Футбол завжди був справою сімейною. І любов до гри, традиція ходити на трибуни передавалися, як правило, від батька до сина.
Якщо футбол це релігія, то стадіон – це храм. Втім, трибуни були, м’яко кажучи, без позолоти. Про дах над секторами навіть не мріяли. А замість індивідуальних сидінь були дерев’яні лавки. Особливість лавок у тому, що вони дозволяють вмістити на трибунах більше людей, ніж передбачено місць. І навіть ста тисяч місць київського центрального стадіону часто бувало замало.
Щоб сходити на футбол, недостатньо було просто відвідати матч. Задоволення отримували й від того, що передувало грі. Важливим було спілкування з друзями, жарти і, як правило, споживання різноманітних наїдок та напоїв.
Перед самим матчем біля стадіону активно йшла торгівля. Найбільший попит мало соняшникове насіння. В упаковки його тоді ще не фасували. Насіння продавали, як правило, літні жінки, а мірою об'єму була звичайна склянка. Замість поліетиленової пачки – паперовий пакет, скручений нашвидкоруч.
Читайте також: Згадати все. Як "відривались" на дискотеках
З часом західна футбольна мода правдами-неправдами, але все ж проникала в Союз. Як виглядали європейські трибуни, наш уболівальник міг бачити по телевізору. Колоритні фанати із шаликами в кольорах рідного клубу потрапляли в об’єктиви відеокамер. Зараз можна без проблем придбати кільканадцять варіантів шаликів команди. А тоді їх в’язали вдома.
Чи не на кожному матчі, особливо на невеличких стадіонах, був присутній справжній "футбольний тамада". Він був чоловіком, що заводив публіку на всьому стадіоні. Для неповторної атмосфери важливими були і післяматчеві кричалки. Їх зміст напряму залежав від результату гри.
Чому відвідини стадіону стали справжнім культом і обросли своїми неписаними законами, як потрапляли на історичні поєдинки і без чого неможливо уявити футбольні трибуни – дивіться у програмі.