В інтерв'ю Закордону 24 Марина Прядко розповіла про "Клуб української книжки" у Гданську, українську літературу у світі, російську пропаганду на території Польщі та допомогу ЗСУ.
Зверніть увагу Ризикнула піти за мрією: інтерв'ю з Валерією Лєденко – власницею комунікаційної агенції у Парижі
500 книг для польської бібліотеки їхали з різних куточків України
Ви наразі мешкаєте у Польщі? Поділіться, будь ласка, своїм досвідом переїзду. Коли це відбулося?
До Польщі я переїхала у 2014 році. Отримала стипендію на навчання у місті Ополе. Там я навчалася на магістратурі на факультеті міжнародних відносин. Потім – рік обміну у Німеччині ("Еразмус" – програма обміну студентів – Закордон 24). Згодом я повернулася до Польщі й 7 років прожила у Познані. Минулого року переїхала на воркейшн до Гданська. Куди заведе доля далі, не знаю. Але наразі я тут.
У серпні буде вже восьмий рік, як я працюю у міжнародній корпорації McKinsey&Company. Паралельно з цим дуже активно беру участь у різних проєктах української діаспори у Польщі. Коли переїхала до Гданська, майже нікого тут не знала, тому започаткувала свою ініціативу з книжковим клубом.
У Познані з останніх проєктів – збирала книги українською до місцевої бібліотеки (ще до того часу, як це стало мейнстрімом).
Розкажіть, будь ласка, про це детальніше. Як виникла ідея та як вдалося її реалізувати?
Коли я подорожую, то маю правило: заходити у бібліотеки й дивитися, які вони мають:
- книги українською;
- книги українських авторів, перекладені їхньою мовою.
Бібліотека Рачинських у Познані – одна з найбільших польських бібліотек. Коли я прийшла туди, то побачила лише з десяток українських книг. Дуже здивувалася, бо українці вже не перший рік живуть у Польщі, а досі ніхто не збагнув, що час поповнювати фонди українською літературою (на кінець 2022 року у Познані офіційно проживали 550 тисяч українців – це ⅕ місцевого населення) .
Однак, поспілкувавшись з бібліотекаркою, почула, що українці спокійно беруть російськомовні книжки, бо більший вибір. Також бібліотека отримує підтримку від російського посольства. Я так розумію, це – один з інструментів російської пропаганди: закидати місцеві бібліотеки своїми книжками. Вони навіть підписані у стилі "дар від російського посольства" та мають відповідний штамп.
Росіяни пробираються всюди. Особливо у бібліотеки, які в європейських країнах – надзвичайно популярні. Вони завжди мають багато відвідувачів. Книги беруть дуже охоче.
Зараз (серед іноземців за кордоном) багато хто вивчає українську мову. Ці люди приходять до бібліотеки й бачать, що нею є лише з 10 книжок, а 5 з них – не актуальні. Натомість російськомовних книжок є багато, особливо російської класики. У бібліотеці мені сказали, що українці ніколи не бачили у цьому проблеми, а російське посольство дає багато книг.
Тоді я запустила ініціативу, яку підтримали в Україні. Зокрема, блогерки з "Ебаут": Наті Гресько та Мотричка (Катерина Мотрич). Мотричка навіть вислала 10 своїх книг, за що я їй дуже вдячна. Після того, як дівчата репостнули мою ініціативу, вдалося назбирати майже 500 книг. Вони їхали з кожного куточка України. У той час Кривий Ріг потерпав від постійних обстрілів, але місцевий дідусь передав мені книги.
У Гданську своя українська бібліотека. Але у місцевих (польських) – на жаль, така сама ситуація: десять книг – і все.
Коли я подорожую, завжди беру із собою українську книжку й дарую місцевій бібліотеці. Так було у Швеції, Німеччині, на Кіпрі. Всюди охоче приймають.
Нещодавно я була у Португалії на обміні молоді Еразмус+. Маленьке містечко, приблизно 9 тисяч місцевого населення. Але там є відділ університету й велика популярна бібліотека. Провела там свій маленький аудит: цілі полиці з російськими книгами й лише 8 українських, а половина з них – ні про що.
