І якось так воно прив'язалося, причепилося і пішло-поїхало. Плюс єгипетський бог і так далі, тому так збіглося.
Лев Пашко з позивним "Хорус" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Яким у вас було 23 лютого і як розпочався наступний день, день повномасштабного вторгнення Росії?
Ближче до 24 лютого вся ситуація на Сході загострювалася з кожним днем. Я пам'ятаю евакуацію мирного населення з так званої "ДНР", постійні артилерійські обстріли. І воно в принципі все до того йшло. Було незрозуміло просто, коли це трапиться.
23 лютого я виконував завдання по протидесантній обороні в районі узбережжя Азовського моря. І застав цей момент (вторгнення – 24 канал) на бойовому чергуванні.
О 2 годині ночі я помінявся. А згодом мене розбудив товариш по службі і говорить, що "Путін війну оголосив". Я спочатку навіть не повірив, я дуже спати хотів і відповів йому: "Стас, давай потім – потім Путін, потім війна, я спати хочу". А він каже: "Та ні, серйозно". І буквально за 15 хвилин почув розриви ракет, авіацію. І я подумав, що так, все ж таки почалося.
Було не те, що несподівано. Напевно, до такої повномасштабної війни повністю бути готовим неможливо. Незважаючи на те, що ми військові, наше завдання – запобігати подібним ситуаціям й бути готовими до них. І сказати, що ми були не готові… Ні, це не так. Але всередині було неспокійно.
Лев Пашко каже, що не одразу повірив, що Путін розпочав вторгнення / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Які слова сказав бійцям "Азову" ваш командир Денис Прокопенко ("Редіс"), коли почалося повномасштабне вторгнення?
У перші дні війни, мій підрозділ був трохи у відриві від інших сил. І можливості поспілкуватися з "Редісом" у мене не було.
Але я пам'ятаю одне з найперших відео "Редіса", де він сказав, що "ми будемо тримати оборону до останньої краплі крові". Це підняло бойовий дух, підняло запал. І ми були готові боротися. Розуміли, що це буде не просто. Але феномен "Азову" якраз в тому, що ми чекали цього, ми хотіли взяти участь у непростих боях, бо знали, що там ми будемо найбільш корисними.
Відеозвернення Редіса про оборону Маріуполя:
Чи багато було охочих добровольців захищати Маріуполь серед цивільних? Адже в перші дні по всій країні тисячі людей йшли у місцеву тероборону чи якось долучалися до військових.
Ось такого ажіотажу, як в Києві, не було. Але я знаю, що багато людей прийшли у місцеве бюро та оформилися. Багато людей приїхали з інших міст – друзі, знайомі, колишні військовослужбовці полку. Тобто наплив був досить великий через це.
"Бої йшли навіть не за будинок, а за поверх": про запеклу боротьбу в Маріуполі
Завод "Азовсталь" був обраний для дислокації бійців з самого початку? Чи спершу ви базувалися в інших місцях?
Ні. Спочатку оборону тримали на підступах до міста, потім на краю. Якби ми з самого початку закрилися на "Азовсталі", то було б не дуже добре. Поступово й поступово нас вибивали й вже в кінці ми були вимушені відступити назад.
Здається, 24 лютого нас пустили на "Азовсталь". Але тільки переодягнувшись у форму "Метінвесту", командування змогло потрапити на територію заводу, провести там розпізнавання, подивитися зручні місця для розгортання штабів й тому подібного. У перші дні там було багато людей, тому що штаб, фактично, одразу відійшов на "Азовсталь". Там було досить сприятливе для цього місце.
Ви тримали кругову оборону з 25 лютого. Коли місто оточили, чи вірили ви, що зможете прорвати це кільце? Та на скільки тоді ворог переважав у живій силі та техніці?
Я пам’ятаю, що у перші дні була ситуація, що на краях міста десь зав'язалися бої. А в нашому секторі боїв у перші кілька днів не було. І ми отримали інформацію про те, що в наш бік рухається колона. Цю колону розбиває артилерія, і ми такі: "Блін, а ця колона колись дійде до нас?". І хлопці жартували вже: "Не стріляйте ви вже артилерією по цій колоні. Ну хай вони вже доїдуть". Тобто ми прямо рвалися в бій…
Противник почав перевищувати нас в кількості одразу. І в кінці вів наступальні операції, тому йому це було необхідно.
