Олександр займався графічним дизайном і брендингом. 24 лютого мала бути його остання робоча зміна. Але повномасштабне вторгнення змінило усе. Про рішення захисника піти на війну, найважчі бої, втрату ніг та реабілітацію – читайте в матеріалі 24 каналу.
Актуально Росіяни лягають тут сотнями, – інтерв'ю зі снайпером про бої за Бахмут і тактику вагнерівців
Рішення воювати визріло задовго до 24 лютого
Олександр розповідає, що впродовж кількох місяців до лютого вже назрівало питання: буде війна, чи ні. І вже тоді він розумів, якщо вона почнеться, то однозначно зачепить всіх. У повномасштабне вторгнення росіян Олександр не вірив до кінця, поки не почув вибухи в Києві на Подолі.
Захисник Олександр з позивним "Терен" / Фото надане бійцем
Як і багато інших українців у ті дні, хлопець одразу почав шукати спосіб потрапити на війну. Він пригадав, що тоді були довгі черги охочих у військкомати.
Рішення піти воювати в самого Олександра визріло задовго до 24 лютого. Ще десять років тому, коли йому було всього 16 років, він вже розумів, що рано чи пізно піде захищати країну.
Часто у мене запитують за АТО, але це дві зовсім різні війни. Не хотілося сидіти в окопі просто, щоб тебе крили "Градами", а ти нічого не міг зробити. Я знав, що в мене воюють знайомі й товариші в батальйоні "Карпатська Січ". Але через те, що у мене не було ще досвіду на той момент, мені відмовили,
– розповів він.
На полі бою страшно не буває
З початку вторгнення Олександр готувався на тренувальній базі новосформованого підрозділу два місяці поспіль. І згодом відправився на передову у складі батальйону "Карпатська Січ" на посаді командира мінометної групи. Дислокувалися бійці між Ізюмом та Слов'янськом. Там російські війська вели постійні обстріли та намагалися йти на штурм.
Олександр на фронті / Фото надане захисником
Олександр пригадує свій перший бій, коли росіяни намагалися йти в штурм. За його словами, все було наче в Афганістані – стрілянина, кулемети, міномети, гвинтокрили.
Перед цим кілька годин працює артпідготовка, яка починалася в 4 – 5 ранку. Тебе просто криє 2 – 3 години без зупинки, а потім починає працювати зброя різного калібру. Ми вийшли на командира нашої роти та вимагали, щоб нам дали координати. Після цього ми вийшли на наших аеророзвідників та почали працювати з ними. Страшно не було, був адреналін. Навіть в якийсь момент стало весело,
– розповів він.
Олександр керував мінометною групою / Фото з інстаграм-сторінки захисника
Хлопець зазначає, що для ворога мінометник стає ціллю номер один, адже він може вивести з ладу навіть танк. За допомогою різного виду машин росіяни вичисляли, звідки ведеться вогонь. І по координатах вони одразу відпрацьовували у відповідь.
"Це викликало адреналін. На щастя, тоді ми попрацювали плідно. Це був досвід, який неможливо передати. І вже наступні шість штурмів я знав послідовність дій, що мав робити", – додав він.
Захисник розповів, що існують різні калібри мінометів – 120 мм та 82 мм можуть підбити чи підпалити БМП, БТР. Міномети 60 мм працюють проти піхоти. Цей вид зброї призначений для того, щоб подавити велику ворожу силу, наприклад, наступ. Сама піхота виконати таке завдання не може, адже автомат нічого не може зробити проти БТР і БМП. А, наприклад, міномет калібру 120 мм може зруйнувати їх.
Олександр розповідає, що на полі бою страшно не буває. На його думку, страх виникає, коли перебуваєш сам, а коли ти з кимось – то смієшся, спілкуєшся та жартуєш.
"Щоб не плакать, я сміялась" замість того, аби думати, що тебе зараз приб'є, чи прилетить якась С-300 у твій льох. Головним заняттям було вгадувати, що прилетіло. Страху як такого не було навіть тоді, коли був сильний обстріл. Я просто розумів, що зараз закінчитися обстріл і буде штурм, а до цього треба бути готовим,
– сказав він.