З українських перекладів на португальську було лише 3 книги: зокрема, Сергія Жадана й Тані Малярчук. А ще на нашу поличку потрапило 4 російські книжки, бо ніхто там не розрізняє українських та російських авторів. Тому я підійшла до бібліотекарки, пояснила їй, що це – російське, відкладіть і позначте, що на нашій поличці такого не треба. На жаль, це не вперше таке трапляється, але я завжди роблю зауваження і прошу на це звернути увагу.
В Україні наразі йде тренд на купівлю книжок. Це передається й українцям за кордоном. Мало попиту на книги з бібліотек, тому й пропозиції майже немає. Розумію, що багато людей збирають свою бібліотеку вдома. Звичайно, це – класно, але як показало повномасштабне вторгнення: ти не забереш всі свої книги, бо завжди потрібно бути мобільним. Тому я пропагую користування бібліотеками. У мене навіть мама на Хмельниччині у райцентрі почала ходити до бібліотеки. Вже пів року бере собі цікаві книги, а мене дуже надихає ця історія. Інші знайомі почали теж більше ходити до бібліотек, і як результат – більше читати, що дуже тішить.
У Гданську я вже маю своє бібліотечне ком'юніті. Ми проводимо аудит, що цікавого з'являється на поличках. Люди часто кажуть, що книги – це дорого. Але у бібліотеках книги – це доступно. Так, можливо, не вдасться прочитати найсвіжіші новинки українською, однак завжди знайдеться що почитати.
Польські бібліотеки вже мають додатки з безкоштовними аудіокнигами. Маючи абонемент, отримуєш до нього доступ й можеш безплатно слухати книги. Сподіваюся, найближчим часом в Україні теж до такого прийдуть.
Світ поки мало знає про українську книгу – час це змінювати / Фото, надане Закордону 24
Якби ви могли надіслати одну українську книгу у всі бібліотеки світу, яка б це була?
Безумовно, "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" Олександра Михеда. Це книга, яка українців вбиває з перших сторінок ще раз. А в іноземців, можливо, вона пробудить якісь думки. Бо з того, що я спостерігаю упродовж останнього року, чую від молоді, то взагалі нікого не цікавить історія війни в Україні. Поляки (особливо 20 – 25 років) взагалі не розуміють, що їх може спіткати така сама історія. Вони відмовляються розглядати та навіть обговорювати такий варіант. Тому книга Михеда, можливо, могла б хоч трохи змінити ситуацію.
Ми читали "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" під час книжкового клубу. З Олександром вдалося поспілкуватися в інстаграмі. На запитання, чи книга може змінити ставлення європейців до війни, він наразі не має відповіді.
Ідея "Клубу української книги" з'явилася як мій протест проти замилування російською літературою
Як ви оцінюєте: російська пропаганда зараз дуже активно діє на території Польщі?
Я вмію розрізняти російськомовних українців, білорусів та росіян. Останніх у Гданську – дуже багато. Взагалі ідея "Клубу української книги" з'явилася як мій протест проти замилування російською літературою.
Після переїзду до Гданська мені бракувало книжкової спільноти, тому почала шукати, які клуби тут є. Здивувалася, що є лише 3 – 4 спільноти, і у 2022 – 2023 роках на кожній зустрічі вони читали Толстого, Лермонтова, Набокова, інших росіян.
Потім я відвідала зустріч одного книжкового клубу. Більшість учасників – зовсім молоді: до 25 роки. Хтось згадав про Набокова, й інші почали вихваляти його, розповідати, який геній. А коли я запитала: "Ви взагалі серйозно?", ніхто не зрозумів, що я хочу від них. Ідея "это другое" тут просто процвітає. Це стосується не лише літератури, але й, наприклад, музики.
Окрім того, у Гданську є білоруський клуб, який читає російську літературу, а ходять туди українці. Нещодавно отримала коментар, що ми читаємо дуже сумні книги, тому краще ходити до білорусів, бо там веселіший репертуар. Дуже сумно, але це – правда.
Також у Гданську є своя спільнота "хороших руских". 24 лютого 2024 року ми мали акцію під головним культурним центром у Гданську. Зокрема, подію відвідала президентка міста. Зібралося багато українців. А в цьому ж будинку відбувався показ фільму про Олексія Навального, який організували росіяни. В одні й ті самі години.