Важливо "У 30 років хотів стати батьком, але загинув у 29": розмова з дружиною бійця "Азову"
Попри те, що ви розуміли, що сили переважають в рази, чому важливо було боротися за кожен район та кожну вулицю?
Ми розуміли, що ситуація така, що ми перебуваємо в оточенні. І бої йшли не те, що за дім, навіть не за під'їзд. Бої йшли просто за поверхи. Я пам'ятаю ситуацію, коли хлопці бодалися із супротивниками практично добу просто за сходовий проліт. І кожен розумів, що якщо сьогодні він віддасть цей проліт, цей під'їзд, цей дім, то завтра він відійде у наступний будинок, післязавтра у наступний…
А через тиждень вже не буде куди відходити, тому боролися просто за кожен куток, за кожен метр Маріуполя. Противник перевищував у силах, але ми намагалися адаптуватися під ситуацію, викручувалися як могли.
Лев Пашко / Фото з інстаграм-сторінки захисника
Під вашим командуванням у Маріуполі спалювали ворожі БМП і танки. Разом із побратимами ви пішли на штурм і вам вдалося встановити на місці ворожого блокпосту прапор України. Розкажіть про ці бої більш детально?
Це було в середині березня. Ситуація з кожним днем, скажімо так, погіршувалась, і треба було приймати якісь дії, щоб перетягнути ініціативу на себе. Ми отримали наказ провести рейдові дії – прорвати оборону, висунутися їм у тил, знищити техніку й противника. Коли мені доводили план дій, я думав, що це якась авантюра і вона не має спрацювати.
Ми просто вискочили рано-вранці на 4 бронемашинах і проїхали їм углиб. І в результаті спалили 2 БТР, знищили один танк і близько 20 одиниць піхоти. І при тому, що в нас не було ні одного "двохсотого", поранених теж практично не було, всі легкі. Найсерйозніший поранений у нас був через те, що висіли дроти від тролейбусів, і коли ми їхали, хлопець зачепився пальцем і відірвав мізинець. Тобто це була така авантюра, що я не очікував, що вона так успішно закінчиться.
Лев Пашко на війні / Фото з інстаграм-сторінки бійця
"Тієї ночі ми втратили кращих": прорив на "Азовсталь", поранення і наказ "Редіса"
Який бій за Маріуполь для вас був найважчим?
Прорив на "Азовсталь". Це однозначно. Я перебував на правому березі. І через те, що командир мого батальйону тоді отримав поранення, я прийняв командування на себе в середині березня.
Ми вже були відрізані від "Азовсталі" й в один момент нам потрібно було прориватися на завод. Тієї ночі ми втратили багатьох бійців. Кращих… Багато хто отримав поранення, я отримав поранення. І висадка в Нормандії тепер для мене не виглядає такою страшною.
Як ви проривалися?
На весь батальйон не вистачило машин. І десь близько на 200 людей не вистачило місця. Я прийняв рішення, що піду пішки разом з цими хлопцями, поведу їх, бо знаю маршрут. У нас в полку діє цитата "Редіса" – командир перший заходить у бій і останнім виходить. Так воно і вийшло, що я йшов разом з іншими хлопцями в голові й виходив останнім, отримавши вже поранення.
Там був один єдиний міст (через який можна було пройти – 24 канал). Але ніч закінчилася, ми пропустили цей момент, не встигли. І прийшлося натягувати переправу – знайшли рятувальні судна, перетягували їх та найперше переправляли поранених. І коли прийшла черга до мене – ми потрапили під артобстріл, нас таки помітили. Вже всіх переправили й залишилася тільки моя група – 9 людей.