Український захисник / Фото надане Олександром
Прилетіло в окоп, де Олександр ліг спати: боєць втратив ноги
Крайній бій для Олександра виявився найскладнішим. Тоді вже у наступ йшли українські військові. Боєць розповів, що його група мала працювати з двох мінометів різного калібру. Відповідно перелаштуватися було дещо складно.
Ми розуміли, що багато що залежить від нас, бо до нас підходили піхотинці, наче з вдячністю… Наше завдання полягало в тому, щоб прикривати піхоту. Вони підходили й казали, щоб ми не забували про це, що хоч ми за їхніми спинами, але без нас їм буде дуже складно. Ми розуміли, що вони там, і що нам потрібно діяти якомога швидше, якомога точніше. Почали вивозити "трьохсотих" і "двохсотих". Тільки чув знайомі позивні. Ця ситуація на всіх дуже подіяла. Морально було складно,
– розповів Олександр.
Два дні поспіль українські захисники лягали пізно і прокидалися вдосвіта – готувалися до Дня Незалежності України. Позицію перенесли максимально близько для якісного ведення вогню зі 120 і 82 міліметрових мінометів.
Олександр на фронті / Фото з інстаграм-сторінки захисника
До цього ми лягали пізно і ставали о 4:00 ранку. Була фізична втома. Я вирішив лягти в окоп. Думав, що там безпечно. Туди, де ми завжди лягали головою, сильно світило сонце. Я ліг на іншу сторону. Коли я майже заснув, то в один момент відчув пекельний біль і як скрізь засипається земля. Стало важко дихати. Пощастило, що ми поставили двері під однією зі стінок окопу. І ці двері впали на мене й не дали повністю мене засипати, залишився просвіток для повітря,
– розповів він.
Побратими хлопця почали кричати: "Де Терен?", адже його присипало землею так, що ледь було видно. За словами Олександра, спочатку він подумав, що його засипало фосфором, здавалося, що він просто горить.
Настільки пекло, що я не розумів, що робиться. Вони мене відкопали та витягнули. Я досі, чесно кажучи, не знаю, що це було, бо на тій позиції, де ми були – все прилітало через нас або перед нами. А тут прилетіло прямо в окоп. Це міг бути дрон зі скидом,
– сказав боєць.
На війні Олександр отримав важке поранення ніг / Фото надане бійцем
Завжди треба залишатися сильним: боєць проходить реабілітацію
Зараз Олександр перебуває у реабілітаційному центрі, де виконує різні вправи, щоб привести м’язи спини та ніг в тонус. Адже якщо це не робити, хлопець не зможе вистояти на протезах. Наразі у захисника в ногах є ще осколки. Тому деякі процедури робити не можна. Хлопець додає, що хочеться декілька протезів – спортивні для плавання, для бігу, для повсякденного життя. А держава наразі виділяє кошти тільки на одну пару.
Читайте також Про службу батька в Маріуполі, поранення і надію на обмін: розмова з сином полоненого захисника
Олександр додав, що ніколи не шкодував, що пішов воювати. Навіть коли отримав поранення та, прокинувшись, побачив, що однієї ноги вже немає. На його думку, завжди треба залишатися сильним.
Український захисник проходить реабілітацію / Фото з інстаграм-сторінки Олександра
Дехто може думати після такого: "Кому я потрібен тепер?" Я завжди позиціював, що в першу чергу ти потрібен собі. Без ніг, але я живу. Так, є свої дискомфортні умови, що далеко не можу жити так, як жив до цього. Але пристосуватися можна до всього, скажемо так. Тому жаліти – це останнє, що треба робити в житті,
– сказав він.
Український захисник також вірить у те, що ця війна стане вирішальною та остаточною крапкою у відносинах Києва та Москви. Що настане правосуддя та справедливість. Він вірить, що "росіяни усвідомлять, що вони ніхто на цій землі й ніхто українцям". Також він хоче, щоб люди, які живуть в Україні, зрозуміли, що "Росія нам ніколи не була ні братом, ні старшою, ні молодшою сестрою. Взагалі ніким".