"Хороші рускі" не прийшли підтримати українців, але вирішили подивитися про Навального. Вони збираються щомісяця. Дивляться свої фільми. Обговорюють свою літературу. Процвітають. І якщо така ситуація у Польщі, де росіян умовно "не люблять", то я боюся уявити, що відбувається у Німеччині.
"Польська молодь не розуміє, як близько війна"
А самі поляки усвідомлюють, як близько до них війна? І що якщо Україна не вистоїть, ворог прийде до них.
Старші, здебільшого, розуміють. Молодь – ні. Вона має єдиний аргумент, що Польща – у НАТО. А на мої аргументи, що вже зараз міжнародні організації, як-от Червоний Хрест, працюють не так, як мали б, не реагують. Молодь абсолютно не розуміє, що може відбутися.
Як ви вважаєте: за роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну поляки дізналися більше про нашу історію та культуру?
Мені іноді здається, що у деякому ключі поляки навіть краще знають історію України, аніж деякі українці, які живуть у Польщі. Принаймні, у моїй бульбашці.
Коли я жила у Познані, там було ціле ком'юніті поляків, які захоплюються Україною. Вони влаштовують український фестиваль. Мій знайомий поляк організовував клуб української книги, і на його зустрічі приходили поляки. Вони вчать українську мову й нашу історію. Водночас є й ті, кого цікавить лише тема Волині.
"Гданськ, нарешті будемо читати українською"
Коли у вас виникла ідея заснувати власний "Клуб української книжки" у Гданську?
Це був липень 2023 року. А вже у серпні того ж року відбулася перша зустріч.
Як відбувалася промоція?
Почалося все з інстаграму. Я створила айдентику. Хотіла, щоб прийшло на першу зустріч хоча б 5 людей. Бо тоді у Гданську я фактично взагалі нікого не знала. Однак була знайома з дівчиною, яка організовує українські івенти у Гданську. Катя запостила в історію мою сторінку й написала, що "Гданськ, нарешті будемо читати українською". Так з'явилися перші підписники. Згодом почало працювати "сарафанне" радіо.
На першу зустріч прийшло 17 людей. Це – багато як для книжкового клубу за кордоном. Зустріч тривала 3 години, й ми ніяк не могли наговоритися, було відчуття, що мало-мало-мало.
Українки, які змінюють світ, розмовляючи про книги / Фото, надане Закордону 24
Як "Клуб української книжки" допомагає ЗСУ
"Клуб української книжки" допомагає ЗСУ. В якому форматі це відбувається й куди спрямовують гроші?
Все почалося з того, що багато хто сказав: збираймося частіше. Тоді я думала збільшити кількість зустрічей або почати читати дві книжки на місяць.
Зазвичай на зустрічі клубу приходить одна з організаторок волонтерського штабу з Гданська. Вона завжди дуже активна. Але одного разу я зауважила, що вона – дуже сумна й весь час сидить в телефоні. Коли запитала, чи все гаразд, почула у відповідь: "Мені постійно пишуть військові, ми нічим не можемо допомогти, збір на 20 тисяч не закривається вже дуже довго".
Тоді я почала думати, що можна зробити. Сама доначу регулярно. Щомісяця відкладаю бюджет на донати. Але хотілося допомогти ще якось. І тут зрозуміла, що веду волонтерський клуб (ми не співпрацюємо з жодною організацією й не маємо підтримки від ЄС, хоча якийсь грант на розвиток можна було б отримати) й можна було б цим скористатися.
Українки читають книги й допомагають ЗСУ / Фото, надане Закордону 24
На той час я вже знала, чим займаються українки, які приходять на зустрічі клубу. Наприклад, що Ксенія працювала колись екскурсоводом й змогла б провести за донат екскурсію. Вона радо погодилася. Дівчата з чату клубу підтримали. Відгук був позитивним. Фіксованої плати за участь в екскурсії не було. Люди могли віддячити за додаткову цікаву подію від клубу: хто скільки може.