Переправа через річку, прорив на "Азовсталь" / Скриншот з відео, яке надав боєць
Шлюпка просто застрягла на середині річки, вона зачепилася мотузкою й ні туди, ні сюди. Ми лежимо, артилерія лупить і я думаю, що це тільки я зі своїм успіхом можу потрапити в таке. Виходить, що снаряди поруч прилетіли – поранили мене й хлопців, хтось загинув на місці. І тоді я подумав, що все.
Ми лежали на березі, а судно посередині. Я по рації доклав, що у нас є поранені, що я поранений, що є вбиті, що нам потрібна допомога. Проблема в тому, що щільні артилерійські обстріли не дозволяли евакуюватися. До того ж річка відкрита, шлюпка застряла на середині. Це було неможливо. І тут я почув, як в ефір вривається "Редіс" і віддає наказ врятувати комбата (тобто Лева, – 24 канал). Через якийсь час прибігають хлопці, переправляються на човні на наш бік і вже евакуйовують нас. Це була операція в ніч з 14 на 15 квітня.
Авіабомба тричі пробивала бункер. Його називали "Чистилищем"
Опишіть сам завод Азовсталь. Як він виглядав, скільки там було блоків? Де перебували цивільні та важкопоранені?
"Азовсталь" – це величезна територія, завод, комплекс. Там був бункер, він називався "Железяка", де були усі поранені. Я отримав поранення й на той момент теж там перебував. Тобто загалом там було багато бункерів, дуже багато. Мені здається, навіть не у всіх були люди. Всі були розкидані на території заводу та тримали оборону.
А як виглядав цей бункер "Железяка", про який згадуєте?
Це бункер, в якому було близько 200 поранених. Люди були розміщені ледве не на головах один в одного.
У ньому був генератор певний час, але потім авіабомба пробила бункер і в нас не стало генераторів. Були тільки маленькі, які могли підтримувати світло в операційній і зарядку якихось радіостанцій. Бункер три рази пробивався авіабомбами, один раз загорівся. Ми називали його "чистилищем".
Російські обстріли заводу "Азовсталь" у Маріуполі / Фото з телеграму полку "Азов"
Росіяни забрали медикаменти, які Червоний Хрест передав нашим бійцям
Ви згадали, що під час прориву на "Азовсталь" отримали поранення. Яке саме?
Я потрапив під артилерійський удар й отримав поранення лівого стегна, коліна, стопи та лівої руки.
Як вас лікували та яка взагалі була ситуація з медикаментами на заводі?
Ситуація по медичному забезпеченню була важка, ми перебували в оточенні й припаси не було звідки брати. Медикаменти закінчувалися, антибіотики закінчувалися, знеболювальні закінчувалися. Банально навіть перев'язувальний матеріал закінчувався. Мені під кінець перев'язку робили вже просто еластичним бинтом, який там прали, відмочували та заново накладали.
Була навіть ситуація, що в результаті переговорів "Редіс" домовився про те, що Червоний Хрест передасть нам необхідні медикаменти. Росіяни затримали цей гуманітарний конвой і забрали все собі. І дали нам тільки те, в чому у нас не було необхідності – якісь пелюшки. Всі препарати, перев'язувальні матеріали у більшій частині забрали росіяни й до нас вони так і не дійшли.
Польовий шпиталь на "Азовсталі" / Фото військової "Азову" Валерії Карпиленко ("Нава")
"Командир повинен залишатися зі своїми": про відмову евакуюватися на гелікоптері
Як довго ви пролежали в польовому шпиталі на "Азовсталі"?
Місяць, до 16 травня, коли вже прийняли рішення виходити з заводу.
Деяких важкопоранених вдалося евакуювати на гелікоптерах. Вам пропонували?
Я відмовився. Коли мене прооперували і я відійшов від наркозу, то перше, що пам'ятаю, як поруч сидить "Редіс" і говорить, що "все буде добре. Ми тебе на вертушці відправимо". Я сказав, що не полечу на вертушці, що кілька днів посиджу, підлікуюсь як-небудь, а там на раціях зможу сидіти. І він говорить: "Та ні, відправимо тебе на вертушці, це навіть не обговорюється".
Чому відмовилися?
Не хотів. Я, звичайно, не капітан корабля, але думаю, що командир повинен бути зі своїм підрозділом. Був мій особовий склад і я хотів би розділити з ним участь, якою б вона не була. Тому я не розглядав варіант евакуації на гелікоптері.
Командування військовою хитрістю хотіло провернути один трюк. До мене приходять хлопці й кажуть: "Тебе на інший бункер будемо перевозити". Я такий, ну окей.
Я лежав, мене переклали на ноші й винесли із бункера та завантажили у КамАЗ. Ніч, я лежу в цьому КамАЗі й думаю: "Ну гаразд, інший бункер. Значить, так треба". І один хлопець у КамАЗі каже: "А якщо гелікоптер зіб'ють?" І я такий: "Який гелікоптер?". Він говорить: "Так ми ж на евакуацію на вертушках летимо". На що я кажу: "Почекайте, мені сказали, що ми в інший бункер". Гелікоптер, звісно, так і не прилетів, але спроба була.
А взагалі гвинтокрили нам дуже допомагали. Вони привозили медикаменти, боєприпаси, озброєння, якесь продовольство, людей. І дуже важливо, що вони назад поверталися, заповнені пораненими.
Коли ви дізналися, що допомогу доставляють в такий спосіб, гелікоптерами, що ви відчували?
Це був якийсь нонсенс. Всі були шоковані. Все трималося у достатньо серйозній таємниці. І тут ми бачимо, що вертоліт летить. Зрозуміло, що всі доповідають, що летить вертушка – наша, не наша. А я кажу, що це наш вертоліт, все нормально. І багато хто не міг повірити, що це наш гвинтокрил.
Коли перші гелікоптери прилетіли, то хлопці, які розвозили по позиціях боєприпаси, просто були як Санта Клауси. Всі їх питали: "Що там?". Це і дух підіймало сильно, і допомагало. Адже це підтримувало велику кількість боєкомплектів важкого озброєння, протитанкових засобів, яких на початку війни у нас не було. NLAW, MATADOR, чи якихось інших протитанкових засобів, які зараз доставляють, – у нас їх просто не було. А на гелікоптерах почали привозити. І статистика підбитої техніки тоді міцно почала зростати.
Лев Пашко відмовився евакуюватися на гвинтокрилі з Маріуполя / Фото Валентини Поліщук, 24 каналу
"Після розмов з рідними було гірше": про бойовий дух і переосмислення цінностей
Поки ви лежали на лікуванні, як поранені бійці підтримували бойовий дух між собою? Можливо, їм допомагало і спілкування з рідними?
Не знаю, мені особисто після розмови з рідними ставало тільки гірше. Тому що ти не можеш розповісти всю правду, часто ще й не договорюєш. І після розмови з рідними та близькими було важко. Підтримувала бойовий дух віра у командира "Редіса", розуміння загальної цілі. Чи могли ми вийти у березні? Мабуть, могли. Чи варто було це робити? Зрозуміло, що ні.
Ми розуміли, що відтягуємо величезне угруповання військ від Києва, Чернігова, Харкова. На напрямок Маріуполя росіяни просто перекидали все, що є. Ми розуміли, що якщо ми вийшли б, то невідомо, що було б з Харковим, з Дніпром, Києвом, Черніговом і так далі. І це підіймало бойовий дух. Кожен намагався підтримувати один одного. Ми дивилися на командира. "Редіс" знав, що робить. Значить, все буде добре.
Чи можна сказати, що всі захисники Маріуполя були готові свідомо загинути там?
Я, мабуть, не сказав би, що всі, але більша частина – так. Ми – професійні військові. Ми тренувалися, готувалися до війни. Так, коли підписуєш контракт в армії, там не пишуть, що ти можеш потрапити в оточення, у полон, що можеш загинути. Але у полку ми це розуміли. Загинути у боях для нас було честю.
Що в Маріуполі означають життя, смерть та час?
Складне, дуже складне питання. Смерть в Маріуполі була за кожним кутом. По місту валялися тіла – цивільні, військові. Противник бив без розбору. Його не цікавило, чи були наші війська в цьому районі, або в цій будівлі. Його завдання було в тому, щоб просто стерти все без розбору. У такі моменти переосмислюєш взагалі всі цінності й оточення.