Для мене важливо, щоб всі активності від клубу були про розвиток. Наприклад, завжди цікавило, як працюють редактори у видавництві, перекладачі. Я намагаюся знайти людей, які хотіли б поділитися досвідом. Так нещодавно ми зустрічалися з ілюстраторками книжок. Вони наразі мешкають у Польщі й дуже популярні завдяки своїй роботі над фільмом Chłopi. Окрім того, вони – відомі у сфері ілюстрації. Дівчата не тільки погодилися розповісти про свій досвід, але й подарували свою ілюстрацію, яку ми розіграли за донат.
Обговорення книг у теплому колі / Фото, надане Закордону 24
Так, іноді приходять люди, які не донатять. Але у мене й немає мети видати кожному квиточок, що ви купили та зайшли. Можливо, у них зараз немає можливості закинути якісь гроші. Але з іншої сторони теж дуже важливо розуміти, що до таких зустрічей ми детально готуємось, тому взяти собі за звичку приходити без донату на подію – на жаль, не працює.
Останнього разу половину зібраних грошей ми віддали організації Zjednoczeni Gdańsk. Нещодавно вони збирали гроші на маскувальні сітки. Це – дуже велика справа. Плести сітки приходять від великого до малого. Є жінка, якій 85 років і вона також долучається. Інша частина коштів завжди спрямовується до різних благодійних фондів, усі звіти завжди можна знайти у нас на сторінці клубу в інстаграм.
Як люди, які прочитають це інтерв'ю, можуть долучитися до "Клубу української книжки"?
Офлайн-зустрічі я завжди анонсую у соцмережах. Наразі у нас також триває пробний період онлайн-зустрічей. Я не хотіла б, щоб клуб обмежувався виключно Гданськом. Для мене це – величезна можливість прийти, висловити свою думку, послухати, що кажуть інші.
Магія таких зустрічей у тому, що ти прочитав книгу, приходиш зі своїм післясмаком й чуєш: "А я маю таку думку", "а я – таку", "а я з тобою зовсім не погоджуюся". Це – дискусія, у якій кожен наводить свої аргументи. Ти зустрічаєш різні досвіди та різні бекграунди й розумієш, як змінюється твоя думка. Ніби діамант раптом відшліфували.
Обговорення дарує чудові емоції / Фото, надане Закордону 24
Важливе завдання для клубу – читати саме українських авторів
Як ви обираєте книжки для клубу? Бачила, що ви стартували з "Понаїхали" Артема Чапая.
Я – величезна фанатка Чапая. Хто не знає, як знайомитися із сучасною українською літературою, завжди раджу його книги. Це – література, написана зрозумілою для пересічного українця мовою, яка несе у собі величезні сенси.
Чапай і його "Понаїхали" – відкриття мого життя. Всі понаїхали до Гданська зі своїх причин, тому й вирішила, чому б не згуртуватись таким чином.
Спершу ми обирали книги голосуванням. Воно працювало. Але в основному книги пропонували люди, які онлайн стежать за життям клубу, але не приходять на зустрічі. А коли ми приходили на обговорення, то розуміли, що ніхто з присутніх не цікавився цією книгою. У грудні ми на зустрічі домовилися обрати щось з різдвяною тематикою. Але серед запропонованих варіантів були "Танці з кістками" Андрія Сем'янківа та "Я бачу, вас цікавить пітьма" Павлюка. Тому обирати книги запропонували мені. Я пропоную фаворитів і даю варіанти вибору.
Ділитися емоціями про книги у колі своїх / Фото, надане Закордону 24
Ще я бачу важливим завданням для клубу читати саме українських авторів – сучасників та класиків, неважливо! Ми загалом дуже погано знаємо свою історію та культуру, і чомусь помилково вважаємо, що українська література це лише про голод, панщину і черговий смуток. Я вважаю, що подібні міфи потрібно розвіювати, і саме час досліджувати й шукати нові сенси у давно забутих або ж недавно написаних творах.
У "Клубі української книжки" читають українських авторів / Фото, надане Закордону 24
Якби для вас Гданськ був книгою, то якою?
Як відомо, саме у Гданську почалася Друга світова війна. А я дуже люблю геополітичні книги.
Але також Гданськ став для мене у певному сенсі "новою сторінкою" та ковтком свіжого морського повітря. Тому нехай Гданськ буде легким романом, але із сенсами, з певним підґрунтям самоідентичності. Бо, ой як важливо, розуміти, ким ти є.