Я маю на увазі людей, з якими ми були поруч. Зразу розумієш, хто є хто. Коли дивишся на товаришів і побратимів, які добу не спали, а воювали з якимось чеченцями, ГРУшниками, кадровими російськими військовими, і при тому пропонують чимось допомогти, то ти розумієш, хто справжні люди.
Українські захисники Маріуполя / Фото з інстаграм-сторінки Лева Пашко
Командири полку неодноразово закликали деблокувати місто. Але цього не відбулося. Як ви вважаєте, чому?
Я б дуже хотів, звичайно, щоб деблокада Маріуполя відбулася. Але з військової точки зору я розумів, що провести операцію прориву військ на глибину 105 чи 110 кілометрів – це настільки складна операція! Навіть сенс не в тому, щоб прорватися, а прорватися, завантажити людей і якось ще вийти з цього всього. Ну це дуже складна операція. І я розумів, що скоріше за все, це неможливо. Якщо б хтось все ж таки пішов на цю операцію, ми б втратили велику кількість людей, які б пішли на прорив.
Читайте також "Без ніг, але я живу": історія бійця про оборону Харківщини, важке поранення і страх на полі бою
Росіяни пропонували вам здатися у полон, як часто?
Чесно, я не зможу відповісти на це запитання, тому що я був у госпіталі, в бункері. Я чув щось таке, що вони пропонували здатися, але ті умови, які вони пропонували…
І наказу ми не отримували. Тобто причина, через яку ми склали зброю, – це власне отримання наказу від вищих командирів. Якби ми його не отримали, то ми б продовжували оборону. Зрозуміло, чим швидше б за все це закінчилося…
"Це була критична ситуація": про бої на "Азовсталі" і вихід
Були такі дні, коли бої вже велися на самому заводі. Про це також говорив й "Редіс". Як це було?
Противник прорвався на територію заводу. Це вже була критична ситуація. Це вже під кінець десь було, здається у десятих числах травня.
Йшли жорстокі бої вже на території заводу. І ми розуміли, що ми поранені, а ще тиждень – і противник може просто дійти до території цього бункера і незрозуміло, що буде далі. Це серйозно мене схвилювало, скажімо так, коли я дізнався, що бої вже йдуть на території заводу. Ми максимально їх стримували всіма засобами, які були. Після цього й отримали наказ на вихід із "Азовсталі".
Де перебували тіла бійців, які загинули у боях за Маріуполь?
Були окремі приміщення, рефрижератори. І туди відносили тіла загиблих, які можна було евакуювати. Наскільки я знаю, взагалі спочатку домовленості були такі, щоб передати тіла, після цього поранених, а потім мали йти всі інші. По-моєму, домовленостей не було дотримано. І тіла почали передавати в кінці.
Коли Генштаб ЗСУ наказав зберегти життя особового складу бійців, що на "Азовсталі", чи були такі, які відмовлялися виходити?
Командир сказав – треба робити. У когось були свої думки з цього приводу, але наказу ніхто не порушив.
"За "Редіса" переживали найбільше": про полон і повернення додому
У середині травня ви потрапили в полон. Якими для вас були ці місяці? І що мотивувало не здаватися?
Я перебував у госпіталі. Крім мене, у палаті було ще дві людини. Зрозуміло, що морально було важко. Але, знову ж таки, як я сказав, віра в командира підтримувала. Тому що я розумів, що це рішення було прийнято не просто так, що "Редіс" би на це не пішов, якби були більш сприятливі варіанти, скажемо так.
Я розумів, що "Редіс" у першу чергу буде думати про особовий склад, ніж про себе. І ми там з хлопцями більше за нього переживали, ніж за себе. Ми не знали, в яких він умовах, де він, що він, як він. І за це переживали.
Денис Прокопенко ("Редіс"), командир маріупольського гарнізону / Фото сайту 0629 з Маріуполя
Дехто із бійців, які обороняли Маріуполь, у розмовах казали, що Денис Прокопенко став їм наче батьком. Що ви могли б сказати про командира? Які риси йому притаманні?
Феноменальний командир. Командир, як я вважаю, має бути в його кращому прояві. Це людина, яка показує особистий приклад. Зі стійкими моральними принципами, поглядами. Людина самокритична. Командир-феномен. Мені здається, в Україні такі, якщо і є, то дуже мало.
Що ви відчули, коли зрозуміли, що їдете на обмін?
Я дізнався, що їду на обмін, коли до нас у машину зайшов чоловік і сказав (українською – 24 канал): "Хлопці, доброго вечора". Решту часу я думав, що ми їдемо відбувати тюремні терміни до Росії, чи кудись ще.
Кого ви побачили з близьких, коли вийшли з автобусів?
Побачив тих, з ким служив. Про деяких я думав, що вони загинули. Про деяких чув, що їх відправили кудись у Росію. Був радий бачити побратимів, з якими тримали стрій. Я не міг йти, милиць не мав. Мені помогли дійти. Це була приємна зустріч. Того ж "Гендельфа" – Іллю Самойленка. Радий був бачити всіх.
Медики допомагають пораненому Левові пройти до українських автобусів / Фото СБУ
"Якщо помирати, то хоч одруженим": Лев освідчився коханій, будучи в Маріуполі
Ще будучи у Маріуполі, ви зробили пропозицію своїй коханій дівчині. Чому вирішили зробити це саме в той момент, будучи не поруч з нею?
Це ще було не на "Азовсталі". Тоді ми ще тримали оборону в самому місті. Бої були максимально важкі. Стрілкові бої та бої з використанням техніки починалися зі сходу та закінчувалися на заході сонця. А заходить сонце пізно, десь о 20:00. І люди були настільки вимотані й замучені… Чесно кажучи, я захоплююсь бійцями, які тримали оборону в таких умовах і настільки ефективно там знищували техніку, знищували противників, брали полонених…
Стрілкові бої закінчувалися, коли темніло, але артилерійські та авіаційні удари не закінчувалися ніколи. 24 на 7 корабельна артилерія, звичайна ствольна артилерія, авіація просто руйнували місто, руйнували наші позиції і було важко.
І в цей момент я подумав, якщо помирати, то хоч одруженим. Я знаю, що деякі хлопці за законом воєнного часу якось офіційно оформили документи. Я написав і мені сказали заповнити якісь рапорти, папірці. Я говорю: "Хлопці, я іншим трохи зайнятий, я не можу, у мене немає часу". Вони сказали, що "ні, значить не вийде". Зв'язку телефонного не було, але був інтернет, який роздавали через Starlink. Тоді у телеграмі я і написав дівчині: "Ти вийдеш за мене?"
Лев Пашко зробив пропозицію коханій, обороняючи ще Маріуполь / Фото з інстаграму дівчини
До слова, нещодавно Лев Пашко офіційно одружився з коханою Діаною. Святковою світлиною пара поділилася в інстаграмі.
Як зараз проходить ваша реабілітація?
Ще буде операція. Мені відновлюватися ще дуже довго. Але, я думаю, що все буде добре.
Важливо Вулицю Героїв полку "Азов" відкрили у Києві
На жаль, сотні українських захисників ще залишаються у полоні. Як зараз триває боротьба за них? І як варто допомагати, що можна зробити більше?
Найперше, не варто забувати про військовополонених. Більшість досі там. Це бійці, які також героїчно тримали оборону, як "Редіс" й інші.
Що я б порадив зробити? Це, в першу чергу, думати, що говорити на камеру. Тому що після першого обміну багато проблем принесло те, що хлопці наговорили дурниць. І це псувало, так сказати, наші умови перебування в полоні. Не забувати надавати розголосу та всіма силами продовжувати боротьбу з нашим ворогом.
Чи залишилися у вас якісь страхи після всього, що пережили?
Так, я все ж таки чогось боюся.
Але страху загинути не було. Був страх потрапити в полон. Знаєте, якось страхи притягуються і так сталося, що ми потрапили у полон. Чи боюсь я повернутися назад у бої? Ні. У полон не хотілося б, і загинути теж. Але повернутися у бої страху нема.